Стисла історія Богодухова знаходиться у статті, присвяченій місту.
Походження назви Богодухова
Документальні дані щодо безпосереднього питання заснування в 1666 році первинно Богодухової слободи свідчать, що вже на момент осадження цієї слободи місцевість, де це відбувалось, вже називали Богодуховим урочищем та/або Богодуховою гаттю.
Внаслідок побудови відповідного “міського” (“городового”) острогу Богодухова слобода стала власне за тогочасним визначенням “містом” (“городом”) і її стали переважно називати Богодуховим. При цьому в першій період існування Богодухова його також інколи називали і Богодухова Гать. Або навіть просто “Гать”.
На так званій карті, яка датована приблизно 1670 роком та оригінал якої зберігається в Шведському національному архіві, “Креслення українським та черкаським містам з Москви до Криму ” Богодухів позначено саме як Гать (sok.riksarkivet.se/bildvisning/R0001542_00001).
В одному з документів 1659 року полтавські мешканці, які в той час володіли пасіками на території сучасної Слобожанщини, жаліються в чолобитній на “служивих людей” з міста Вольного (зараз Вільне Сумської області приблизно в 30 км від Богодухова), які пограбували ці їх пасіки. Зокрема, мова йде про “Богодухову” пасіку, що належала тоді там полтавському мешканцю Яцьку Барчанину: “..На пасеце Богодуховой у Яцка Барчанина тотъ же Лосицкый съ товариствомъ взялъ бчелъ 30, меду ведерицъ 5, и рухлядье все и корм всякий побрали, и многимъ холопомъ, вашего царского величества жилцомъ Полтавскимъ, тот Лосицкой шкодъ починилъ”. (Акты ЮЗР, т. 7. — СПб., 1872. — С. 287 ).
Вірогідно, ця пасіка могла знаходитись на місці чи поблизу місця подальшого та сучасного розташування Богодухова.
Що ж до первинного джерела походження “Богодухових” топонімів (пасіки, урочища, гаті), від яких і отримало назву поселення, то дуже вірогідно, що це похідна від тогочасного широко розповсюдженого прізвища/прізвиська Богодух (чи в подібних варіаціях). Лише приміром, архівні документи фіксують в 1640-і роки корочанського “черкаса” Бододуха (який був, в тому числі, і сотником Корочанських черкас), а за даними Реєстру війська Запорозького 1649 року Гадяцьким сотником Полтавського полку був Іван Богодун.
І навіть самі богодухівці в рапорті в Охтирську полкову канцелярію в 1725 році пояснювали назву свого поселення саме тим, що так звався один з засновників Богодухова (ЦДІАК, ф. 1721, оп. 1, спр. 8, арк. 4). Видається, що вони були тоді не дуже далекі від істини. Хоча і не до кінця. Як видно з документів саме часу заснування Богодухова топонім з подібною назвою існував там раніше за заснування самого поселення. Отже поселення отримало свою назву від цього топоніму. Це просто історичний документальний факт. А от припущення про те, що топонім цей зрештою так був названий за прізвищем/прізвиськом Богодух видається дуже вірогідним.
Перші поселенці Богодухівщини (1666 р.)
Богодухова слобода на місці Богодухова урочища та Богодухової Гаті була заснована в квітні 1666 року. В архіві збереглись безпосередньо документи щодо цього заснування, включно з відповідним листуванням (РДАДА, ф. 210, оп. 12, спр. 599, арк. 336—337а, 745—749).
«Осадчим» нового поселення був охтирський мешканець Карпо Іванович Борзиленко (в деяких документах його прізвище подано на московський манер як «Борзилов», але в тих же документах сказано, що він був «черкасом», тобто українцем).
Землі, на яких було засновано Богодухів, на момент цього заснування належали також охтирським мешканцям. В Богодуховому урочищі були розташовані їх луки, сіножаті, пасіки. Як наслідок цього, з приводу заснування Богодухова мав місце конфлікт між мешканцями Охтирки, які володіли там землями, та переселенцями-засновниками Богодухова.
В архіві зберігся також перший перепис Богодухова, датований жовтнем 1667 року (РДАДА, ф. 1209, оп. 1, спр. 43, арк. 124—151).
В цьому документі також згадується як «осадчий» Карпо Борзиленко («Борзилов»). Зокрема, документ цей від його імені засвідчений «рукоприкладством» попа Успенської церкви Богодухова Лаврентія Пилиповича («Лаврентия Филипова»).
