Історія Дрогобича

Княжий період

Місто виникло на території, що належала Галицько-Волинському князівству.

Період Королівства Польського та Речі Посполитої Після захоплення земель сучасної Дрогобиччини польськими королями у XIV столітті вони увійшли до Руського домену короля Польщі. На цих територіях зберігалися руське право та традиційний адміністративний поділ, тож до XV століття Дрогобич залишався центром волості на чолі з воєводою.

У 1392 році Дрогобич відвідав польський король Владислав II Ягайло, який наказав закласти на пагорбі, де стояв дерев'яний православний храм Пречистої Діви Марії, мурований костел. Це був перший відомий храм західного обряду на території міста. Згодом побудована споруда тривалий час виконувала подвійну функцію — релігійну та оборонну.

У XIV столітті на українських землях під владою Польщі розпочалися процеси інтеграції, що супроводжувалися поширенням польського права та урізанням прав місцевої руської шляхти. Тоді ж на заміну поділу на волості прийшов повітовий поділ, і Дрогобич став повітовим центром.

12 червня 1422 року король Владислав II Ягайло надав Дрогобичу магдебурзьке право, яке передбачало створення органів місцевого самоврядування — магістрату, що складався з ради (адміністративного органу) та лави (судового органу), а також запровадження посади війта. Було видано спеціальну грамоту для війта та міщан, а першим війтом міста став магнат Ян Менжик.

У цей період Дрогобич був великим центром солеваріння. Дрогобицька жупа (сучасний Дрогобицький солевиварювальний завод) належала до найбільших солевиварювальних підприємств Прикарпаття. Вона перебувала у власності польського короля, який зазвичай надавав її в оренду купцям (основному купцям генуезцям). Через місто проходили старі соляні шляхи: з півдня його перетинав «великий соляний тракт», який через Комарно і Щирець ішов до Львова, а звідти прямував до Великого князівства Литовського.

У 1460 році польський король Казимир IV Ягеллончик підтвердив привілеї міста, видавши на прохання дрогобицьких райців дві грамоти — для війта та для міщан. У першій зазначалося, що війт очолює міську лаву, до складу якої мали входити дрогобицькі міщани, а сама посада війта може передаватись або продаватись повністю чи частинами. Друга грамота гарантувала міщанам звільнення з-під юрисдикції королівських урядовців та підпорядкування виключно міському суду за нормами магдебурзького права, тоді як реальна адміністративна влада й представництво інтересів громади переходили до міської ради на чолі з бургомістром.

На зламі XV–XVI століть центр Дрогобича перемістився з південно-західної частини міста на пагорб неподалік костелу Святого Апостола Варфоломея, де сформувалася площа Ринок із ратушою.

У 1540 році польський король Сигізмунд I Старий заборонив місцевим русинам (українцям) будувати церкву Святої Трійці в оточеному валом середмісті. Сам міський вал був широкою земляною фортифікацією завширшки 30–37 метрів, із зовнішнього та внутрішнього боків укріпленою дерев'яними частоколами під ґонтовими дашками. На валу стояли чотири брами (Львівська на сучасній вулиці Ковальській, Замкова на вулиці Мазепи, Угорська на вулиці Осмомисла та Жупна навпроти дзвіниці костелу) й три кам'яно-дерев'яні вежі. Окремо в місті функціонували ще дві потужні оборонні споруди — костел-фортеця з ровом і власним валом та Старостинський замок, де розміщувалося дрогобицьке староство.

У 1578 році король Стефан Баторій надав Дрогобичу привілей De non tolerandis Judaeis, який забороняв євреям селитися в межах міста, а приїжджим — перебувати в ньому довше трьох днів і торгувати поза ярмарковими днями. Попри те, що перші згадки про євреїв у Дрогобичі датуються 1404 роком, влада тривалий час не дозволяла їм облаштовувати цвинтар (кіркут), що унеможливлювало створення повноцінної громади. Лише у 1635 році дрогобицький староста (або королівський підскарбій) Іван Данилович виділив єврейській громаді ділянку площею один королівський лан (близько 18 гектарів) із дозволом зводити житлові будинки та синагогу, що спричинило значний приплив єврейського населення.

