Новгоро́дська респу́бліка — держава на північному сході Європи, що існувала з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, правлячу верхівку якого складало велике боярствоНовгородська боярська республіка.. У період найбільшого розквіту, крім власне Новгородської землі, включала також території від Балтійского моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні. 1478 року внаслідок завоювання увійшла до складу великого князівства московського
Історія Становлення та зростання
Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки — виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає запрошувати князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орєшку, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.
У XII–XIII століттях до складу Новгородської республіки входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. У XII–XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.
Боротьба із зовнішніми ворогами та занепад
Новгородська республіка вела боротьбу з агресією шведських, а потім німецьких феодалів. Шведи з середини XII століття почали захоплення фінських земель, населення яких платило данину Новгороду. Німецькі феодали з кінця XII століття вели завоювання Прибалтики. З середини XII до середини XV століть Новгород змушений був 26 разів воювати зі Швецією та 11 разів з Ливонським орденом. Скориставшись монголо-татарською навалою, німецькі хрестоносці, данські та шведські феодали в 1240–1242 роках активізували агресивні дії, перенісши їх на територію Новгородської республіки. Але їхні походи закінчилися провалом (Невська битва (1240), Льодове побоїще (1242)). Військо Новгородської землі відбило й наступні походи шведів та німецьких феодалів. Новгородська земля не випробовувала жахів монголо-татарської навали, але Новгород визнав себе залежним від Золотої Орди та став платити ханам данину.
З XIV століття починаються спроби Твері, Москви й Литви підкорити Новгород своїй владі. Тверський князь Михайло Ярославович, ставши великим князем володимирським, надіслав у Новгород намісників без попередніх переговорів із новгородцями. Це штовхнуло Новгород до зближення з Москвою. Прагнули обмежити самостійність Новгородської республіки й Іван Калита, Семен Гордий та інші московські князі, що займали великокнязівський стіл. Гострий конфлікт між Новгородом та Москвою виник у 1397 році, коли Москва відторгла Двінську землю. Однак вже у 1398 році вона була повернута. Борючись проти утисків з боку московських князів, новгородський уряд шукав союзу з Литвою. До середини XV сторіччя Новгородська республіка, протидіючи московським князям, стала предметом заздрощів через переваги безпосередніх торгових зв'язків Новгорода з Ганзою та перешкодою на шляху процесу подальшої територіальної експансії Московії. Частина великого боярства, не бажаючи розставатися з політичними привілеями, домагалася переходу Новгорода під владу Великого князівства Литовського. Провідником цих поглядів боярства була так звана «литовська партія». У 1470 році з її ініціативи новгородці запросили на князювання з Литви князя Михайла Олельковича, новгородський уряд став вести переговори про союз із литовським великим князем Казимиром IV.
Питання про перехід у підданство до Литовської держави викликало в Новгороді значні хвилювання. Московська великокнязівська влада вміло використала у своїх інтересах загострені класові суперечності в Новгородській феодальній республіці та прагнення широких верств населення Новгородської землі до припинення феодальних усобиць. 1471 року московський князь Іван III звинуватив новгородців у зраді і оголосив війну Новгороду, після чого його війська і війська його союзника, Псковської республіки, рушили на Новгород. Перемога московських військ у битві на річці Шелоні 14 липня 1471 року визначила ліквідацію політичної самостійності Новгорода. У 1478 московська рать обложила Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородської політичної знаті (боярства) було вирізано цілими сім'ями, а більше половини купецьких сімей було вивезено до Московії. На їх місце були завезені купецькі сім'ї із підлеглих Московському князівству східних земель. Таким чином новгородську еліту було знекровлено. Новгородська феодальна республіка перестала існувати.Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей.//Глава 20. Царь Иван Васильевич Грозный
1510 року та сама доля спіткала і «союзника» Московії, Псковську вічову республіку.
Населення Основу становили слов'яни, нащадки ільменських, та фіно-угорські племена (чудь, меря, водь, іжора, ємь, карели). Останні знаходилися на різних щаблях культури і стояли в різних відношеннях до Новгорода. Заволоччя було населене фінно-угорськими племенами, яке часто називали заволоцькою чуддю; пізніше цей край заселили новгородські колоністиНовгород Великий // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. Терський берег було населено лопарями. Далі на північному сході жили перм'яки та комі. У XIV—XV століть з'являються свідчення про проникненні карел у новгородську еліту і наявність досить великого землеволодіння карельської знаті («корельських дітей»)Лукин П. В. и др. Новгородская республика // Православная энциклопедия. — М., 2018. — Т. LI : Никон — Ноилмара. — С. 486—528.
