Тяжилів — мікрорайон у місті Вінниця розташований у північно-східній частині міста. Колись це було невелике поселення сільського типу, яке з часом приєднали до Вінниці. Назва як села так і району походить від річки Тяжилівка, що протікає поруч.
Тяжилів мав репутацію злочинного мікрорайону у 1990-2000-х роках, хоча наразі є звичайним спальним мікрорайоном.
Тут розташовані декілька кафе, Нова Пошта та Укрпошта, ліцей #27, два садочки, бібліотека, дві православні та одна католицька церква. Є два озера, стадіон Інтерграл.
У Тяжилові в свій час проживав і працював учителем історії у Вінницькій загальноосвітній школі |-||| ступенів № 27 Вінницької міської ради Андрі́й Олексі́йович Ре́ва — український політик, 5-й Міністр соціальної політики України.
Історія Тяжилів належить до числа наймолодших сіл, які виникли на вінницьких околицях. За свідченням історика Юліана Сіцінського, поселення з’явилось 1760 року на міщанських землях як слобода. Це сталося за розпорядженням міського старости Чосновського, у часи урядування якого у 1756—1782 роках вінницьке міщанство було зведено до становища бідняків. Він осадив слободу на міщанських землях і заселив її новоселами-кріпаками. У 70—80 роках вісімнадцятого століття Тяжилів був звичайним старостинським селом.
Наприкінці 70-х років 18-го століття вінницькі міщани розпочинають боротьбу проти старости Чосновського за повернення собі давніх прав ти привілеїв. Більше десяти років тривали "тяжби" по різних судах. Звідси і походження назви Тяжилів. Історик та архівіст Олександра Петренко зазначає, що землі, на яких Чосновський осадив, тобто заснував, слободу, були спірними між староством та міщанами. За них довгі роки велися судові процеси. В давній українській мові цивільний судовий процес мав назву «тяжа». Можливо, що земля, за яку тяжились, тобто судились довгі роки, й дістала назву Тяжилів.
У видрукованому у Варшаві на початку ХІХ століття «Камеральному і топографічному описі Подільської губернії» річка, що тут протікає, зветься Безіменною. У 20-ті роки нинішнього століття її назвали Тяжилівкою.
Отож тяжби-суди між Чосновським і міщанами тягнулись довгих десять років. Міщанська громада найняла адвоката Антонія Котовича, завдяки клопотанням якого справу розглянув королівський асесорський суд.
У Варшаві було відшукано давні привілеї королів Владислава IV та Яна Казиміра, і на їх основі прийнято декрети від 11 січня 1787 р. та 11 жовтня 1790 р., якими підтверджувались права та привілеї вінницьких міщан, регламентувалися їхні стосунки зі старостами. Згідно із вказаними документами з території вінницького староства було виділено міщанські землі і підпорядковано їх магістратові.
Тяжилівські селяни від цих нововведень волі не здобули. Оскільки село було осаджене Чосновським на землях, що тепер повертались міщанам, то асесорський суд підпорядкував його міському магістратові, вилучивши Тяжилів з-під старостинської юрисдикції.
Таким чином, вінницькі міщани в один момент перескочили з фактичного стану кріпаків до фактичного стану дворян, і магістрат, і громада відтепер титулувалися «шляхетниками». Після переможного завершення судових тяж-баталій зі старостами, міщани були зобов’язані заплатити Антонію Котовичу гонорар в сумі 50 тисяч злотих. Зрозуміло, що міщанська громада не могла сплатити такої суми, але вихід було знайдено: адвокатові для відшкодування боргу у 1791 році було передано село Тяжилів.
По смерті Антонія Котовича воно дісталось вдові Катерині. Оскільки у Котовичів не було дітей, на спадщину претендували брат покійного Григорій та діти померлого брата Даніеля. Врешті після судових процесів за право володіння Тяжиловим у 1799 році між Катериною Котович та іншими нащадками Антонія Котовича було прийнято декрет, за яким вдова відмовлялась від своїх прав на село, а рідня Григорія і Данелія зобов’язались сплатити їй 10 тисяч злотих відступного до 25 січня 1801 року.
