Єрусали́мське королі́вство () — у 1099—1291 роках християнська монархічна держава у Святій Землі. Виникла завдяки перемозі хрестоносців у Першому хрестовому поході (1095–1099) і захопленню Єрусалима 11 липня 1099 року. Керувалось королями з Булонської (1099—1143), Анжуйської (1143—1205), Монфератської (1205—1228), Гогенштауфенської (1228—1268) і Лузіньянської династій (1268—1291). Столицею був Єрусалим (1099—1187, 1229–1244); згодом — Тир (1187–1191) і Акра (1191—1229, 1244—1291). Панівною релігією було католицтво, офіційною мовою діловодства — латина. Населення держави складали «франки» (переважно французи і нормани), греки, сирійці, вірмени, євреї, араби. Гарантувалася свобода віросповідання православним, сирійським християнам, вірменам і юдеям. Управлінські посади в державі займали переважно католики-франки. В адміністративному плані поділялася на графства і сеньйорії, васальні до корони. Державні справи приймалися колегіально, на Вищій раді, до якої входила найвища аристократія і духовенство королівства. Нестачу постійних збройних сил і фінансів компенсували чернечо-лицарські ордени тамплієрів і госпітальєрів. Держава підтримувала тісні відносини зі Святим Престолом, Візантією, європейськими державами, включно з Руссю. Постійно ворогувала із сусідніми мусульманськими державами Єгипту, Сирії та Іраку. Внаслідок втрати Єрусалима 2 жовтня 1187 року терени королівства стали місцем численних хрестових походів за повернення Святого міста. Хрестоносці Шостого хрестового походу змогли ненадовго відвоювати Єрусалим (1229), але 15 липня 1244 року мусульмани-хорезмійці остаточно вибили хрестоносців з міста і захопили його. Королівство було знищене силами Мамелюцького султанату, кульмінацією чого стало падіння Акри 18 травня 1291 року. Географічні кордони Спочатку королівство не було чимось більшим, ніж розрізненими містами, захоплених під час Першого хрестового походу, але на піку свого розвитку в середині XII століття королівство охоплювало приблизно територію сучасний Ізраїлю, Палестина та південні частини Лівану. Від Середземного моря королівство простягалося тонкою смугою землі від Бейрута на півночі до Синайської пустелі на півдні; до сучасних Йорданії та Сирії на сході та до Фатимідського Єгипету на заході. Три інші держави хрестоносців, засновані під час і після Першого хрестового походу, були розташовані далі на північ: Едеське графство (1097–1144), Антіохійське князівство (1098–1268) і Триполійське графство (1109–1289). Хоча всі три були незалежними, вони були тісно пов’язані з Єрусалимом. За ними на півночі та заході лежали держави Вірменська Кілікія та Візантійська імперія, з якими Єрусалим мав тісні стосунки в XII ст. Далі на схід розташовувалися різні мусульманські емірати, які були зв'язані з Аббасидським халіфатом у Багдаді. Пізніше, після втрати більшої частини своїх територій, королівством управляв Аморі Лузіньян (1197–1205), король Кіпрського королівства, ще однієї держави хрестоносців, заснованої під час Третього хрестового походу. Зміцнилися також династичні зв'язки з Триполі, Антіохією, Вірменією. Невдовзі в королівстві все більше домінували італійські морські республіки Венеція та Генуя. Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II (правив у 1220–1250 роках) мав амбіції в державі хрестоносців, претендуючи на королівство через шлюб, але його присутність викликала громадянську війну (1228–1243) серед дворянства королівства. Королівство стало лише пішаком у політиці та війні династій Айюбідів і Мамлюків в Єгипті, а також хорезмійських і монгольських загарбників. Будучи відносно незначним королівством, воно отримувало мало фінансової чи військової підтримки від Європи; незважаючи на численні невеликі експедиції, європейці загалом виявилися небажаними здійснювати дорогу подорож на схід заради, очевидно, програшної справи. Мамлюкські султани Байбарс (правив у 1260–1277) та аль-Ашраф Халіл (правив у 1290–1293) зрештою відвоювали всі, що ще залишилися опорні пункти хрестоносців, кульмінацією чого стало руйнування з Акри в 1291 році. Населення Королівство було етнічно, релігійно та мовно різноманітним, хоча самі хрестоносці та їхні нащадки були елітною католицькою меншиною. Вони імпортували багато звичаїв та установ зі своїх батьківщин у Європі, і протягом усього існування королівства існували тісні родинні та політичні зв’язки із Заходом. Королівство також успадкувало «східні» якості під впливом існуючих раніше звичаїв і населення. Більшість жителів королівства були корінними християнами, особливо греки та сирійські православні, а також суніти та шиїти мусульмани. Корінні християни та мусульмани, які були маргіналізованим нижчим класом, розмовляли грецькою та арабською мовами, тоді як хрестоносці, які прибули переважно з Франції, розмовляли французькою. Була також невелика кількість євреїв і самарян.