Політичний устрій
Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства на чолі із вищим і найбагатшим (так званні «золоті пояси»).
На чолі республіки стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зразки мір і ваг, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду, організовував роботу «Ради господ», зберігав архівПодвигина H. Л. Очерки социально-экономической и политической истории Новгорода Великого в XII—XIII вв. — М.: Высшая школа, 1976. — С. 113Янин В. Л. Очерки истории средневекового Новгорода. — С. 63.
Формально виконавча влада була в руках посадника, першого цивільного сановника, голови народного віче, який обирався ним терміном 1-2 роки. Посадник керував діяльністю всіх посадових осіб, разом із князем відав питаннями управління та суду, командував військом, керував вічовими зборами та боярською радою, представив у зовнішніх зносинах. При цьому в сумісному суді (спільному суді князя і посадника) спочатку переважна більшість рішень приймав князь, хоч і скріплював їх князівською печаткою, щоб посадник міг їх контролювати. Реально посадники стали головами виконавчої початку XIV століття. Після реформи Онцифора Лукинича 1354 року замість одного посадника довічно правили 6, з яких щороку обирався новий — «статечний» посадник (від слова «статень» — поміст, з якого вони зверталися до віча)Янин В. Л. Новгородские посадники. — М.: Изд-во МГУ, 1962. — С. 194—201. Посадники, що вийшли у відставку, називалися «старими», так само «старими» називалися відставні тисяцькі.
Тисяцький був ватажком новгородського ополчення, до його обов'язків входили також поліцейські функції, збирання податків і торговий судЯнин В. Л. Тысяцкие новгородские // Великий Новгород. История и культура IX—XVII веков. — С. 459. Це виборна посадова особа, яка представляла інтереси особисто вільного «чорного» населення (продавців, ремісників, купців, рядових дворовласників)Янин В. Л. Тысяцкие новгородские // Великий Новгород. История и культура IX—XVII веков. — С. 458.
Також існувала «рада господ» («панів») — своєрідна новгородська вища палата. До складу ради входили архієпископ, посадник, тисяцькі, кінчанські старости, сотські старости, «старі» посадники та тисяцькі. Регулювання взаємин Ради панів, посадника і віча з князем встановлювалися особливими договірними грамотами. До XV століття рішення віча зазвичай наперед готувалися Радою, і керованість демократії призвела до зниження її підтримки народом. З XV століття формальним очільником, як республіки, стає новгородський архієпископКузьмина О. В. Республика Святой Софии. — М.: Вече, 2008. — С. 220. Усі члени цієї ради належали до «великих» бояр («золотих поясів»).
У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких. У всіх кінця Новгорода функціонували територіальні збори – кончанське віче. Тут приймалися рішення з різних повсякденних питань, обговорювалася тактика поведінки на загальноміському віче, формувалося власне ополчення, обиралися посадові особи – кончанський староста та її помічники (кончанська управа). Низовими підрозділами кінців були «вулиці», на чолі яких були уличанські старости, якіх обирало уличанське віче. Існування «сотень» та «вулиць» диктувалося необхідністю розвиненого судово-поліцейського управління та контролю.
Вибори органів місцевого самоврядування кінців, сотень і вулиць здійснювалися не голосом (криком) як у загальноміському віче, а з допомогою спеціальних берестяних грамот, де було написано імена претендентівЯнин В.Л. Я послал тебе бересту … М., 1965, с.156. З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки.
Князь запрошувався «на службу» після схвалення його кандидатури на «Раді господ», потім обирався на віче. Він виконував військові, судові, адміністративні функції під контролем посадника, без згоди з яким рішення не мало законної сили. Князь у відсутності права видавати закони і грамоти, оголошувати війну і укладати мир, у відсутності права судити без посадника., яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, починаючи з князювання Олександра Невського, титул князь новгородський зазвичай носили великі князі володимирські.
Адміністративний поділ
Право Основним джерелом права є Новгородська судна грамота. Також відомі міжнародні договори та інші документи. Навіть найважливіші з цих документів збереглися в повному обсязі: від Новгородської судної грамоти дійшов лише уривок, що містить 42 статті, що містять незначну кількість елементів звичайного права, але велика кількість норм, необхідних у судовій практиці. Діяли й інші правові збірки, насамперед «Руська правда», «Мірило Праведне» та «Кормча книга».