Історія Туркменістану
Давні часи
На території Туркменістану було знайдено безліч кам'яних знарядь, що належать до різних етапів палеоліту. До неоліту відносяться залишки поселень мисливців і рибалок: найвідоміші з них — грот Джебел у східному Прикаспії.
Південна область Туркменістану була північно-східною окраїною давніх хліборобських культур Близького Сходу, і тут раніше, ніж в інших частинах Середньої Азії, виникло хліборобство і скотарство. Знайдене поблизу Ашгабата поселення Джейтун — найдавніше хліборобське поселення (VI тис. до н.е.) на території колишнього СРСР. Хліборобство виникло на основі природного зрошення: поля зволожувалися розливами гірських струмків.
Стародавні землероби передгірних рівнин південного Туркменістану осідали в будинках, побудованих з глиняних валиків — попередників цегли-сирцю, виробляли серпи з вкладишами з кремнію, зернотертки, ліпний керамічний посуд, прикрашений червоним розписом. У неоліті в цій зоні з'являються перші іригаційні канали. Розвиток хліборобства відбувався також в епоху бронзи. До того часу відноситься безліч пам'яток — великих поселень (Намазга-тепе, Алтин-тепе, Кара-тепе тощо), частина яких належить до протоміського типу. Під час їх розкопок серед інших матеріалів були виявлені також предмети мистецтва — статуетки, керамічні посудини з розписом тощо.
Наприкінці VI - початку V тисячоліття до нашої ери джейтунську культуру змінила культура Аннау, носії якої представляли нову хвилю вихідців з Ірану, які вже освоїли мідноливарну справу. Синхронно з культурою Ганна в V тисячолітті до н. е. зароджується поселення Намазга-Тепе, на основі якого формується Маргіанська цивілізація, що входить в коло дравідійських культур Середнього Сходу (Хараппська цивілізація, Елам).
У II тисячолітті до н. е. територію Туркменістану заселяють арійські племена андронівської культури, причому першою хвилею завойовників вважаються носії дардських мов. Дослідники припускають, що в IX-VII століттях до н. е. тут (а також на суміжній території північного Афганістану) склався описаний в Авесті протоіранскій союз Арьйошаяна, який був частково розгромлений, частково відтіснений на південь турано-массагетськими кочівниками.
Античність
Хліборобські оази південного Туркменістану VII-VI ст. до н.е. перебували у складі різних держав: Маргіана (басейн Мургаба) — у складі Бактрії; південно-західні області Парфії і Гірканії — у складі Мідії. У VI-IV ст. до н.е. Туркменістан входив до держави Ахеменідів, а після цього у володіння Александра Македонського і його наступників — Селевкидів. Етнічний склад древнього населення Туркменістану був неоднорідним. У степах і пустелях кочували скотарі — дахи і массагети (західні групи саків — іраномовних племен, що займали у ті часи величезні території Середньої Азії і Казахстану).
Першою державою, центр якої знаходився на території Туркменістану, була Парфія зі столицею в місті Ніса. Іншим важливим центром країни в той час став Мерв. Ядро Парфянської держави склали сакські плем'я, які кочували на території Туркменії. Скориставшись ослабленням держави Селевкідів, вони спочатку підкорили своєму впливу суміжні території Гірканії і Хорасану, а потім і всю Персію, Месопотамію, Вірменію і Бактрію.
Середньовіччя
Туркменістан у VII - XIV століттях
В III ст. територія Туркменістану була захоплена Сасанідами. В цей же час серед частини кочовиків Туркменістану розпочалися процеси асиміляції союзом племен сюнну, попередників гунів. Згодом країна була завойована кочовим іраномовним союзом племен на чолі з ефталітами, після розгрому яких, Сасаніди знову повернули втрачений вплив. Однак біля північних кордонів іраномовної Туркменії утворився Тюркський каганат. В VIII століття араби розгромили державу Сасанідів і принесли на територію Туркменістану іслам. В 776 - 783 рр. населення брало участь в антиарабських повстаннях під керівництвом хурраміта Хашима ібн Хакіма.