За словами Веніаміна Тудельського, який подорожував королівством близько 1170 року, було 1000 самаритян у Наблусі, 200 у Кесарія і 300 в Аскалоні. Це встановлює нижню межу для самаритянського населення в 1500 осіб, оскільки сучасна «Толіда», самаритянська хроніка, також згадує громади в Газа та Акрі. Веніамін з Тудели оцінив загальне єврейське населення 14 міст королівства в 1200, що зробило самаритянське населення того часу більшим, ніж єврейське, можливо, єдиний раз в історії.Benjamin Z. Kedar , «Samaritan History: The Frankish Period», в Alan David Crown (ed.), The Samaritans (Tübingen: J. C. B. Mohr, 1989), pp. 82–94. Життя в ранньому королівстві Латинське населення королівства завжди було невеликим; хоча постійний потік поселенців і нових хрестоносців постійно прибував, більшість хрестоносців, які воювали в Першому хрестовому поході, просто повернулися додому. За словами Вільгельма Тірського, у 1100 році в королівстві під час облоги Арзуфа Годфрідом можна було знайти ледве триста лицарів і дві тисячі піших воїнів».Вільгельм Тірський, том. 1, кн. 9, гл. 19, стор. 408. З самого початку королівство було не більш ніж колоніальним кордоном, який здійснював панування над корінним єврейським, самаритянським, мусульманським, грецьким православним і сирійським населенням.

Коли в королівстві виросли нові покоління, вони почали вважати себе корінними жителями. Хоча вони ніколи не відмовлялися від своєї основної ідентичності як західноєвропейці чи франки, їхній одяг, дієта та комерціалізація значною мірою поєднували східний, зокрема візантійський, вплив.

Хрестоносці та їхні нащадки часто вчилися розмовляти грецькою, арабською та іншими східними мовами та вступали в шлюби з корінними християнами (чи то грецькими, сирійськими чи вірменськими), а іноді й з наверненими мусульманами.Fulcher, bk. III, гл. XXXVII.4, стор. 271. Тим не менш, франкські князівства залишалися особливою західною колонією в центрі ісламу.

Фулчер, учасник Першого хрестового походу та капелан Балдуїна I, продовжував свою хроніку до 1127 року. Хроніка Фулчера була дуже популярною та використовувалася як джерело іншими істориками на Заході, такими як Ордерік Віталій та Вільям Мальмсберійський. Майже відразу після захоплення Єрусалиму, і протягом усього XII століття, багато паломників прибуло і залишило записи про нове королівство; серед них англійці Зевульф, київський ігумен Даниїл, франк Fretellus, візантієць Йоганн Фока та німці Іоанн Вюрцбурзький та Theoderich.Багато хронік окремих паломників зібрано разом у Текстове товариство палестинських паломників (Лондон, 1884–); «Recueil de voyages et memoires», опублікований Société de Géographie (Париж, 1824–66); «Recueil de voyages et de documents pour servir à la géographie» (Париж, 1890–). Окрім цього, після цього немає жодного очевидця подій в Єрусалимі до Вільгельма Тірського, архієпископа Тиру і канцлера Єрусалиму, який почав писати близько 1167 року і помер близько 1184 року, хоча він містить багато інформації про Перший хрестовий похід і проміжні роки від смерті Фулчера до його власного часу, почерпнутої в основному з творів Альберта з Екс і самого Фулчера. З мусульманської точки зору, головним джерелом інформації є Усама ібн Мункід, солдат і постійний посол Дамаску в Єрусалимі та Єгипті, чиї мемуари «Kitab al i'tibar» містять жваві звіти про суспільство хрестоносців на сході. Додаткову інформацію можна отримати від таких мандрівників, як Веніамін Тудельський та Ібн Джубайр. Суспільство хрестоносців

