Славу́тич () — місто в Україні, територіально розташоване в межах Любецької селищної громади Чернігівської області, але є адміністративним ексклавом і підпорядковується органам влади Вишгородського району Київської області, на віддалі близько 195 кілометрів від міста Києва.Сайт Славутицької міської громади Є єдиною одиницею у складі Славутицької міської територіальної громади. Знаходиться під юрисдикцією Славутицької міської ради.
Місто було засновано у 1986—1987 роках внаслідок Чорнобильскої катастрофи, з метою переселення евакуйованих працівників Чорнобильської АЕС та жителів Прип'яті. Вважається останнім містом, що було збудовано у СРСР та наймолодшим містом України, а також є одним із шести українських «атомоградів». Територія забудови міста займає 7,5 км².
З 1994 року, після заснування фестивалю «Золота осінь Славутича», у місті почалося формування нової, власної ідентичності та культури. З 2017 року у спільноті став відомим слоган «Славутич — місто нових ідей», як бренд від Агентства національного розвитку. Місто має гімн, герб, та прапор, а також одним із головних символів є Білий Ангел.
До закриття станції у 2001 році місто було тісно пов'язано саме з обслуговуванням ЧАЕС атомниками, а після стало в більшості пов'язано з обслуговуванням Новарки. До 2022 року через Білорусь щоденно курсував 45-хвилинний електропоїзд до об'єкту, але через початок повномасштабного вторгнення для працівників і атомників зі Славутича було запроваджено вахтовий метод роботи.
Де-факто першим керівником Славутича був Паньков Олександр Тимофійович, що займав посаду голови виконавчого комітету Славутицької міської ради у 1987–1989 роках. З 1990-го року по 1997-й рік головою міської ради було обрано Володимира Удовиченко, який після ухвалення у 1997 році закону про місцеве самоврядування став міським головою (мером). Він займав цю посаду понад 25 років, допоки у 2015 році на виборах не переміг Юрій Фомічев, що займає цю посаду по цей час.
З 26 березня по 2 квітня 2022 року Славутич перебував під російською окупацією, та мав блекаут протягом 5 днів.
У місті функціонує два основні Інтернет та ТБ провайдери — Макет (Медіадім) і Укртелеком. Медіадім має власний канал та медіа службу, і проводить інтерв'ю з відомими особистостями, зокрема регулярне «Запитай у мера».
Назва «Славутич» походить від поетичного імені річки Дніпро, що розташована за 10 кілометрів від міста.Згадується в «Слові о полку Ігоревім», як епітет Дніпра — «славний, відомий, знаний». За словами О. Т. Панькова, цю назву місту дав архітектор Боровик Федір Ілліч.
За 20 кілометрів від Славутича, біля кордону з Білоруссю поблизу села Шмаївки на автошляху P56, розташовувався однойменний пункт контролю.
Історія
До заснування На початку 20 століття на території сучасного Славутича був сосновий ліс, через який проходила залізниця Чернігів–Овруч, а з 1940-х років існував роз'їзд Нерафа.
Заснування та будівництво
Заснування Необхідність започаткування нового міста виникла у 1986 році після Чорнобильської катастрофи, з метою переселення з теперішньої зони відчуження працівників Чорнобильської АЕС. Після ухвалення рішення про будівництво міста для його території була виділена частина земель Ріпкинського та Чернігівського районів, в той час як адміністративне підпорядкування було назначено Київській області.
Таке віддалене географічне розташування було зумовлено тим, що територія навколо ЧАЕС перебувала в зоні радіоактивного забруднення, і водночас важливо було розташувати його не надто далеко від станції, щоб забезпечити працівникам зручний шлях до місця роботи.
Спершу для будівництва нового міста розглядали узбережжя Дніпра неподалік від кордону з Білоруссю близько станції Йолча, але через складні геологічні умови цю ідею відхилили. За словами колишнього директора Славутицького музею Євгена Абдулайовича Алімова, важливими факторами розташування були показники рози вітрів (через радіаційний пил), близькість до річки (як соціо-спрямоване місто), та безпосереднє розташування залізниці; через велику кількість параметрів пошук місця зайняв час, але врешті була знайдена маловідома залізнична станція «Нерафа» у глухому лісі, що не мала поблизу населених пунктів.
