Меч — вид холодної зброїДЕРЖСТАНДАРТ Р 51215-98. Холодна зброя: терміни й визначення із прямим клинком, призначений для рубання або уколу, у найширшому значенні — збірна назва всієї довгої зброї із прямим лезом.
На відміну від шаблі, меч не ріже. Як матеріал для виготовлення клинка здебільшого використовували метали: мідь, бронзу, залізо або сталь. Існує велика різноманітність мечів як за формою і розміром, так і за технікою фехтування ними. Здебільшого мечі мають два гострі краї (їх називають двосічними), хоча іноді використовували мечі з одним гострим краєм. Залежно від ваги мечі поділяють на одноручні, півтораручні й дворучні.
Етимологія Походження досі неясне. Зазвичай вважається запозиченим з германських мов (, дав.-ісл. mækir, , дав.-сакс. mâki). Проте, припускається і запозичення цього слова до германських і слов'янських мов як з кельтських мов (від *mec(c)ant, *mec(c)ont («блискітливий»), яке пов'язується з — «виблискувати», «іскритися»), так і з якоїсь неіндоєвропейської мови (пор. («гострий», «меч»), удинськ. мех («серп»), лезг. магъ («леміш») тощо).
Зіставлення з («вбити», «зарізати»), як з , («боротьба») і μαχαίρα («ніж», «махайра») і серед.-перс. маґен («меч») мало обґрунтовані.
Визначення У сучасному історичному зброєзнастві прийняте вужче визначення меча: наступальна зброя з обосічним прямим клинком завдовжки понад 60 сантиметрів, призначена насамперед для рубання. Зброя з однобічним заточенням клинка належить до палашів.
Проте, у побуті до мечів часто помилково відносять різні види зброї з вигнутим лезом, зокрема — японську зброю, включаючи катану й вакідзасі, які Державний стандарт відносить до дворучних шабель, а також зброю із прямим лезом з однобічним заточенням, що належать або до палашів, або до бойових ножів, тесаків та ін. (зокрема, фальшіон). Такі види зброї, як шпага й рапіра, теж зараховують до мечів, що не зовсім правильно — в існуючій класифікації вони виділяються в самостійні типи холодної зброї нарівні з мечем, хоча й пов'язані з ним своїм походженням.
В інших мовах прийняте своє, специфічне слововживання, відмінне від прийнятого в українській і російській зброєзнавчій традиції. Зокрема, у цілому ряді мов руба́льна зброя, із прямим і вигнутим лезом термінологічно ніяк не розділяється, і на українську мову звичайно перекладається як «меч», але насправді може відповідати в цьому контексті й іншим типам холодної зброї. Наприклад, у широкому значенні може позначати як зброю з однобічним заточенням, так й двосічним, як із прямим, так і з вигнутим лезом, — для зазначення конкретного типу використаються уточнення (dress-sword — буквально «костюмний меч», тобто, легка шпага, яку носять із цивільним одягом; back-sword — букв. «меч із обухом» (однолезовий), включаючи палаш й шаблю; тощо).
Історія
Перші мечі з'явилися у добу Бронзи. Їхніми попередниками були крем'яні, кістяні та мідяні ножі та кинджали. Розкопки на місцях поширення Трипільської культури показують, що люди енеоліту уживали як кістяні і кам'яні, так і металеві (мідяні) кинджали. Мідяні кинджали у Межиріччі стають невідійманою приналежністю воїна. Мідь була придатним матеріалом для ножів і кинджалів, проте, була малопридатною для довгих клинків. Тому до відкриття бронзи вироблення меча було неможливим. Хоча єгипетський мідяний кинджал IV—III тис. до н. е. сягає довжини 50 см і має додаткові вуси на руків'ї для жорсткості, можливість подовження мідяних клинків вичерпана.