За приблизними підрахунками, станом на 1578 рік у Дрогобичі мешкало 3600 осіб, завдяки чому місто було одним із найгустозаселеніших у Перемишльській землі.

8 липня 1595 року Дрогобич зазнав спустошливого татарського набігу. Спустошивши місто, татарський хан розбив табір поблизу села Солонського. Проте, довідавшись про наближення 12-тисячного війська коронного гетьмана Яна Замойського та польового гетьмана Станіслава Жолкевського, татарські загони рушили вздовж річки Стрий у напрямку Угорщини.

У першій половині XVII століття Дрогобиччину накрила хвиля татарських набігів, що призвела до значного занепаду краю. У 1620 році ординці повністю знищили Дрогобич і розграбували близько сотні навколишніх сіл. Наступний руйнівний набіг стався у 1624 році. Зимовий набіг 1626 року сам Дрогобич оминув, проте суттєво постраждали прилеглі села.

Під час Хмельниччини запорізькі козаки Богдана Хмельницького здійснили низку рейдів регіоном, проте на штурм Дрогобича вони наважилися лише восени 1648 року. 23 листопада козаки за підтримки близько трьох тисяч місцевих українських повстанців з-межи міщан та селян навколишніх сіл обложили костел-фортецю, де сховалися місцеві поляки. Облога тривала до грудня, хоча сам костел було взято вже 27 листопада, а оборону тримала лише одна вежа-дзвіниця. Сам штурм костелу закінчився жорстокою розправою над оборонцями. Ця подія назавжди закарбувалася в народній пам'яті висловом «кров текла аж до Трійці».

Після відходу козаків Дрогобич зайняли війська Речі Посполитої. Проте лідери повстанців, яким вдалося втекти з міста, зорганізувалися в навколишніх селах і підняли нове повстання, на короткий період захопивши Дрогобич у січні — лютому 1649 року. Після придушення цього виступу урядові війська розграбували місто.

Габсбурзький період У 1772 році внаслідок першого поділу Речі Посполитої Дрогобич у складі галицьких земель перейшов у володіння Габсбурзької монархії. Уже 16 жовтня того ж року на території новоствореного коронного краю — Королівства Галичини та Лодомерії — спеціальним декретом було ліквідовано старий адміністративний апарат і запроваджено централізовану систему управління за зразком інших провінцій імперії.

У грудні 1772 року, під час поділу коронного краю на округи та райони, Дрогобич став сьомим районним центром у складі Самбірського округу. Проте вже 1775 року почалося укрупнення районів та ліквідація старих: із 59 районів у Королівстві залишилося лише 29. Дрогобич став одним із небагатьох міст Самбірського округу, що зберіг статус третього районного центру.

У 1783 році австрійський уряд видав декрет, який вимагав узгоджувати адміністративні та правові відносини в містах із принципами магдебурзького права. Це надавало їм статус імператорсько-королівських міст, а їхніх мешканців звільняло від низки повинностей. Того ж року такий статус як центр округу отримав Самбір, а 26 червня 1788 року імператорським декретом його було надано й Дрогобичу. За рік до того, у 1787 році, іншим декретом Дрогобич отримав право на створення магістрату на чолі з бургомістром. Саме дрогобицький магістрат у той період віденські ревізори відзначали як зразковий.

Уже на початку XIX століття Дрогобич та його околиці почали цікавити дослідників з усієї імперії через поклади нафтової ропи (стара українська назва нафти). Цьому сприяв Декрет придворної палати 1810 року, який визнав нафту та озокерит сировиною, що підлягає державній монополії. Акт зобов'язав видобувників отримувати дозвіл у Департаменті гірництва, який розташовувався в Дрогобичі за сучасною адресою — вулиця Війтівська Гора, будинок № 39. Це вважається одним із перших у світі нормативних актів щодо регулювання нафтової галузі.

Того ж 1810 року чеський інженер Йозеф Геккер заснував власне гірничо-промислове товариство для дослідження та видобутку місцевих корисних копалин. І вже в 1814 році Геккер, який на той час займався солевидобутком, спорудив першу примітивну нафтоперегінну установку.