Унікальне адміністративне підпорядкування ж в більшості було зумовлено тим, що на той час ЧАЕС вже находилася під керівництвом влади Київської області, а більшість людей майбутнього Славутича мали бути обслуговуючим персоналом цієї станції, що робило юридичні відносини в межах однієї юрисдикції набагато простішими ніж якщо б вони були інтеробласними. Окрім цього, така юридична приналежність створювала більше можливостей для фінансування, оскільки Київська область мала більші фінансові спроможності аніж Чернігівська, що було важливо для специфіки проєкту.Рішення про його будівництво, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС і членів їхніх родин, було ухвалено 2 жовтня 1986 року керівними органами СРСР.
Поселення «Якір» та «Лісний» Для зведення міста було створено два тимчасових, але великих поселення: одне наводне, «Якір», і земне, «Лісний».
Селище «Якір» фактично було спадкоємцем наводного поселення «Зелений Мис» біля ЧАЕС, де розміщувалися 13 теплоходів. Саме для поліпшення умов праці і підвищення ефективності вахт це поселення було переміщено по Дніпру ближче до села Неданчичі, де й було засновано Якір. Для його формування два земснаряди розширили акваторію річки Вербки, а також заглибили дно Дніпра на відстань 40 км від Нижніх Жаров до Неданчич, що дозволило розмістити в ній 13 пасажирських теплоходів і пасажирську пристань, в каютах яких тимчасово проживали будівельники міста. У Якорі розміщувалося близько 2 тисяч осіб.
Згодом, для ще більшої організації будівництва та встановлення комфортних умов будівельників було створено поселення «Лісний», вже поруч із Нерафою. Будівлі у Лісному будували з блокових конструкцій із Фінляндії, НДР та Чехословаччини; воно включало адміністративні будівлі, гуртожитки, їдальню, буфет, книжні, продуктові та промислові магазини, готель, літній кінотеатр на тисячу місць, танцмайданчик, бібліотеку, медпункт і аптеку, культурно-оздоровчо-спортивний комплекс, вузол зв'язку, та тенісний корт. У поселенні розміщувалося 3 тисяч осіб, і воно було розташовано між Неданчичами та сучасною промбазою міста.
Після побудови Славутича частину інфраструктури було або прибрано, або перевезено у Славутич (наприклад, тенісний корт та бібліотеку).
Будівництво Після ухвалення рішення про будівництво 2 жовтня 1986 року, було здійснене проєктування міста, а в грудні почалося його будівництво.
Назву місту було присвоєно постановою від 19 лютого 1987 року. 2 липня, згідно з рішенням Славутицької міської ради народних депутатів, були створені перші відділи виконавчого комітету, а його головою став Паньков Олександр Тимофійович.
Місто зводилося інтенсивними темпами, і вже 26 березня 1988 року був виданий перший ордер на заселення квартир, бригадиру слюсарів цеху ремонту ЧАЕС Валентину Миколайовичу Єжову. Проєкт компактності передбачав створення цілісних містобудівних комплексів, об'єктів соціальної інфраструктури, інженерні мережі, зовнішній благоустрій, і водночас максимальне збреження лісових насаджень й активне озеленення території. Унікальним серед інших міст стало рішення про повну відсутність електромереж на поверхні, що проводилися лише під землею; це створило вигляд візуально чистого міста.
У будівництві міста брали участь архітектори й будівельники з восьми союзних республік: Литовської, Латвійської, Естонської, Грузинської, Азербайджанської, Вірменської, Української РСР та РРФСР, що надало кожному кварталові національного колориту, а їх іменування саме назвами столиць було запропоновано головним архітектором міста, Анатолієм Андрійовичем Готальским. Як результат, місто було поділене на тринадцять кварталів, кожен з яких має свою особливу архітектуру й атмосферу:
Бакинський Тбіліський Єреванський Київський, Печерський, Чернігівський, Добринінський Ленінградський (згодом — Невський, нині — Деснянський), Московський (нині — Поліський), Бєлгородський (нині — Дніпровський) Вільнюський Ризький Талліннський Проспект Дружби Народів (нині Незалежності) став єдиною одиницею окрім кварталів, що містить житлові будинки.
