Південний нафтогазоносний регіон України — охоплює Західне та Північне Причорномор'я, Північне Приазов'я, Крим, українські зони Чорного і Азовського моря. Адміністративно включає Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку і частково Донецьку області та Автономну Республіку Крим.
Площа — 290,6 тис. км², в тому числі акваторій — 123, 5 тис. км². Станом на початок 1999 р. виявлено 39 родовищ: 10 нафтових, 7 газоконденсатних, 22 газових.
Структура регіону У складі південного нафтогазоносного регіону України виділяють: Балтійсько-Переддобрудзька нафтогазоносна провінція Переддобрудзька нафтогазоносна область Алуатсько-Тузловський нафтогазоносний район (2 нафтових родовища, 10 перспективних структур) Нижньопрутсько-Кілійський нафтогазоносний район (10 перспективних структур) Причорноморсько-Північнокавказько-Мангишлацька нафтогазоносна провінція Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна область Таврійський газоносний район (3 перспективних структури) Чорноморсько-Північнокримський нафтогазоносний район (22 газових і нафтових родовища, 36 перспективних структур) Каламітський перспективний район (5 перспективних структур) Придунайський нафтогазоносний район (6 перспективних структур) Азовсько-Березанська нафтогазоносна область Північноазовський перспективний район (1 газове родовище, 12 перспективних структур) Центральноазовський газоносний район (2 газових родовища, 6 перспективних структур) Індоло-Кубанська нафтогазоносна область Північносивасько-Тимашовський перспективний район Тамансько-Північнокерченський нафтогазоносний район Південнокерченський нафтогазоносний район Сорокінсько-Суботінський нафтоносний район (1 нафтове родовище, 11 перспективних структур) Чорноморська перспективна область Західночорноморський перспективний район Східночорноморський перспективний район
Історія освоєння Надра півдня України здавна відомі як вмістилище природних вуглеводнів. Про це свідчать, зокрема, амфори з нафтою в могильниках Боспорського царства (4-2 тис. р. до н. е.), знайдені на Керченському півострові. Буріння перших неглибоких свердловин поблизу природних виходів нафти на земну поверхню на Керченському півострові (1864 р.) значних результатів не дало, однак на окремих площах було створено невеликі нафтопромисли з видобутку нафти. У 20-х роках XX ст. під керівництвом А. Д. Архангельського виконані науково-дослідні роботи з вивчення стратиграфії і тектоніки Керченського півострова, оцінки його нафтогазоносності. У 1935–1937 рр. В. В. Колюбинською, Г. О. Личагіним та М. В. Муратовим узагальнено геологічний матеріал по всьому Кримському півострову і складено геологічну карту масштабу 1:100000. Визначено головні напрямки пошуково-розвідувальних робіт на нафту і газ на Керченському півострові і рекомендовані структури, перспективні у відкладах міоцену і майкопської серії (Борзівська, Малобабчинська, Карлеутська, Мошкарівська, Атласька). Бурові роботи велися створеним у 1933 р. трестом «Кримнафтогаз». Видобуток нафти відновлений у 1921 р. на Чонгелецькій (Приозерній) та Мошкарівській площах. З 1936 р. Краснодарською геофізичною конторою розпочато електророзвідувальні дослідження на Керченському півострові. Видобуток нафти (доволі незначний) на той час здійснювався лише на двох родовищах.
У 1944 р. створено трест «Кримнафтогазрозвідка», що дозволило збільшити обсяги пошукового буріння, охопити нові райони, включаючи Рівнинний Крим і Північне Причорномор'я, а також розширити стратиграфічний діапазон досліджуваних відкладів. У цей період комплексні геофізичні роботи стають основою для нових геологічних побудов. За даними гравіметричної зйомки (1946–1952 рр.) складено зведену карту аномалій сили тяжіння масштабу 1:500000 для Рівнинного Криму (Н. В. Біркган). У 1947–1949 рр. проведена геомагнітна зйомка масштабу 1:200000 (А. Г. Курнишов). Значну роль у розвитку нафтогазопошукових робіт відіграли сейсмічні дослідження методом відбитих хвиль (МВХ), які обов'язковою і достатньою підставою для постановки пошукового буріння на нафту і газ на локальних об'єктах.