Також в цьому документі згаданий отаман Тимош Криса (Крись, Крися).
При цьому «отаман» в той час була виборна посада певного слобідського самоврядування. Аналогічних «отаманів» мали тоді і інші слобідські міста. І сам Богодухів мав в подальшому і інших отаманів (приміром, за даними так званого Ландратського перепису 1718 року отаманом в Богодухові був Григорій Гребінник). Разом з тим в той час цього голову громади називали часто також «війт».
Фрагменти перепису 1667 року в 1886 році опублікував Д. І. Багалій в першому томі «Історії колонізації та побуту …»(стор. 37-38).
Але там документ цей був помилково датований 1662 роком, а самі його фрагменти опубліковані під назвою "Опись г. Богодухова 1662 г. ".
В результаті довгий час роком заснування Богодухова помилково вважався 1662. Хоча, приміром, ще в Топографічних описах Харківського намісництва кінця 18 сторіччя рік реального заснування Богодухова, 1666, зазначений правильно.
Основні моменти життя перших поселенців Богодухівщини (XVII ст.)
Уже в перші роки свого існування Богодухів зазнав нападу татар. На початку 1669 р. татари знову з'явились на Слобожанщині. І цього разу вони були відігнані. Під час селянської війни 1670 р. Богодухів став ще одним з багатьох міст, населення якого брало участь у виступах Степана Разіна. Проте сили сторін були нерівні, і в листопаді повстання на Слобожанщині було жорстоко придушене. На 70-ті роки припадає нова хвиля переселень українців у транскордонні землі Дикого Поля, які намагалося закріпити за собою Московське царство. Саме в цей час значно зросли або були засновані Сінне, Павлівка, Хрущова і Полкова Микитівки. Сінне виникло 1672 р. Свою назву село отримало від Сінної криниці, з якої бере початок р. Сіннянка. Навколо поселення було збудовано острог, на озброєнні якого були гармати. Павлівка спочатку була хутором, розташованим на землях богодухівського осавула (помічника сотника) Павла Павлова, і виникла років на десять пізніше Богодухова. Тісно пов'язана історія трьох інших поселень— Мурафи, Хрущової і Полкової Микитівок. Перше з них було засноване в кінці 60-х років. У 1676 р. до Мурафи з-за Дніпра прибуло 260 чоловік Уманського полку на чолі з полковником Микитою Сененком (вихідцем з Буків). Це були козаки, їх жінки, діти, яким вдалося врятуватися після страшної навали турків на Правобережжя.
Війна зі шведами (1700—1709 рр.)
Тогочасний полк являв собою адміністративно-територіальну і військову одиницю, якою управляв полковник зі старшиною. Полк поділявся на сотні, які управлялись за тим же зразком. Основна влада зосереджувалась у руках сотника, але він не мав права роздавати землю. Охтирський слобідський полк, а в його складі і люди з Богодухівської сотні, брали участь у багатьох військових операціях, зокрема, в двох походах російських військ під командуванням В.В Голіцина, здійснених проти ханського Криму.
У 1700 р. почалася Північна війна між Росією та Швецією. Уже наступного року Охтирський слобідський полк у складі 820 чоловік вів бої проти шведів в іжорській землі. Не думали — не гадали козаки, що через кілька років їм знову доведеться вести бої зі шведами, але вже не там, на холодній Півночі, а на рідній землі. У той час гетьманом Лівобережної України був Іван Мазепа, людина неординарна, навколо особи якої ось уже протягом майже трьох століть не стихають суперечки.
У вересні 1708 року шведська армія, що рухалась на Москву, різко змінивши напрям, посунула в Україну. Шведів запросив сюди Мазепа. Він обіцяв Карлу ХІІ провіант, фураж і всіляку підтримку живою силою у подальшій спільній боротьбі проти Росії. На початку лютого великий загін шведів і мазепинців спробував через Богодухів пробитися на дорогу до Москви. Самовпевненість Карла ХІІ доходила до смішного (за спогадами сучасників, його тішила честолюбна думка, що досить лише просунутись на кілька верст на схід і він буде вже в Азії).