Водночас за словами Панькова Олександра Тимофійовича, першого голови виконавчого комітету, багатонаціональність міста і участь різноманітних республік в будівництві провокувала й проблемні ситуації. Так, у 1988 році події Карабського конфлікту викликали суперечки та навіть зіткнення між вірменськими та азербайджанськими будівниками, доводячи до одного ножового поранення. За його словами, вірменські будівники оголосили страйк, вимагаючи виділення їм літака додому, а колона азербайджанців хотіла рухатися на Чернігів. Події вимусмили міську раду організувати рейс з Борисполя до Єревану.
Початковий розвиток
З розпадом СРСР велику кількість проєктів, що розроблялися у Славутичі, було скасовано.
У 1993 році було засновано Краєзнавчий музей міста Славутич та Чорнобильської АЕС.
У 1994 році було започатковано фестиваль «Золота осінь Славутича», з метою формування нової, власної ідентичності та культури, через те що на той момент Славутич був дуже молодим містом, з різними верствами населення (будівельники та їх сім'ї, атомники, та молодь). Це також дозволило інтегрувати Славутич у загальноукраїнський культурний простір, показуючи не лише пов'язаність з Чорнобилем, а й буття сучасним культурним та молодіжним центром із власними ініціативами та подіями.
У 2000-му році в місті було засновано мережу бібліотек «Славутицька централізована бібліотечна система», яка об'єднала існуючі на той час читацькі та бібліотечні заклади. У ті ж роки, за ініціативи міського голови Володимира Удовиченка, було створено Загальноміський бібліотечно-інформаційний центр (ЗБІЦ) та Бібліотечно-інформаційний центр для дітей та юнацтва (БІЦ).
Першими супермаркетами у Славутичі, що відкрилися на початку 2000-х років, стали мережі «Союз» (2004) та «Квартал», гарантувавши більше 100 робочих місць.
Криза після закриття станції Поступово, починаючи з 1996 року, енергоблоки ЧАЕС почали зупиняти. Рішення про зупинку першого та другого енергоблоків було прийнято 20 листопада 1996 та 15 березня 1999 років відповідно, а 15 грудня 2000 року о 13:17, за указом Президента України Леоніда Кучми, на ЧАЕС було зупинено останній, 3-й енергоблок, як зобов'язання перед міжнародним меморандумом 1995 року. Славутич, засноване як місто-супутник Чорнобильської АЕС, зазнав великої кризи, насамперед через значне зменшення персоналу з 9000 до менш ніж 2400 осіб, а з міста виїхало близько 1500 сімей. Закриття викликало необхідність масштабного перепрофілювання економіки міста.
Раніше 85 % бюджету міста наповнювалися коштом атомної станції, через що наприкінці 1990-х років було прийнято закон про "Про спеціальну економічну зону «Славутич», який надав місту економічні преференції й дозволив залучити нові інвестиції та відкрити нові підприємства, а у 2001 році було розроблено Стратегічний план розвитку міста до 2020 року. У місті також працювала програма перекваліфікації колишніх працівників станції.
У 2007 році Славутич доєднався до Асоціації «Енергоефективні міста України», а в 2009 році до угоди мерів «За сталий енергетичний розвиток на місцевому рівні», що зробило розвиток енергоефективності одним із пріоритетних напрямків міста.
В 2010 році Славутич посів 10 місце в номінації «Найкращі міста для життя в Україні» за версією журналу «Фокус», як місто із найменшим рівнем злочинності та найкращим забезпеченням житлово-комунальних послуг.
У 2015-му, вперше за 25 років, було обрано нову міського голову Славутича, Юрія Фомічева.
В листопаді 2017 року у місті почала працювати найбільша в Україні котельня на біопаливі потужністю 10,5 МВт. Котельня на 40 % забезпечувала потреби міста у тепловій енергії та гарячій воді.