У 1944 — 1960 рр. пошуки родовищ вуглеводнів поширюються і на інші регіони Криму і Присивашшя, зростають їх стратиграфічний обсяг до відкладів нижньої крейди включно і глибина буріння. Однак родовищ, які б мали промислове значення, виявлено не було. Лише на Керченському півострові збільшився фонд дрібних родовищ (Мисове, Малобабчицьке, та ін.).
Перший фонтан газу в Рівнинному Криму отримано на Задорненській площі з утворень палеоцену у 1960 р. Згодом були відкриті Октябрське нафтове та Глібовське і Карлавське газові родовища (1961 р.). Протягом 60-х років XX ст. геофізичними роботами виявлені пастки не лише в палеоценових, але і в майкопських відкладах. Глибоким бурінням відкрито ще ряд родовищ газу. Все це дозволило прокласти перші в Криму газопроводи (1966–1967 рр.) з Глібовського родовища до Євпаторії, Сак, Сімферополя, Бахчисарая та Севастополя. Пізніше були підключені інші газові родовища і вся система газопостачання Криму з'єднана з загальноукраїнською (1976 р.)
Наприкінці 60-х на початку 70-х років XX ст. з'явились перші узагальнюючі роботи з геологічної будови Криму і Причорномор'я (М. Ф. Скопіченко, В. Л. Гуревич, М. В. Чирвинська, В. Б. Соллогуб), які ґрунтувалися на геофізичних даних. Активну участь у дослідженні регіону крім працівників тресту «Кримнафтогазрозвідка» брали співробітники інших НДІ. Різко, майже на порядок, збільшився обсяг пошуково-розвідувального буріння та глибини свердловин. Зріс фонд геофізичних досліджень.
На початок 70-х років XX ст. на північно-західному шельфі Чорного моря сейсмічними дослідженнями було підготовлено ряд структур під глибоке буріння, і у 1975 р. на піднятті Голіцина зі свердловини № 7 отримано перший фонтан газу на Чорноморському шельфі України. Менше ніж через рік, у 1976 р., отримано приплив газу зі свердловини Північно-Керченська № 1 в Азовському морі.
З 1970 по 1990 рік у північно-західній частині шельфу Чорного моря геофізичними методами було виявлено близько 46, а в акваторії Азовського моря — 22 перспективних структури. У 1979 р. створено спеціалізована установа для пошуково-розвідувального буріння в акваторіях УРСР ПО «Чорноморнефтегазпром» (зараз ДАТ «Чорноморнафтогаз»).
На теренах Західного Причорноморя починаючи з 1946 р. буріння встановлені численні газопрояви. З 1946 по 1954 рік пошуками нафти і газу тут займалися різні організації — Молдавські нафторозвідувальна і геофізична експедиції, Молдавська контора розвідувального буріння, Українська геофізична експедиція, Українсько-Молдавська експедиція Московського філіалу ВНДГРІ. Завдяки цим дослідженням отримані перші уявлення про глибинну будову Дністровсько-Прутського межиріччя. Однак пошуки нафти і газу не дали позитивних результатів, і з 1954 р. їх припинили.
Принципово важливим для стратегії пошуків вуглеводнів у Західному Причорномор'ї стало відкриття у 1983 р. Східно-Саратського нафтового родовища в карбонатних середньодевонських породах. Ця подія змінила думку багатьох дослідників про перспективність цієї НГО. Пізніше відкрито Жовтоярське нафтове родовище та невеликі поклади вуглеводнів на Білоліській та Сариярській площах.
Станом на грудень 2007 р. пошукових свердловин глибиною більше 5 км на акваторіях в межах даного району немає.