Освоєння виплавлення бронзи уможливило виковувати довші клинки. Судячи зі всього, прототипом форми меча були ножі мінойського Криту і кельтської Британії: мечі там з'являються між 1500-м і 1100 р.р. до н. е. Первісно меч був не рублячою, а тільки колючою зброєю, і з цього погляду нагадував рапіру. З середини II тис. до н. е. мечі відомі в Межиріччі, Сирії, Середній Азії, пізніше — у Єгипті, Закавказзі, ЄвропіМеч // В. Д. Гладкий. Древний мир. Энциклопедический словарь. М.: Центрполиграф, 1998. — Том 1. У праіндоєвропейській мові відновлюється корінь *ns-,*nsi-,*ensi- («бронзовий меч»), похідними від якого є дав.-інд. así- («меч», «шабля», «ніж»), авест. aŋhū- («меч»), («меч») і («меч»). З кінця II- початку І тисячоліття у Європі та Азії (Китай) відомі також довгі бронзові мечі. У той же час у Європі з'являються перші залізні мечі, які наслідують формою бронзові.
Хоча бронза була твердішим матеріалом порівняно з міддю, вона не дозволяла виготовляти з неї довгі і тонкі мечі: довжина бронзових мечів не перевищує 100 см. Початок широкого застосовування заліза приводить до появи перших залізних мечів, які незабаром витісняють бронзові. Втім, короткі залізні мечі використовувалися досить широко: грецький ксифос, скіфсько-перський акінак, римський гладіус застосовували як зброю близького бою. Довгі рублячі мечі використовували в Європі з другої половини І тис. до н. е.
В останні століття до нашої ери однолезові мечі відомі в Китаї. Подальша еволюція цього типу пов'язана з появою стремен, що уможливлювали завдавати з коня сильних рублячих ударів. Вона привела до виникнення у степових кочових народів у 5-8 ст. шабель.
Будова
Типовий меч складається з двох частин: клинка й руків'я (ефеса), з'єднаних хрестовиною, яка додатково захищає руку фехтувальника. До хрестовини часто додається гарда для додаткового захисту пальців. Для того, щоб рука не сповзала з держака руків'я, воно закінчується головкою (навершям). У Бронзову та Залізну добу навершя руків'я нерідко декорувалося вусиками («антенами»), також мали місце мечі з антропоморфним руків'ям.
У середні віки зі збільшенням ваги меча голівка стає важчою і служить противагою клинку. Вістря на кінці клинка призначене для того, щоб колоти, а один, у односічного меча, або два, у двосічного меча, бокові краї клинка, леза, загострені. Для зменшення ваги посередині клинка на плазі роблять дол (діл). Для збільшення міцності вздовж осі меча нерідко робилося ребро.
Частина клинка, ближча до руків'я має назву застава, середня частина — міць, кінцева частина меча біля вістря називається штихом. Ці частини розділяються важливими для механіки меча точками: центром рівноваги й центром удару. Безпосередньо біля хрестовини в деяких мечів, наприклад, у німецького цвайгендера, є незагострена область, за яку можна схопитися іншою рукою для зручності удару. На цій частині меча зброярі зазвичай наносили своє тавро.
Меч зазвичай для безпеки носять у піхвах, які закривають гострі частини від випадкового контакту. Меч у піхвах прикріплявся до пояса або інколи носився на спині чи на плечі. Вершники часто прив'язували мечі, особливо важкі, до луки сідла.
Класифікація й призначення
По способу й механізму нанесення ушкоджень цілі мечі поділяють на ті, які рубають, які рублячи-колють, що колючи-рубають, колючі.
Розподіл обосічної рубаючо-колючої зброї на мечі й кинджали досить умовний, найчастіше меч відрізняється довшим клинком (від 40 см). Маса меча коливається від 700 г (гладіус) до 6 кг (цвайгендер, фламберг). Маса одноручного який рубає або рубляче-колючого меча становила від 0,9 до 2 кг.
Меч був наступально-оборонною зброєю професійного воїна, часто із привілейованого (шляхетного) стану. Для володіння мечем були потрібні тривалі тренування, роки практики й спеціальна фізична підготовка. Відмінною рисою меча є його універсальність: мечем озброювалися й піші й кінні воїни, а як допоміжною зброєю навіть лучники; рубаючі удари меча відрізняються особливою потужністю, особливо при рубанні із сідла, як проти безпанцирних ратників, так і воїнів в обладунках (ефективний захист від меча забезпечували тільки латні елементи обладунків); мечем можна завдавати як рубаючих, так і колючих ударів; меч було зручно постійно мати при собі (без допомоги зброєносця) і в небезпеці швидко приготувати до бою.
