Козова́́ — селище в Україні, адміністративний центр Козівської селищної громади Тернопільського району Тернопільської області. Розташоване за 34 км від Тернополя. Населення налічувало 8937 мешканців (станом на 2020 рік).
Розташування Розміщена на обох берегах річки Коропець, на хвилястій рівнині Волино-Подільської височини. Козова — залізнична станція на лінії Тернопіль — Ходорів. Автошлях (збігається з автошляхом ) Стрий — Тернопіль — Вінниця — Кропивницький — Знам'янка проходить на північ від містечка. Відстань від Козової до: обласних центрів: Тернопіль — 34 км, Львів — 104 км, Хмельницький — 150 км, Рівне — 194 км, Чернівці — 207 км, Івано-Франківськ — 109 км. районних центрів: Зборів — 29 км, Підгайці — 26 км, Бережани — 15 км, Теребовля — 69 км.
Етимологія Назва походить, ймовірно, від численних отар кіз, що випасали місцеві жителі на західній околиці поселення; нині на місці пасовища — став.
У квітні 2021 року на честь селища був названий кратер на Марсі.
Особливості історико-географічного розвитку
Перша писемна згадка — 1440 р. як власність Богдана Скарбека гербу Абданк, сина Якуба.Anna Sochacka. Skarbek Jakub z Góry h. Awdaniec (zm. 1438) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 1997. — t. XXXVIII/1, zeszyt 156. — S. 15. Перебуваючи під владою Польщі (Королівства Польського), вона входила до складу Руського воєводства.
Від 1569 року в документах зазначене як приватне містечко, що розвивалося повільно через часті напади турецько-татарських орд (1515, 1575, 1589, 1621, 1626 роки). 1605 року власник міста Миколай Вольський продав його руському воєводі Станіславу Гольському. Після нього на початку XVII століття — власність магнатів Потоцьких, які збудували замок на кошти, здобуті від експлуатації залежного населення.
У серпні 1617 року через загрозу нового нападу на Руське воєводство зібралося шляхетське ополчення. Однак, ставши в селі на постій, ці «оборонці» спустошили його не менше, ніж татари. у 1621 і 1626 роках татарські загони знов пограбували і спалили Козову. Через часті напади село зростало повільно. 1635 року в ньому налічувалося всього 38 селянських господарств. Селяни зазнавали тяжкого феодального гноблення, що дедалі посилювалося. Якщо в XV ст. серед феодальних повинностей переважали данини й чинш, то в XVI ст. основною повинністю стала панщина, яка досягла 2-4 днів на тиждень, а в першій чверті XVII ст. — вже 5-6 днів на тиждень.
Пригноблені селяни вели боротьбу проти феодального гніту. Особливої гостроти вона набула під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. У 1648 році, коли через Козову проходили загони селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького, до них приєдналося багато місцевих жителів. Разом з козаками вони громили фільварки польської шляхти. Населення Козової не бажало жити під владою шляхетської Польщі, відмовлялося коритися панові, сплачувати державні податки. Так, у 1650 році, посилаючись на великі руйнування і розорення, жителі не сплатили подимний податок.
1650 р. Козовій було надано магдебургію і право на проведення 11 щорічних ярмарків та щотижневих торгів по четвергах, що сприяло розвиткові ремесла і торгівлі. За містом було закріплено 22 лани землі.
У другій половині XVII ст. у Козовій працювали бондарі, кушніри, теслярі, шевці, ткачі. Ремісничі вироби мали збут серед місцевого населення, частково продавалися на ярмарках, де торгували переважно збіжжям і худобою. В містечку було багато незаможного населення: комірників, городників, а також т. зв. гультяїв — найбіднішого люду, позбавленого будь-якого майна.
З другої половини XVII століття у Козовій існувало самоврядування, але власники містечка Потоцькі, проводячи політику національної дискримінації українського населення, стежили, щоб посади в органах самоврядування займали тільки католики.
У 1667 р. турки і татари спалили містечко й зруйнували замок; донині збереглися підземні ходи, що з'єднували фортецю з містечком.