Першу спробу створення тюркської держави на території Туркменістану зробив Алп-Тегін, який в X столітті заснував недовговічну державу Газневидів. Формування туркменського народу пов'язано з міграцією огузьких племен під проводом Тогрул-бека з династії Сельджукидів, який заснував власну державу в 1037 році.
До XI століття сельджуки встановили контроль над територією Туркменії, крім того низка військових перемог дозволила створити їм велику державу. В 1055 сельджуки взяли Багдад. Проте центром могутньої імперії сельджуків продовжувала залишатися територія Туркменії. В результаті походів сельджуків окремі групи туркменів розселилися на території Близького Сходу. Вони не склали там більшості (туркомани), але створили там ряд державних утворень (Кара-Коюнлу).
Туркменами приблизно у IX-XI ст. почала називатися та частина степового тюркомовного населення, яка осіла вздовж кордонів хліборобських районів і своєю культурою була тісно пов'язана з іраномовним населенням Хорезму і Хорасану.
У XII столітті туркмени, які проживали на території Туркменії, потрапили під владу хорезмшахів: в 1141 році Ала ад-Дін Атсиз розграбував Мерв, а в 1193 Ала ад-Дін Текеш остаточно приєднав землі Туркменістану до Хорезму. На той час у туркменів, які переселилися на захід, виникло власне державне об'єднання Конійський султанат, територія якого стала ядром формування турецького народу.
На початку 1219 територія Туркменії, підпорядкована Хорезму, зазнала нищівної монгольської навали. Міста Мерв і Ургенч була перетворені на руїни. Територія Туркменії надовго перетворюється в периферію сусідніх держав: монголо-перської держави Хулагуїдів (XIII-XIV ст.), а потім узбецьких імперій Тимуридів (XIV-XVI ст.), Бухарського і Хівінського царства. У цей період вільні туркмени повернулися до родо-племінного устрою. Особливого розвитку досягло килимарство.
Остаточно туркменська народність сформувалася лише в XIV-XV ст. До того часу в оазах південного Туркменістану майже завершилося злиття осілих огузьких степових племен з осілим іраномовним населенням північного Хорасану.
Пізньосередньовічний Туркменіністан
На початку XVI ст. північні туркменські племена широко розселилися і займали все східне узбережжя Каспійського моря, півострів Мангишлак, Устюрт і Балхани, північно-західні окраїни Хорезмської оази, береги Сарикамишського озера і Узбою, а також пустелю Каракуми. Вони оволоділи землями і в оазах південного Туркменістану, де ще зберігалося іраномовне хліборобське населення. У цей період більшість туркменських племен вели напівкочовий спосіб життя, поєднуючи заняття хліборобством на орошуваних землях зі скотарством. Скотарі, так само як і землероби, зазвичай були у кожному роді. Нерідко одна частина родини кочувала з худобою, а інша жила осіло, обробляючи землю і оберігаючи посіви. Хліборобством найчастіше займалися бідніші члени роду. Заможні родичі — володарі великих стад худоби — доручали їм за частку врожаю обробку своїх полів. Поділ туркмен на скотарів і землеробів зберігся і в ХХ ст.
У пізньому середньовіччі туркменські племена (текке, йомуди, човдур, сарик, арсари, салир, карадашли, аннаулі, мурчали, алілі, гоклен, нохурлі, огурджалі, ікдир, пухурлі, мургалі) були розподілені між трьома феодальними державами — Іраном, Хівою і Бухарою.