Однак до вказаного терміну сума не була сплачена. Справу передали до суду. 11 квітня 1801 року Вінницький земельний суд ухвалив виконавчий декрет, згідно з яким Тяжилів передавався у традиційне володіння Катериною Котович. Через чотири дні, 15 квітня, у селі відбулось виїзне засідання суду, на якому складено і затверджено традиційний акт, в якому подано інвентар села, опис фільварку земель та обрахунок прибутків.
В інвентарі подано імена та прізвища домогосподарів (імена інших членів сімей не названо, так як панщина на них не розкладалася).
На той час у Тяжилові мешкали: піддані тяглові поєдинкові, тобто селяни, що мали одну пару тягла (коней чи волів) — Карпо Грабовий, Гнатиха вдова, Лавро Степанців, Степаниха вдова, Іван Волинець, Павло Степанців, Іван — Лаврів брат; піддані піші, котрі не мали ні коней, ні волів — Андрій Петришин, Михайло Худик, Михайло Сєників, Павло Мазур, Микола Кравець, Степан Колесник-осавула, тобто прикажчик у панському маєтку, Степан — зять Струтонського, Мирон Бугайчик, комірник Короп — безземельний селянин, що не мав навіть власної хати.
Крім селян у Тяжилові мешкала також чиншова шляхта: тяглові Томаш Сідлецький, Ян Ягульський, Андрій Микульський, Василь Лучинський, Ян Крживіцький, Олександр Сливінський, Бартоломій Микульський, Анна — Ленькевичова вдова; піші Петро Незабитевський, Ігнацій Левартович, Ян Гошовський, Матуш Міссецький, Стефан Гембський — намісник, тобто заступник економа маєтку, Маній Гошовський, Юзеф Кржизановський, Бартоломій Стржельбицький, Ян Васильківський, халупник Григір Сташевський безземельний.
Селяни відбували панщину по два дні на тиждень влітку і по одному — взимку. Господарське «літо» тривало від свята «Святого Войцеха» (23 квітня) до «Святого Мартина» (11 листопада), тобто 28 тижнів, а від 11 листопада до 23 квітня тривала «зима».
Підрахунок свідчить, що селяни відбували 80 днів панщини рівно. Крім того, вони відробляли ще по 12 днів так званих шарварків. Тяглові селяни виконували вказані повинності з конем або волом, а піші, зрозуміло, пішки. Не відробляв панщину комірник, який не мав земельного наділу, а також осавула, який звільнявся від усіх повинностей та данини.
Крім того, селяни садили, поливали і пололи капусту на панському городі. Ця повинність виконувалась згідно з потребами, не лімітувалася і до панщини не входила. Це стосувалося і добової сторожі, яку селяни відбували почергово. Щороку вони пряли з двірського прядива по одному мотку, давали по одній курці і п’ять яєць.
Короткі дані про Тяжилів XVIII століття дає «Камеральний та топографічний опис Подільської губернії», складений губернським землеміром Естером:
«Село Тяжилів, яке належить Вінницькому міському магістрату, має місце розташування низьке і лежить на правому боці протоку Безіменного. У вказаному селі — стара дерев’яна корчма з винокурнею, у якій сидка вина проводиться орендарем на один невеликий котел. Затерні кадки малі, в них затирається по три мірки. Вода, яка використовується на затерні кадки і на трубниці, наливна. З чотирьох таких затерів виходить пінного вина 50 кварт. Використовувані на це хліб і дрова купуються. Усе це перебуває у євреїв в оренді за 800 польських злотих.
Будинки розташовані за звичаєм не регулярно і дещо просторо. Кряж землі чорний, це село оточено з трьох боків орними полями, а з четвертого — Безіменним протоком. Шляхетства, що живе на чужій землі і платить чинш — 18 дворів, чоловічої статі — душ 34, жіночої — 35, підданих дворів — 17, чоловічої статі — душ 40, жіночої 44, євреїв — двір 1, чоловічої статі — душ 3, жіночої — 3».
