Украї́нський або ки́ївський скоро́пис — кириличний шрифт, який набув значного поширення в документах військових і ратушних канцелярій Війська Запорозького в кінці XVI — на початку XVIII століть.

Історія Український скоропис виник наприкінці XIV — на початку XV століть, досягши найбільшого розвитку у XVII столітті. Він мав значні відмінності від російського та білоруського скорописів, що виявлялися як у різних накресленнях однакових літер, так і в загальному характері письма. Залежно від місцевих традицій письма, сформувалися окремі різновиди українського скорописуПівторак Г. П. Письмо //  — С. 476—478 (С. 478)..

Починаючи з XV століття, скоропис набуває значного поширення в староукраїнській писемності. Цей тип письма відрізнявся від попередніх як загальним виглядом, так і специфікою написання окремих літер. Характерна наявність кількох графічних варіантів для однієї літери у скорописі дозволяє дослідникам встановлювати час та місце створення рукописних пам'яток.

Київський український правопис мав характерні відмінності від московського, насамперед заокругленістю літер та своєрідною декоративністю письма. У другій половині XVII — на початку XVIII століття він навіть вплинув на московський скоропис. Однак уже з другої половини XVIII століття новий російський (московський) скоропис поширився в Україні, і його основні риси зберігаються й дониніЗадорожній В. Б. Скоропис //  — С. 606..

На думку історика Івана Каманіна, історія розвитку українського шрифту поділяється на три періоди(Каманин И. М.) Палеографический Изборник. Материалы по истории южно-русского письма в XV—XVIII вв., изданные Киевской Комиссией для разбора древних актов. Вып. 1. Киев, 1899.:

Перший період (кінець XV — початок XVI ст.). Для цього періоду прийнято термін «уставний скоропис», який запропонував Ізмаїл Срезневський. В той час українське письмо було вільне від усілякого стороннього впливу і в способах писання йшло за традиціями Візантії, довго затримуючи в собі характер уставного скоропису (на відміну від російського тогочасного скоропису, що рано зазнав зовнішніх впливів, можливо, східних, унаслідок чого виробилася згодом нерівність і гачкуватість).

Другий період (друга половина XVI ст.) характеризується тенденцією до злитого написання слів: значна похиленість літер, загинання кінців літер праворуч, кінець однієї літери більше зближується з початком наступної. Але справжня сув'язь іще лише вироблялася. Частішало винесення окремих літер угору, над рядок.

Букви невеликого розміру — всі майже однакової висоти (тоді як у російському скоропису літери різнилися шириною та розмахом при різній висоті). Активізувався процес появи нових форм літер. В кінці другого періоду посилився вплив західноєвропейської каліграфії, що прийшла в Україну через Польщу.

Відмітною рисою третього періоду (кінець XVI — середина XVIII ст.) стала поява в письмі нового характеру, що розвинувся в українських школах, заснованих православними братствами. Відкривалися школи — Острозька, Володимирська, Київська, Луцька. Чистопис став одним із основних предметів викладання. Сформувалися нові почерки — Київський, Острозький, Чигиринський (козацький). Це був час найвищого розквіту українського скоропису, що органічно вписався в простір культури бароко.

Характеристика

Ось як характеризує український скоропис Віталій Мітченко в праці «Мистецтво скоропису в просторі українського бароко»:

Прийоми

При скорописному письмі в каліграфічних аркушах часто виходили компактно виписані слова — слова-образи, слова-ідеограми, які читач сприймав цілком, не розбиваючи на окремі літери. Основними причинами цього є такі скорописні прийоми: Не всі літери відігравали однаково активну декоративну роль при письмі. Літери Л, П, Т, И, М, О, Ш, А, Н, Е писалися легко й відігравали роль пауз. Основне декоративне навантаження несли букви С, Б, К, З, Д, Е. Вони вихоплюються, як правило, вгору й униз від головної лінії рядка й своїми емоційними сплесками виносних елементів створюють своєрідну ритміку писання. Не всі букви поєднувалися одна з одною горизонтально (як це стало згодом, наприклад, у канцелярському письмі XIX сторіччя). Варіанти поєднання літер горизонтально є досить різноманітними. При цьому в одному й тому ж написі трапляються декілька варіантів поєднання одних і тих же літер, а з'єднувальні лінії часто набувають самостійного декоративного значення. Сув'язь сусідніх літер будується таким чином, що обриси першої диктують обриси наступної — і водночас самі від них залежать. Горизонтальні ліґатури з одного боку посилюють декоративне звучання напису, а з другого — «в'яжуть» рядок, спонукаючи погляд бігти зліва направо. Вертикальні ліґатури поряд із виносними елементами відіграють роль зв'язків між рядками й трохи затримують ковзання погляду горизонталлю рядка. Вертикальні зв'язки створювалися дуже винахідливо. Найчастіше над рядок виносили літери X, Н, Р, М, Ш, Т.

Див. також Скоропис Стенографія

Примітки

Посилання

Формотворчі принципи українського правопису Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського бароко. // Український світ. — 1992. — № 1. — С. 24-25. Віталій Мітченко. Естетика українського скоропису. // Український світ. — 1992. — № 2. — С. 34-35. Віра Панашенко. Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. — 1974 Віталій Мітченко. Діахронний аналіз морфології українських скорописних почерків XVI — поч. XVIII ст. Палеографический изборник. Материалы по истории южно-русского письма в XV—XVIII вв. Вып. 1 (1899), Киев