Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (, Махнівка, Махнівського повіту, Київської губернії — , Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор наук, професор Київського університету (з 1878), член-кореспондент Петербурзької АН (з 1901); співорганізатор Київської громади, член Київського товариства старожитностей і мистецтв, один з провідних діячів українського національного відродження другої половини ХІХ ст., лідер та ідеолог хлопоманів, організатор Старої київської громади.

Життєпис

Дитинство

Народився в містечку МахнівціЗа версією Польського біографічного словника, за відомостями його вдови, брата, друзів, народився в Чорнобилі 1830 року. Начебто був охрещений священиком УГКЦ, що не можна було розкрити для загалу. Метрику 1834 року видав ксьондз; батько в ній був вказаний учнем Крем'янецького ліцею. Мати — Марія-Моніка — походила з роду Ґурських (), Махнівського повіту, Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області), у родині зубожілих, безземельних шляхтичів, генеалогічно споріднених з Правобережною УкраїноюЯк засвідчує Ігнат Житецький, Володимир Антонович був сином польської гувернантки Гурської-Антонович, що походила з роду князів Любомирських та угорського переселенця Івана Джидая..

Найбільший вплив на формування його демократичних переконань та схильності до ідей французьких просвітителів мав його ймовірний рідний батько Янош Джидай — син угорського революціонера, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Формальний батько — Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник кременецького ліцею і гувернер. Мати — Моніка Гурська (з роду Любомирських), служила гувернанткою, добре знала французьку мову, багато читала.

У 1834—1840 рр. мешкав з бабусею Кароліною Гурською у маєтку Махнівка. 1840—1844 рр. навчався разом з дітьми панів Цибульських у маєтку Горишківка (нині село Томашпільського району Вінницької області) під керівництвом своєї матері. Повторний курс домашнього навчання пройшов у родині шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича з його дітьми під керівництвом Боніфатія Антоновича.

Подальші роки

Навчався в Рішельєвському ліцеї (1844—1848) та 2-й гімназії (1848—1850) Одеси.

Закінчив медичний (1855, до якого вступив за наполяганням матері) та історико-філологічний (1860) факультети Київського університету зі ступенем кандидата історико-філологічного факультету. Під час навчання входив у таємну організацію польської молоді в університеті — Тройницьку спілку. Ще в студентські роки Антонович читав козацькі рукописи, твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Аполлона Скальковського, етнографічні збірки, які вплинули на його життєву та наукову орієнтацію.

У студентській корпорації, що, в основному, складалася з польської молоді, наприкінці 50-х років XIX століття Антонович висловлює думку про те, що дивно жити в краю, не знаючи ні його історії, ні людей. Щоб побачити народ, яким він є, Антонович з товаришами на канікулах подорожує по Волині, Поділлю, Холмщиною, Київщиною, Катеринославщиною, Херсонщиною.

Після закінчення навчання на медичному факультеті у 1855—1856 рр. працював лікарем в Чорнобилі та в Бердичеві.

У 1860 р. захистив кандидатську дисертацію «О торговле неграми» (керівник — професор В. Шульгін).

У 1861 р. перейшов у православ'я, взяв шлюб з Варварою Іванівною Міхельс і почав працювати викладачем латинської мови в 1-й київській гімназії.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади, очолює в ній «хлопоманський» гурток, члени якого вважали, що український народ має право на своє національне відродження. Сам Антонович згадував на сторінках «Украинской жизни» 1913 року про свою і його товаришів духовну ситуацію:

Як зазначає Ігор Шаров, становлення Володимира Антоновича як політичного лідера відбувалося досить складно і почалось перш за все з визначення себе як українця та відкритого конфлікту з друзями-поляками, з розуміння обов'язку перед українським народом. Так виник «хлопоманський рух», орієнтований на романтично-народницькі ідеали, а в 1861 р. — українське культурно-просвітницьке товариство — Київська громада. Продовжуючи просвітницькі традиції кирило-мефодіївців, В. Антонович і його однодумці стояли вже на позиціях якщо не відвертого матеріалізму, то в усякому разі еволюціонізму і позитивізму. Критичне ставлення до чинних у царській Росії порядків, засудження самодержавства, сповідування принципів конституціоналізму, парламентаризму і федералізму спонукало громадівців до просвітницької діяльності і пропаганди наукового світогляду. Саме ці чинники, за переконанням Антоновича, повинні змінити суспільство.

З метою пропагування своїх поглядів громадівці відкривали недільні школи. Там навчали читання, письма і арифметики.

Антонович часто їздив до Санкт-Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа». Там він уперше опублікував дві свої розвідки полемічного характеру. Особливу реакцію української і польської громадськості викликала його стаття «Моя сповідь» (1862).

Становленню Антоновича як історика сприяло його знайомство з Михайлом Максимовичем та Миколою Іванішевим.

У 1862—1865 роках викладав загальну історію в Київському кадетському корпусі.

Одночасно з 1863 року — секретар, а в 1864—1880 роках — головний редактор «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» при канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора.

