Об'єдна́ння Дуна́йських князі́вств () — процес державотворення Румунії з 1858 до 1861 (1862) рік, що полягав в об'єднанні Дунайських князівств (Волощини і Молдови) в єдину державу. Завершився виникненням Об'єднаного князівства Волощини і Молдови. Виникнення нової держави визнано Османською імперією в 1861 році. Створення єдиної держави дозволило зосередитися на проведенні ліберальних реформ та формуванні національної економіки, що дало поштовх розвитку Румунії в цілому.
У Румунії подія відома під назвою Мале об'єднання (). Також виділяється Велике об'єднання, коли до складу Румунії увійшли Трансільванія, Бессарабія та Буковина.
Передумови Формування національно-визвольного руху
Три румунські держави — Дунайські князівства і Трансильванія, що виникли в Середні віки, були тісно пов'язані між собою культурно і економічно. Після завоювання Османською імперією Волощини та Молдови ці князівства разом прагнули до здобуття незалежності. Саме тому національна ідея тут довгий час базувалася на звільненні від турецького васалітету. Попри збереження автономії князівств, турецька влада чинила на них політичний і культурний тиск. Зокрема, як офіційна мова використовувалася грецька. Одночасно в румунському суспільстві гостро стояло земельне питання, оскільки обидві держави залишалися аграрними придатками Європи. Через це часто відбувалися селянські повстання і бунти. Ситуацію посилювала слабкість центральної влади у Османській імперії. Через загальні кризи в імперії страждала економіка Дунайських князівств.
Павло Дмитрович Кисельов, призначений російською владою після війни з Туреччиною в 1829 році керуючим Дунайськими князівствами, почав проведення реформ. Були утворені парламенти князівств — Адунаря Обштяске, — введені Органічні регламенти, гілки влади були розділені. Попри це, реформи не покращили становища середнього класу населення, так як управління державами як і раніше надавалося боярам. Одночасно Османська імперія втратила право на втручання у внутрішні справи князівств, фактично визнавши їх самостійність.
При Кисельові тривало становлення румунської інтелігенції, яка усвідомлювала необхідність проведення масштабніших реформ у всіх сферах. Таким чином, на початку XIX століття в Дунайських князівствах сформувався ліберальний національно-визвольний рух. Прихильники цього руху ставили перед собою дві основні цілі: відколоти від Османської імперії Волощину і Молдову і провести в князівствах демократичні перетворення. Об'єднання Дунайських князівств в єдину державу було відсунуто на другий план.
У 1834 Павло Кисельов втратив свої повноваження. Йому на зміну у Волощині прийшов Александру II Гика, а в Молдові — Михайло Стурдза. Ці господарі правили в абсолютно нових умовах, так як в Дунайських князівствах з'явилися парламенти і Органічні регламенти. Обидва господаря почали суперництво з парламентами, так як ті взяли на себе частину повноважень. У 1840-х роках зростає корумпованість органів влади, починається чиновницьке свавілля. У таких умовах формуються організації, які прагнуть до зміни політичного режиму в Дунайських князівствах. Опозиційний рух в Дунайських князівствах було представлено трьома організаціями: «Фреціе», «Асоціація патріотіке» і «Товариство румунських студентів в Парижі». Всі організації переслідувалися поліцією, а «Асоціація патріотіке» була ліквідована волоською поліцією. Дві що залишилися організації розробляли програми з проведення ліберальних реформ в Волощині та Молдові. «Товариство румунських студентів в Парижі» приєдналося до «Фреціе», і сформувалася потужне опозиційне угруповання. Пізніше до неї почали приєднуватися представники робітничого класу.
У «Фреціе» довгий час не було єдиної програми. Від її членів надходили різні пропозиції — від введення конституційної монархії до повного об'єднання Дунайських князівств і проголошення республіки. Рух розділився на дві частини — лібералів і радикалів.