У 1669 р. власник Анджей Потоцький побудував дерев'яний костел (перебудований на кам'яний у 1901 році, знищений радянською владою 1977 року). У листопаді 1672 року Козову відвідав німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який залишив її опис.
Після проведеного 30 грудня 1770 року у Варшаві поділу спадку між синами Станіслава Потоцького його син — крайчий коронний Юзеф Потоцький — успадкував «Козівський ключ» (Галицька земля; містечко Козова, 11 фільварків та сіл).W. Szczygielski. Potocki Józef h. Pilawa (ok. 1735—1802) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1983.- Tom XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 1-176 S. 75
Австрійський період
1772 року Козова перейшла до Австрії, зберігши статус містечка Бережанського повіту.
Це було вже досить велике містечко, у якому налічувалося 263 будники. В цього центральній частині, т.зв. Старому місті, розміщувалися ринок, ратуша, тут же мешкали урядовці, купці, заможні ремісники. До центру примикали 3 передмістя: Руське, Недбайлівка і Мазурівка. Перші два в основному заселяло українське населення, трете — поляки. В містечку проживали також вірмени, які займалися переважно торгівлею і ремеслом. У Козовій було чимало ремісників, зокрема 10 ткачів, 6 шевців. Існували ремісничі цехи — кушнірський, ковальський, гончарний, бондарський.
У складі імперії Габсбургів Козова зберегла статус містечка. До органу місцевого самоврядування входили радники, возний, скарбовий, представник губернатора її ряд інших чиновників, обраних чи призначених із заможних верств польського населення та австрійців. Права місцевого самоврядування дещо розширилися внаслідок обмеження влади феодала над містечком. Формально було обмежено і феодальні повинності селян та деяких категорій міщан, але фактично їх соціально-економічне й правове становище лишилося майже без змін.
За інвентарем 1820 року річна панщина 270 селянських господарств Козової мала становити зі своїм тяглом 13 220, піша — 5460 днів. Але в гонитві за прибутками і сам феодал і орендарі його землі — мандатори самочинно збільшували панщину, запроваджували різні додаткові відробітки. Так, у 1846 році Козівська громада скаржилася бережанському старості, що мандатор примушував їх виконувати надмірну панщину, що з денним «уроком» можуть впоратися лише 3 чоловіки, а один має його відробляти три дні.
У скарзі зазначалося, що громада мусить виходити на роботу зі сходом сонця. Але чимало жителів мешкають далеко, і за несвоєчасний вихід на панщину їх жорстоко карають. Орендар не дозволяв селянам брати дрова з Вожиківського лісу, відібрав у них пасовище. На утиски мандатора громада Козової не раз скаржилася також окружним та крайовій владі.
Після скасування в 1848 році кріпацтва громада Козової почала вперту боротьбу з поміщицькою економією за право користуватися лісом і пасовищами. Так, у квітні 1860 року селяни зажадали від поміщика права випасати худобу на двірських ґрунтах, брати ліс на дрова та будівництво, «як це було з незапам'ятних часів». Одержавши відмову, селяни поскаржилися галицькому губернаторові, який підтримав поміщика. Громада Козової апелювала до міністерства внутрішніх справ, але там нічого не вирішили на її користь.
З 1857 по 1867 рік, коли Козова була повітовим центром, тут дещо пожвавилася торгівля. На ярмарках торгували худобою, хлібом, хмелем. Однак уже в 70-80-х роках почався спад в економічному житті. Майже не розвивалася промисловість: працювали лляно ґуральня, млин. Швидкими темпами йшов процес знеземелення селян. Якщо в 80-х роках XIX ст. їм належало 3062 морги орної землі, то 1914 року — лише 2728 моргів, хоча населення Козової за той час збільшилося з 3640 до 5152 чоловік.
Із кінця XIX ст. в Козовій починає зростати селянський рух. По своїх вічах, мітингах трудящі ухвалювали резолюції, які нерідко мали політичний характер. Так, 25 квітня 1902 року 600 селян і наймитів містечка та навколишніх сіл, зібравшись на віче, заявили, що буде краще, якщо трудящі не емігруватимуть за кордон, а включаться у боротьбу за покращання свого економічного й політичного становища. Вони вимагали запровадження загального й рівного виборчого права, відкриття українського університету у Львові, розширення мережі навчальних закладів, засудили урядову політику полонізації шкіл. Напередодні першої імперіалістичної війни в Козовій існувала всього одна трикласна школа на 240 учнів.