Меч від античності до Пізнього Середньовіччя був настільки відомим видом зброї, що, поряд з щитом, став символом воїна й військової справи, увійшов в геральдику, афоризми й приказки, навіть в XXI столітті залишаючись пізнаваним символом і героєм фентезійної і навіть науково-фантастичної літератури. При цьому на практиці протягом більшої частини своєї історії меч був дорогим і порівняно малопоширеною зброєю, граючи в комплексі озброєння, як правило, допоміжну роль. Основною бойовою холодною зброєю аж до широкого поширення вогнепальної був спис у різних його формах (втім, теж рушниця з багнетом являє собою варіант того ж списа).
Появу перших бронзових мечів відносять до початку 2-го тисячоріччя до н. е., коли з'явилася можливість виготовляти клинки більшого розміру, ніж у кинджалів.
У європейських країнах мечі активно використалися до кінця XVI століття, а в XVII столітті були остаточно замінені на шпаги, шаблі й палаші, які по суті являли собою його особливі, високо спеціалізовані форми. На Сході, включаючи Козацьку Русь та Московщину, шабля остаточно витіснила меч уже до кінця XIV століття.
Мечі стародавності
Найдавніша мечоподібна зброя знайдена в Анатолії, хоча її частіше відносять все ж до кинджалів. На титул найдревнішого меча у світі на сьогодні претендує бронзовий меч, що знайдений російським археологом А. Д. Резепкіним у кам'яній гробниці під час розкопок Майкопської археологічної культури. Даний меч у цей час експонується в Ермітажі в Санкт-Петербурзі. Цей бронзовий меч (загальна довжина 63 см, довжина руків'я 11 см) датується другою третиною 4-го тисячоріччя до н. е. До цієї знахідки найдревнішими вважалися мечі, знайдені італійським археологом Пальмієрі, який у верхів'ях Тигру в одному із древніх палаців знайшов скарб зі зброєю: списа й кілька мечів (заг. довжина — 40 см). Знахідки Пальмієрі датуються кінцем 4-го тисячоріччяРєзепкін А. Д. Курган 31 могильника Скарби. Проблеми генезису й хронології майкопської культури// Древні культури,Rezepkin A.D. Das fruhbronzezeitliche Graberfeld von Klady und die Majkop-Kultur in Nordwestkaukasien,
Потім мечі зустрічаються не пізніше 1000 р. до н. е., бронзові мечі, виявлені на території як Скіфії, так і Скандинавії, датуються I тис. до н. е.), широкого поширення вони не одержали. Справа в тому, що основним матеріалом для виготовлення клинків була бронза, а вона відрізняється пристойною масою й високою ціною. Меч виходив або зайво важким, або занадто коротким з поганими властивостями, для рубання. Зате з неї було простіше виготовити ефективніший складновигнутий клинок, тому що його отримували литтям, а не куванням, як пізніше залізний. Тому клинкова зброя древніх цивілізацій спочатку була вигнута з однобічним заточенням. До них належать давньоєгипетський хопеш, давньогрецька махайра і запозичений греками в персів копіс — всі вони по сучасній класифікації належать до шабель.
Залізні мечі починають активно використовуватися з VI століття до н. е. Найбільшу популярність отримали наступні види мечів, які колють-рубають: Ксифос — давньогрецький меч загальною довжиною не більше 70 см, клинок загострений, листоподібної форми, рідше прямий; Махайра — давньогрецький вигнутий меч Копіс — давньогрецький вигнутий меч Гладіус — римські легіонери були озброєні короткими мечами — гладіусами, від назви якого походить слово «гладіатор»; Акінак — скіфський меч — з VII до н. е.; Міція — меотський меч — з V по II ст. до н. е. Пізніше, рубаючі мечі почали застосовувати кельти й сармати. Сармати використовували мечі в кінному бою, їхня довжина доходила до 110 см. Хрестовина сарматського меча досить вузька (ширше леза на 2—3 см), руків'я довге (від 15 см), навершя у формі кільця. Спата кельтів застосовувалася як пішими воїнами, так і вершниками. Загальна довжина спати доходила до 90 см, хрестовина була відсутня, навершя масивне, кулясте. Спочатку вістря спата не мала.
Руські мечі