Королівство спочатку було фактично позбавлене лояльного підданого населення та мало лицарів, щоб виконувати закони та накази королівства. З приходом італійських торговців, створенням військових орденів та іміграцією європейських лицарів, ремісників і селян справи Королівства покращилися й розвинулося феодальне суспільство, схоже на суспільство, але відмінне від нього, яке знали хрестоносці в Європі. Природа цього суспільства вже давно є предметом дискусій серед істориків хрестових походів.

У XIX та на початку XX ст. французькі вчені, такі як Е. Г. Рей, Гастон Доду та Рене Груссе вважали, що хрестоносці, мусульмани та християни жили в повністю інтегрованому суспільстві. Ронні Еленблюм стверджує, що на цю точку зору вплинули французький імперіалізм і колоніалізм; якщо середньовічні французькі хрестоносці змогли інтегруватися в місцеве суспільство, тоді, безумовно, сучасні французькі колонії в Леванті могли б процвітати.Ронні Елленблюм, Франкське сільське поселення в Латинському королівстві Єрусалиму (Cambridge University Press, 1998), стор. 3–4, 10–11. У середині 20 століття такі вчені, як Джошуа Правер, Р. С. Смайл, Мерон Бенвеністі і Клод Каен стверджували, що хрестоносці жили повністю відокремлено від корінних жителів, які були повністю арабізовані та/або ісламізовані та були постійною загрозою для іноземних хрестоносців. Далі Правер стверджував, що королівство було ранньою спробою колонізації, в якій хрестоносці були невеликим правлячим класом, виживання якого залежало від корінного населення, але не робило жодних спроб інтегруватися з ним.<ref>Джошуа Правер, The Королівство хрестоносців: європейський колоніалізм у середні віки» (Praeger, 1972), стор. 60; С. 469–470; і скрізь.</ref> З цієї причини сільське європейське суспільство, до якого звикли хрестоносці, було замінено більш безпечним міським суспільством у містах Леванту, що існували раніше.Ellenblum, стор. 5–9. Згідно з інтерпретацією Елленблюма, жителі Королівства (латинські християни, що жили поряд із корінними греками та сирійськими християнами, шиїтами та Араби-суніти, суфії, бедуїни, друзи, євреї та самаритяни) мали великі розбіжності між собою, а також із хрестоносцями. Відносини між східними християнами та латинськими хрестоносцями були «складними та неоднозначними», а не просто дружніми чи ворожими. Він стверджує, що східні християни, ймовірно, відчували тісніші зв’язки зі своїми співвітчизниками-хрестоносцями, ніж араби-мусульмани.Ellenblum, стор. 26–28.

Хоча хрестоносці натрапили на давнє міське суспільство, Елленблюм стверджує, що вони ніколи повністю не відмовлялися від сільського європейського способу життя, і європейське суспільство не було повністю сільським. Поселення хрестоносців у Леванті нагадувало типи колонізації та поселення, які вже практикували в Європі, суміш міської та сільської цивілізації, зосередженої навколо фортець. Хрестоносці не були ні повністю інтегровані з корінним населенням, ні відокремлені в містах від сільських тубільців; радше вони оселилися як у міських, так і в сільських районах; зокрема, у районах, традиційно населених східними християнами. Території, які традиційно були мусульманськими, мали дуже мало поселень хрестоносців, так само як вони вже мали дуже мало корінних християн.Ellenblum, стор. 36–37.