Але між Красним Кутом і Городним шлях ворогу заступив корпус генерал-лейтенанта Ренне. На правому боці шведи потрапили в засідку, були розбиті і в паніці відступали до Красного Кута. На лівому — росіяни, давши залп з мушкетів, пішли врукопашну і прорвали лінію ворога. Намагаючись зупинити своїх втікаючих вояків, Карл ХІІ ледве вибрався з халепи: під ним було вбито коня, загинуло кілька його найближчих охоронців. Залишивши, за переказами, капелюха на полі бою, король утік і до вечора переховувався у вітряку, побоюючись найбільшої ганьби — полону.За ганьбу під Гродним ворог мстив по дорозі мирному населенню: спалив Красний Кут, Мурафу, Коломак, Каплунівку та інші села, перебив або забрав із собою їх жителів, худобу, продовольство.
Однак за свої злочини шведи не залишились безкарними. Їх наздогнало російське військо і разом з місцевими партизанами відбило награбоване добро, звільнило полонених слобожан. О. Меншиков у листі від 18 лютого з Богодухова писав Петру І, що в умовах відлиги і широкого розливу рік, діючи «малыми партиями докучать (ворогу) не оставляем». І особливо на переправах через Мерло рухливі загони такого страху наганяють, що ворог кидає вози награбованого і переправляється вплав, а іноді топить гармати і амуніцію. Остаточно, як відомо, шведи були розбиті під Полтавою влітку 1709 р.
Напади татар (поч. XVIII ст.)
На перші два десятиріччя XVIII ст. припадає остання хвиля переселень українців з-за Дніпра. Саме тоді виникли Шарівка, Ріпки, Вертіївка та інші поселення. Перше з них дістало назву від прізвища засновника — осавула Охтирського полку Матвія Шарого. 20 березня 1709 р. він подав чолобитну на ім'я царя і одночасно «супліку» охтирському полковнику Федору Осипову з проханням дати йому «позволительный лист» на поселення на його хуторі, заснованому раніше на купленій землі, нової групи. Такий дозвіл йому було дано. Пізніше він придбав за 4 карбованці «луг и пахотную ниву по сю сторону Мерчика Шаровки». Колишній хутір перетворився в село. У 1718 р. виникла Дем'янівка коло Богодухова, а ще через 4 роки — Вертіївка і Ріпки, що належали до Вільшанської сотні Харківського полку.
На цей же час припадають і останні набіги кримських татар на Богодухівщину. У червні 1711 р. вони підійшли до міста, попередньо пограбувавши села, що трапились по дорозі. Під час цього набігу біля Харківських могил (між Богодуховом і Крисиним) було взято в полон засновника Павлівки, тоді вже полкового обозного Павла Гавриловича Павлова разом із дружиною. За великі гроші дружина визволилась, пообіцявши зібрати кошти і для викупу чоловіка. Але невдовзі той помер у неволі, так і не дочекавшись визволення. Убита горем жінка віддала зібрані гроші на будівництво в 1716 р. соборного храму в Богодухові. В ньому довго стояв портрет Павлова, а під ним напис, складений якимось місцевим піїтом. Окремі татарські напади були й пізніше.
У тенетах кріпацтва (XVIII—XIX ст.)
З початку XVIII ст. посилюється процес розшарування населення: з'являється кріпацтво. Станом на 1732 р. на Богодухівщині (в теперішніх межах) було вже близько 20 населених пунктів.
У Богодухові було 554 двори, де стояло 620 хат і проживало в них 1830 душ. Основну масу становили козаки (331 чоловік у 79 дворах) та їх падпомічники (1347 чоловік, 348 дворів), у місцевого сотника, крім підпомічників, було четверо служителів, у трьох підпрапорних — 4 робітники, у козаків та інших власників — 60 робітників і сусідів. Найбільшим власником кріпаків у місті був протопоп Герасим. За ним було записано 28 підданих, що жили в чотирьох дворах. У відомостях зафіксовано також 6 шинкарів, також шпиталь для старих і калік, де знайшли притулок 6 убогих. У другому за величиною сотенному містечку Сінному проживало 804 душі, 198 з них несли військову службу, а 519 в цьому їм допомагали. Багатим кріпосником тут був сотник Йосип Шарий, що встановив для своїх 25 підданих дводенну панщину. Четверо кріпаків працювали на місцевого попа Васильєва, шестеро інших обслуговували служителів культу. У Полковій Микитівці 580 чоловік були козаками і підпомічниками.