1857–1867 — повітовий центр. На початку XIX ст. власниками Козової та «Козівського ключа» були Мошиньські, згодом — Шеліські.
1883 році у Козовій проживало 803 греко-католики, 1510 римо-католиків та 1328 юдеїв.
Залізниця в Козовій з'явилася у 1897 році.
Російська окупація, перша світова Наприкінці серпня 1914 року Козову окупувала російська вояччина. Протягом 1915—1916 і першої половини 1917 року містечко кілька разів переходило з рук у руки. В липні 1917 року його знову захопили австро-німецькі війська. За роки війни в московських катівнях і на фронтах загинуло понад 200 місцевих жителів. Під час Першої світової війна містечко частково зруйноване.
Період ЗУНР Із проголошенням у 1918 році ЗУНР комісаром містечка призначено Франца Коковського. Також міським комісаром був нотаріус Володимир Лібман.
Польська окупація 1919—1939 років У вересні 1920 Козову окупували польські війська.
1 квітня 1930 р. вилучена частина ґміни Козова Бережанського повіту площею 247,74 га і включена до гміни Теофіпілка того ж повітуRozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 15 marca 1930 r. o zmianie granic gmin wiejskich Kozowa i Teofipólka w powiecie brzeżańskim, województwie tarnopolskiem. ].
Діяли товариства «Просвіта», «Січ», «Сільський господар», «Союз українок», «Пласт», «Рідна школа». В останню неділю серпня 1930 сталася пожежа на вулиці, де проживали поляки.
У міжвоєнний період містечко було адміністративним центром сільської гміни Козова, а також утворювало власну міську гміну Козова. Частина жителів залишалася неписьменною. Єдину в містечку семирічну школу в 1938/39 навчальному році відвідувало всього 230 учнів, працювало 4 вчителі.
У господарському житті Козової панував застій. Напередодні «визволення» в містечку було майже стільки ж напівкустарних підприємств, скільки й на початку 20-х років — цегельня, каменоломня, три млини, кілька невеликих кустарних майстерень, що випускали будівельні матеріали, глиняні, шкіряні і тютюнові вироби. Але й ці підприємства майже не працювали через слабкий попит на їх продукцію. 1935 року в Козовій було аж 50 безробітних, а через два роки — вже 80.
На 1 січня 1939-го в Козовій із 6500 жителів було 1450 українців, 3050 поляків, 300 польських колоністів міжвоєнного періоду і 1700 євреївКубійович В. Етнічні групи південно-західної України (Галичини) на 1.1.1939 . — Вісбаден, 1983. — с. 3..
Російсько-більшовицька окупація У вересні 1939 містечко зайняла ЧА. Від січня 1940 Козова отримала статус села і райцентру, після чого селяни одержали 1100 га поміщицької і осадницької землі. Неподалік від містечка у селі Геленків було створено машино-тракторну станцію, яка допомагала селянським господарствам у проведенні сільськогосподарських робіт. Зі східних областей УРСР до Козової прибули спеціалісти — учителі, агрономи, лікарі. Було відкрито лікарню, клуб, бібліотеку, кінотеатр. У 1940/41 навчальному році середню школу з рідною мовою викладання відвідувало 630 учнів. 15 грудня 1940 року робітники Козової обрали районну й сільську Ради депутатів.
Гітлерівська окупація 3 липня 1941 року Козову окупували німецькі війська. Ще до загарбання села в ньому з'явилися озброєні групи оунівців. У перші дні окупації був по-звірячому забитий Вільгельм Райхенберг. Гітлерівці розстріляли й замордували понад 5,8 тис. місцевих жителів, а також пригнаних до Козови з навколишніх сіл, примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини 778 юнаків і дівчат.
Від 3 липня 1941 до 20 липня 1944 — під німецько-нацистською окупацією.
21 вересня 1942 року біля 1000 євреїв було депортовано в Белзець у концтабір.