Революція. Перша спроба об'єднання
Бажання інтелігенції провести ліберальні реформи зіграло велику роль в об'єднанні Дунайських князівств. Протягом 1840-х років румунський національний рух базувався на ідеях лібералізму. Також великий вплив чинився з-за кордону, зокрема з Франції. Там перебувала значна частина членів «Фреціе», які побоювалися переслідувань на батьківщині.
Ще до 1848 року пов'язаний з «Фреціе» Іон Гика наніс молдовському господарю Михайлу Стурдза візит з пропозицією змістити з волоського престолу Гику і проголосити єдину влахо-молдовську державу. Стурдза не сприйняв пропозицію всерйоз і відмовився. Після посухи 1847 року, яка викликала невдоволення селян, економічну кризу і проголошення у Франції республіки в 1848 році румунські революціонери усвідомили, що настав час діяти. Першою революція відбулася в Молдові. Там 27 березня в Яссах в готелі «Петербург» відбулося засідання ліберального боярства, де було прийнято рішення вручити господарю «Петицію-прокламацію», в якій були викладені вимоги повсталих. Від несподіванки Стурдза прийняв петицію, але вже увечері відкликав своє рішення і направив до готелю війська. Після нетривалих зіткнень по країні пройшла низка арештів. Деякі з революціонерів втекли в Австро-Угорщину.
Молдовський рух знову влаштувався за кордоном. Частина його представників усвідомила необхідність консолідації зусиль з волоськими революціонерами. Вже за кордоном були видані «Побажання національної партії Молдови» і «Наші принципи реформування батьківщини». У другому документі окремим пунктом йшло об'єднання Волощини та Молдови в єдину державу.
У Волощині революція пройшла успішніше, ніж у Молдові. 9 червня відбулося перше повстання, а вже 11 червня влада перейшла в руки повстанців. Слідом за цим почалося проведення реформ, хоча ситуація в країні була вкрай нестабільна. Волоські революціонери ставилися до об'єднання Дунайських князівств серйозніше, ніж молдовські. У кулуарах волоського парламенту обговорювалося питання про об'єднання князівств. Однак єдності серед нового керівництва країни не було. Консервативні бояри взагалі не хотіли перетворень, під їх тиском реформи стали половинчастими. Проте об'єднання князівств вже не було можливим, так як в Молдові революція зазнала поразки. 19 липня в Волощину була введена турецька армія, а 13 вересня турки перейшли до силових дій, придушивши революцію. 15 вересня в країну ввійшли російські війська. Після поразки волоські революціонери втекли до Трансильванії. Вже після 1849 року румунський національний рух консолідувався. Усвідомивши свої помилки, на перший план було поставлено об'єднання Дунайських князівств в єдину державу. Проведення ліберальних реформ планувалося румунською інтелігенцією вже на основі майбутньої єдиної держави.
Після революцій
Румунські емігранти в країнах Європи («пашоптісти») після поразки революцій в Дунайських князівствах розгорнули боротьбу за об'єднання князівств у пресі та на політичній арені. Пропагандисти влаштовували публічні виступи, конференції, видавали праці і друкували статті в європейській пресі з метою забезпечити собі широку підтримку серед європейської спільноти і перетворити румунську проблему в інтернаціональну.
Також робота проводилася з румунською молоддю, яка навчалася за кордоном. Так, у Парижі румунською мовою видавалися газети «Жунімя ромине» і «Републіка Ромине», де пропагувалися ідеї румунської єдності. Румунська інтелігенція вела політичну роботу в Німеччині, Великій Британії, Османській імперії, Франції. Робота за кордоном консолідувалася зусиллями Ніколае Белческу та Михайла Когелнічану. Після Кримської війни методи роботи змінилися. Частина інтелігенції повернулася в Дунайські князівства після 1854 року, коли звідти пішли реакційні російські війська. У Яссах та Бухаресті за підтримки Когелнічану видавалися газети «Тімпул», «Стяуа Дунеря», «Роминія літераре» і «Патрія». У газетах центральною темою була культурна єдність князівств і необхідність створення єдиної Румунії.