Суспільний лад туркмен у XVI-XIX ст. історики визначають як патріархально-феодальний з елементами патріархального рабства. Суспільство ділилося на племена (тайпа, іл), які, своєю чергою, членилися на пологи і дрібніші підрозділи (тіре, уруг). Кожне плем'я мало свої райони кочівлі, землеробства, розподілені між пологами, а також дрібнішими підрозділами, хоча насправді вони не завжди знали точно межі своїх територій. При цьому, як і у багатьох інших кочівників, туркменська племінна структура була досить аморфною; номенклатура та термінологія племінних підрозділів - невизначеними; великі підрозділи племен були політично єдиними. Основою господарської організації у туркменів була оба - кочовий аул або сільська громада, що складалася з кількох десятків або сотень сімей (машгала)История Туркменской ССР. Т. 1. Кн. 2. С начала XIX века до Великой октябрьской социалистической революции. Ашхабад: Изд-во Академии наук Туркменской ССР, 1957, c. 29, пов'язаних різними ступенями як дійсної, так і вигаданої спорідненості. Залежно від мирного чи воєнного часу більшого значення у житті туркмен набувало то оба, то тіре. Оба, як правило, включало кілька господарств і складалося з близьких або далеких родичів, а також з неспоріднених членів одного тире. В оба близькі родичі-чоловіки - батько, одружені сини, брати - могли вести спільне господарство та мати спільну череду. Далекі родичі та неспоріднені сім'ї мали об'єднану череду, але господарство вели окремо. Часто загальна худоба оба для зручності випасу розбивалася на дві череди (сурі). Загалом склад кочових оба був нестійким і визначався насамперед господарською необхідністю, а не політичними, військовими чи спорідненими міркуваннями. Вийти зі складу одного оба і увійти до іншого можна було досить легко. У кожному оба зазвичай було ядро з господарства шановного старого (старшого за віком) та його родичів. Іноді оба, які мали ядро з родинних господарств, називалося «бір атаран оба». Голова оба вважався найшанованішим членом об'єднання, але жодної реальної адміністративної владою він не мав, і його поради були лише рекомендаційнимиМарков Г.Е. Очерк истории формирования северных туркмен. М., 1961, c. 203.
Туркменське суспільство поділялося на «іг» («чистокровних»), які були повноправними членами громади, «кулів» — рабів, «гирнак» — рабинь, «яримів» — нащадків від змішаних шлюбів туркмен з рабинями. Раби, зокрема, вважалися своєрідним грошовим еквівалентом при сплаті каліму. Рабов використовували переважно як слуг, а рабині зазвичай ставали наложницями, котрий іноді дружинами туркмен. Звільненого за довгу та старанну роботу господар міг одружити і навіть наділити ділянкою землі. За туркменським звичаєм звільнений раб міг повернутися на батьківщину. Після семи поколінь нащадки рабів, якщо не було нового змішання з рабами, ставали повноцінним членами туркменської громади (іг)Васильева Г.П. Преобразование быта и этнические процессы в Северном Туркменистане. М., 1969, c. 70. Над чистокровними туркменами, але простого походження (гарачи) перебували евляд — нащадки чотирьох арабських халіфів. До евляд належали невеликі племена — ших, сейїд, ходжа, махтум. Туркмени-евляд, яких одноплемінники наділяли особливою святістю, жили серед простих туркменів невеликими групами, займалися землеробством і скотарством, були доглядачами цвинтарів та хранителями «святих» могилК этнографии туркмен восточных районов левобережного Хорезма // МХЭ. Вып. 7. Полевые исследования Хорезмской экспедиции в 1958— 1961 гг.. Ч. II. М., 1963.
У землеробських районах поширеними видами земле- та водокористування були «санашик» (общинний вид користування польовими угіддями та водою) та «мюльк» (приватне володіння садибною ділянкою, близьке до приватної власності на землю та воду).
Звичайне право туркменів у справі розподілу общинних земель закріплювало ряд привілеїв для туркменської знаті — родоплемінних баїв, ханів (вождів), сердарів (полководців), аксакалів (старшин аулів), мірабів (осіб, які виконували ті чи інші адміністративно-господарські функції, зокрема, що відають зрошувальною системою та порядком користування водою), а також представників духовенства — ішанів, муллів, казіїв. Всі вони широко користувалися своїми традиційними привілеями та отримували значні ділянки землі та відповідні паї води як винагороду за виконання тих чи інших організаційно-адміністративних функційМаксимович Ф.К. Социально-экономический строй Закаспийских туркмен накануне присоединения к России. Ашхабад, 1960, c. 83-84.