Наприкінці вісімнадцятого століття безпосереднім власником Тяжилова був Казимір Гутовський — граничний комірник Вінницького повіту, людина поважна і відома не тільки серед місцевої шляхти, а й в подільському краї. Він був братом Людовіки Котович, вдови Даніеля. Будучи посадовою особою, він добре знав, що міщани Вінниці заборгували місцевому старості Потоцькому 33639злотих 10 грошей. Декретом махнівської комісії від 1 листопада 1795 року згадана сума була призначена на відшкодування боргу Прота Потоцького Людвику Копчинському. Міщанська громада не заплатила боргу, а тому статті її доходу підлягали грошовому податку. Саме цим і скористався Казимир Гутовський. Маючи значний вплив серед місцевого дворянства, він умовив земського підсудка Вінницького повіту Фелікса Обуха приїхати у Тяжилів і накласти на село податок для відшкодування боргу міщан Людовіку Копчинському. Навіть з першого погляду видно, що вказані дії були незаконними, адже село перебувало у заставній посесії спадкоємців Антонія Котовича і до того ж було передане у спадок Катерині Котович.
Згідно з Литовським статутом вінницькі міщани не могли порушувати попередніх умов і перешкоджувати Котовичам володіти Тяжиловим. Підсудок Фелікс Обух з’явився 22 квітня 1801 року у Тяжилові і своїм рішенням за відсутності Катерини Котович передав село у власність Людовіку Копчинському. Одразу по цьому граничний комірник Казимир Гутовський наказав вигнати з фільварку за село всю худобу законної власниці. Коні і корова, телята, вівці, кози, гуси, без будь-якого догляду блукали кілька годин.
Не гаючи часу, Катерина Котович написала скарги у всі можливі інстанції. Це досить швидко дало позитивний результат: декретом Вінницького земського суду від 7 червня 1801 року їй було повернуто Тяжилів. Через три роки, 1804-го, у селі з’явився новий господар Ігнацій Дяковський. Маєток був наданий йому у власність міським магістратом на умові відшкодування міщанських боргів Людвіці Котович.
21 березня того ж року Ігнацій Дяковський відпустив Тяжилів у трирічне орендне посідання Михайлові Кулеші за тієї умови, що він заплатить Людвіці Котович 12 квітня 8000 злотих. Обидві сторони у договорі погодили умови оренди і склали пункти контракту:
1. Якщо впродовж триріччя будуть внесені 55000 злотих на користь заставного посесора, то орендар повинен відступити від оренди, довівши до кінця повний рік або повних два роки, а юрисдатор зобов’язаний повернути йому неустойку контракту, якщо таке буде.
2. Передати посесію села Михайла Кулеша не мав права без попереднього узгодження з праводавцем.
3. Посесор зобов’язаний пильнувати впродовж орендного володіння за збереженням цілісності земель.
4. Поля, які при передачі села в оренду виявилися б засіяними, по закінченні посесії повинні бути відсіяні в присутності праводавця або його довіреної особи.
5. Посесору дозволяється проводити ремонт шляхової корчми, але на суму не більше 400 злотих, які юрисдатор зобов’язується відшкодувати.
Михайло Кулеша виконав умови договору і вступив у володіння маєтком.
Однак 1805 року у Тяжилові з’явився новий господар. 25 листопада село було передано, як писалось у тогочасних документах, у традиційну власність Онуфрію Шеньовському з причини невідшкодування йому боргу Ігнацієм Дяковським.
Інвентар, складений при передачі, фіксує в селі 6 тяглових підданих, 8 піших, з яких один осавула, 10 шляхтичів поєдинкових, 10 піших та двоє безземельних. Намісником на той час був Василь Лучник. Він вже виконував і обов’язки соцького. Повинності селян майже нічим не відрізнялись від тих, що були у попередні роки. Лише панщина зросла з 80 днів в рік до 81. А от суми оплати чиншу шляхтою значно змінилися. Тепер розмір платні залежав від точного розміру та якості земельної ділянки. Так, поєдинкові шляхтичі платили від 36 до 54 злотих чиншу, піші - від 18 до 24, а безземельні —- по 3. Інвентарний документ зазначає, що громадські гроші мають бути використані на відбудову корчми, що завалилася, та кількох селянських хат, яких спіткала така ж доля. Загальна сума річної інтрати (умовний обрахунок в грошах статей доходу) була визначена в 1943 злотих 12 грошей 2 шеляги.
Михайло Кулеша залишався орендним власником Тяжилова і на той час, коли село було передано а борги Онуфрію Шеньовському. Він лише вносив платню, визначену традиційним актом новому власникові. 30 березня 1808 р. М. Кулеша сплатив Шеньовському частину загальної суми, за що той передав йому село у володіння ще на один рік. Таким чином, Михайло Кулеша посідав Тяжилів до кінця березня 1809 року.