У Дунайських князівствах тим часом склалася складна ситуація. Феодальний лад, який так і не був ліквідований революціями 1848 року, впливав на розвиток цих держав. Низька купівельна спроможність населення, викликана недостатніми доходами, і вузькість внутрішнього ринку гальмували розвиток Волощини та Молдови. У таких умовах інтелігенція, яка брала участь у революціях 1848 року, і ліберально налаштована буржуазія об'єдналися в новий рух юніоністів. Юніоністи в першу чергу боролися за об'єднання князівств та ліквідацію залежності від Османської імперії. На їхню думку саме це могло вивести держави з кризи та дати поштовх подальшому розвитку капіталістичних відносин. Юніоністи намагалися досягти своєї мети легальними методами, за допомогою Адунаря Обштяске. Їх противниками стало консервативно налаштоване «велике» боярство і наближені до господарів чиновники. У першу чергу це пояснювалося побоюванням втратити прибуткові місця у владі і лояльність господаря. Бояри побоювалися того, що ліберально налаштовані юніоністи отримали підтримку серед селянства, і можуть позбавити їх землі глава «Национально-освободительное движение балканских народов, образование румынского государства». Таким чином, після Кримської війни у Волощині та Молдови виникло два протиборчі табори — юніоністи і боярство. Всі політичні суперечки та розбіжності точились навколо створення єдиної румунської держави.
Об'єднання Дунайських князівств
Дивани Ад-Гок. Друга спроба об'єднання
Дунайські князівства з 1829 року перебували під контролем Російської імперії. Після закінчення Кримської війни на Паризькому конгресі було прийнято рішення позбавити Російську імперію прав на Волощину і Молдову стаття «Объединение Валахии и Молдавии в Румынское государство». Також три південних повіти Бессарабської губернії передавалися Молдовському князівству. На Паризькому конгресі обговорювався післявоєнний устрій причорноморського регіону, але з питання про облаштування Волощини і Молдови не було прийнято рішення. Пропонувалося об'єднати ці князівства в єдину державу, але підтримки ця ідея не отримала, зокрема Османська імперія виступала проти втручання в її внутрішні справи.
Вирішити румунське питання належало самим жителям князівств під наглядом Османської імперії. У 1857 році повинні були відбутися засідання диванів Ад-Гок, які повинні були визначити майбутнє князівств. Ці дивани були тимчасовими комітетами, які створювалися в екстреній ситуації і повинні були вирішити тільки одну справу. У ці комітети за допомогою загального голосування обиралися місцеві жителі, які голосуванням вирішували спірне питання. Відразу після вирішення питання Ад-Гок розпускався особливим указом султана. Вибори в дивани, а потім і їх засідання повинні були відбутися в Молдові та Волощині. Напередодні виборів в Ад-Гок в обох князівствах були утворені центральні виборчі комітети, за якими стежила турецька влада. Основи комітетів склали групи юніоністів. Напередодні виборів в Ад-Гок в Дунайських князівствах склалися протилежні політичні ситуації. У Волощині каймакам позитивно ставився до програми юніоністів, тому намагався сприяти проведенню виборів. У Молдові склалася протилежна ситуація. Місцева влада виступала проти об'єднання князівств. За підтримки Туреччини та Австро-Угорщини списки вибірників в Молдові були сфальсифіковані, а на юніоністів і кандидатів в Ад-Гок чинився тиск. Молдовський каймакам Ніколае Вогориде, призначений правителем Молдови незадовго до виборів, проводив таємне листування з Віденським двором з метою заручення підтримкою у проведенні фальсифікованих виборів.
Листування було викрито юніоністами, які скористалися ним як доказом нечесної організації виборів.
7 липня 1857 року в Молдавському князівстві відбулися вибори в Ад-Гок, але більша частина населення їх бойкотувала. У такій ситуації султан змушений був визнати, що Вогориде вибори сфальсифікував, і призначити нові. У результаті других виборів в молдовський Ад-Гок пройшло багато представників юніоністського руху.