Стратиграфічний нарис Стратиграфічий розріз півдня і акваторій України представлений породами архею, протерозою і фанерозою. Архейські і протерозойські метаморфічні та магматичні утворення розкриті свердловинами в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї у фундаменті Східноєвропейської платформи. Здогадно верхньодокембрійські -нижньопалеозойські сланці та магматичні комплекси виявлені глибоким бурінням у складчастій основі так званої «Скіфської плити», яку в Криму переважно утворюють імовірно палеозойські, тріасові та місцями юрські породи. На півдні Одеської області і суміжному чорноморському шельфі основну частину платформового чохла складають палеозойсько-тріасові відклади. В інших районах домінують мезозойські і кайнозойські осадові породи, потужність яких максимальна (понад 8 км) в акваторіях Чорного і Азовського морів та деяких ділянках Тарханкутського і Керченського півостровів (5-7 км).
У Західному Причорномор'ї на породах фундаменту залягає піскувато-глиниста товща (до 2 км) венду-нижнього кембрію, яка незгідно перекрита вапняками і доломітами силуру. ЇЇ розріз починається пачкою світло-сірих пісковиків і алевролітів потужністю 30-40 м, вище якої залягають темно- і зеленкувато-сірі та фіолетово-бурі аргіліти, туфоаргіліти з прошарками туфітів, алевролітів і пісковиків потужністю до 750 м. Вона перекривається пластом тонкого чергування пісковиків, алевролітів та аргілітів переважно зеленкувато-і темно-сірого, у верхах розрізу червоного забарвлення потужністю до 650 м.
Нижньокембрійські відклади зустрінуті лише на обмеженій ділянці молдовської частини Західного Причорномор'я і представлені балтійською серією. Вона складена сірими аргілітами, алевролітами, пісковиками, зрідка гранітними інтрузіями, загальною потужністю до 280 м.
Утворення ордовіку поширені приблизно в тому ж районі, що і нижньокембрійські, преркриваючи їх трансгресивно. Вони представлені світлими кварцитоподібними пісковиками з прошарками темніших аргілітів. Їх потужність не перевищує 30 м.
Силурійські відклади розвинуті майже на всій території Західного Причорноморя і острові Зміїний, де залягають трансгресивно на породах пізньопротерозойського, місцями кембрійського або ордовицького віку. У найповніших розрізах простежуються всі яруси нижнього та верхнього відділів: ландоверійський, венлоцький, лудлов та даунтон, загальною потужністю до 610–660 м. У більшості розрізів вони складені сірими і темно-сірими пелітоморфними та органогенно-детритовими глинистими, зрідка доломітизованими вапняками і мергелями з проверстками аргілітів. У південних районах карбонатні утворення змінюються отнорідною товщею чорних аргілітів з рідкими прошарками мергелів і глинистих вапняків.
Молодші потужні (понад 2500 м) відклади тут представлені в цілому піскувато-глинистою, сульфатно-карбонатною і переважно карбонатною товщами відповідно нижнього, середнього і верхнього девону, які залягають, як правило, без помітних ознак перерви на силурійських породах. Нижній девон у складі жединського. зигенського і емського ярусів представлений здебільшого темно-та зеленувато-сірими аргілітами з тонкими прошарками мергелів, глинистих вапняків, зрідка алевролітів і пісковиків. У південно-східних районах Переддобружжя і на о. Зміїний у нижній частині товщі аргіліти заміщаються мергелями та вапняками. Потужність нижнього девону сягає 1460 м.
Середньо-верхньодевонський розріз представлений всіма ярусами. Ейфельський повсюдно складений сірими і буровато-сірими доломітами та ангідритами потужністю до 500 м. Живетський, франський і фаменський яруси на заході регіону складені переважно доломітизованими вапняками, а на узбережжі та, очевидно, в акваторії — доломітами, вапняками й ангідритами. Зустрічаються прошарки мергелів, аргілітів, зрідка пісковиків сірого і темно-сірого кольору. Загальна потужність досягає 1220 м.