Згодом, у 1817 році, військові казарми та солеварні Дрогобича вперше освітили гасом, що стало першим таким прецедентом у Європі. А в 1822 році перед ратушою було встановлено першу нафтову лампу — і з 1836 року розпочалося освітлення решти міських вулиць.

У 1846 році в Королівстві було запроваджено нову адміністративну одиницю — повіти у складі округів. Дрогобич став повітовим центром Самбірського округу (саму окружну ланку остаточно скасували у 1867 році).

Навесні 1848 року в Австрійській імперії спалахнула революція, яка охопила й Галичину. У Дрогобичі відбулася низка демонстрацій за демократичні реформи та скасування феодальних повинностей. Місцева українська інтелігенція об'єдналася в комітет, до якого увійшли зокрема письменники Йосип Левицький і Рудольф Мох. Дрогобицькі українці зорганізувалися в загони Руської національної гвардії й у липні того ж року освятили синій прапор із жовтим левом. А за місяць такий самий стяг освятили у Стрию.

Того ж 1848 року на освячення двох новозбудованих шахтних стовбурів калійного промислу до Стебника прибув кронпринц і майбутній імператор Франц Йосиф I. Це було частиною політики австрійської влади, спрямованої на прихилення українського національного руху на свій бік та його зіткнення з польським задля розколу революції.

Після придушення революції, 30 жовтня 1851 року, Франц Йосиф I уже в статусі імператора відвідав Дрогобич. Візит супроводжувався військовим парадом та урочистостями, на які зібралися люди з усього повіту. Згодом, 18 вересня 1880 року, монарх удруге відвідав Дрогобич, а втретє і востаннє імператор навідувався до Дрогобича в 1896 році.

У 1850-х роках поблизу Борислава, який тоді був невеликим селом, розпочався промисловий видобуток нафти та земляного воску (озокериту). Паралельно в Дрогобичі в 1848 році (за іншими даними — у 1859 році) на сучасній вулиці Бориславській запрацював перший відомий нафтопереробний завод міста — Завод Шрайнера і Герца. Згодом він згорів, проте вже в 1863 році (за іншими даними — 1866 році) на його місці відкрився завод акціонерного товариства «Ісаак Готліб та Герш Альтман». У 1901 році (за іншими даними — 1905 році) його викупила «Англо-галицька нафтова компанія», перейменувавши на «Галіцію».

Ще 3 березня 1858 року австрійський імператор Франц Йосиф I підписав розпорядження про присвоєння майбутньому навчальному закладу свого імені. А вже 16 квітня того ж року австрійський уряд затвердив ерекційну грамоту, яка офіційно надала місту право відкрити комунальну гімназію нижчого типу. Згодом дана гімназія стала відома як Дрогобицька державна гімназія імені Франца Йосифа I.

Протягом 1860–1870-х років робітники неодноразово вчиняли стихійні виступи, вимагаючи кращих умов праці. Під час цих виступів юрби робітників нищили устаткування та грабували продовольчі крамниці. Проте ближче до XX століття дрогобицькі робітники перейшли до тактики організованих страйків — найбільші з них відбулися у 1901 та 1904 роках (в останньому взяло участь понад 800 осіб).

31 грудня 1872 року в Дрогобичі була відкрита залізнична станція. Залізницю до міста провели в рамках будівництва лінії Стрий — Дрогобич — Самбір — Хирів.

У 1909 році в Дрогобичі на вулиці Стрийській стартувало будівництво Державної фабрики мінеральних олив «Державна дегазація», яка дала першу продукцію вже наступного року. І вже напередодні Першої світової війни на «Державній дегазації» перероблялося близько 54 % усієї видобутої нафти Австро-Угорської імперії.

У червні 1911 року під час виборів до австрійського парламенту урядові війська та жандарми розстріляли виборців, які протестували проти порушень під час виборів.1912 року відбувся перший з'їзд українського «Пласту». На самому з'їзд, зокрема була й делегація від дрогобицького осередку.

У грудні 1913 року дрогобицький магістрат затвердив проєкт лінії електричного трамвая від головного залізничного вокзалу до площі Ринок.

Перша світова війна