Першу історичну працю Антонович написав 1863 року. Це була вступна розвідка «О происхождении казачества» до «Архива Юго-Западной России».

1870 року за дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679—1716 гг.» Антонович дістає титул магістра руської історії, його призначають штатним доцентом на кафедрі російської історії Університету Св. Володимира.

1871 року його відряджають на два тижні до Санкт-Петербурга як депутата від університету на II Археологічний з'їзд.

У 1873—1876 роках — член Південно-західного відділу Російського географічного товариства, а в 1875—1876 роках — його голова.

1874 року брав участь у Третьому Археологічному з'їзді та був його секретарем.

З 1874 року став дійсним членом Московського археологічного товариства, Імператорського одеського товариства історії та старожитностей та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

1875 року його відряджають на вісім місяців до Москви та Санкт-Петербурга для роботи в архівах та Імператорській публічній бібліотеці.

1877 року він отримав відрядження до Казані як депутат від Університету Св. Володимира на IV Археологічний з'їзд.

Працював Антонович і на теренах Західної України після обрання його 1877 року дійсним членом Львівського археологічного товариства.

1878 року після захисту праці «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» йому присвоїли ступінь доктора російської історії, він стає дійсним професором російської історії Київського університету, яким лишається по 1890 рік. Того року йде Антонович на пенсію й проживає в Києві до смерті.

Володимир Боніфатійович також завідував в Університеті Св. Володимира мюнц-кабінетом«Золотим віком» цього кабінету називають період з 1872 по 1906 роки, коли його хранителем був видатний історик, археолог і нумізмат Володимир Антонович. (нумізматичний, виник після передачі в 1834 році колекцій з Віленського університету, Уманського, Луцького та Почаївського училищ) та музеєм старожитностей (Зібрання старожитностей університету, згодом перетворилося на перший у Києві археологічний музей, що на початку ХХ століття мав більш як 11 тисяч одиниць зберігання).

1880 року Антоновича відрядили за кордон на один рік, і того ж року він бере участь як депутат від університету Св. Володимира і як член Московського археологічного товариства в IX археологічному з'їзді в Лісабоні.

1880 року Антоновича обирають на декана історико-філологічного факультету, на цій посаді він залишається до 1883 року. Мав чин статського радника.

Його лекції з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін, разом з апробованими в університеті історичними семінарами, сприяли широкому залученню на ниву дослідницької роботи молодих істориків.

Антонович був також одним із засновників товариства Нестора-літописця при університеті Св. Володимира, а 1881 року очолив це товариство.

1882 року він брав участь у створенні журналу «Киевская старина». У цьому журналі Антонович опублікував і свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).

1883 року Антоновича обирають почесним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Імператорському московському університеті. Також він був членом Київського юридичного товариства у відділі звичаєвого права.

1885 року Володимир Боніфатійович розробив програму видання багатотомної «Руської історичної бібліотеки». Фактично він першим серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності, властивої його попередникам і сучасникам, виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть увів у науковий обіг термін «Україна-Русь».

Організатор археологічних з'їздів в Україні.

Останні роки життя

У другій половині 1890-х років Володимир Антонович разом із відомим письменником і громадським діячем Олександром Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Російської імперії. 1897 року відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 року приєдналася й київська «Громада». Сама організація проіснувала до її перетворення 1904 року на «Українську демократичну партію».В свою чергу Українська демократична партія в 1905 році об'єднавшись із Українською радикальною партією, утворила Українську демократично-радикальну партію

До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою.

Його обрали членом-кореспондентом Російської академії наук.

Останні роки життя Володимир Антонович працював у Ватиканському архіві, де знаходив багато матеріалів з історії України, збирав документальні відомості для історико-географічного словника України (залишився невиданим), продовжував активно займатися археологічними дослідженнями. За рік до смерті почав диктувати Дмитрові Дорошенку (згодом відомому українському історикові) автобіографічні «Спомини».

Мешкав у Києві за адресою Жилянська вулиця, 20 (з 1880-х до 1908 року; будинок не зберігся).

Помер Антонович  року, похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 7). У квітні 1967 року на могильній плиті зроблено напис «Антонович Володимир. 1834—1908. Український історик».

Родина

Перша дружина — дочка майора Йогана фон Міхеля, двоюрідна сестра Павла Чубинського Варвара. Друга дружина — курсистка, у якої Антонович був викладачем, Катерина Мельник, українська історикиня, археологиня, перекладачка та громадська діячка

Сам В. Антонович дітьми не займався, лише зрідка грався з молодшим сином Дмитром (Мухою), який згодом став відомим громадським діячем, переїхав і жив у Празі, де й помер. Старший син Іван обрав кар'єру військового ветеринарного лікаря; донька Галя одружилася з інженером Л. Геркеном; друга дочка Ірина мешкала в домі батька і певний час працювала у ВУАН.

Нагороди орден Святого Станіслава 2 ступеня (1870); орден Святої Анни 2 ступеня (1874); орден Святого Володимира 3 ступеня (1882).

Громадська діяльність