Се́рбська правосла́вна це́рква (, також Сербський Патріархат) — автокефальна помісна церква Сербії, також поширена у місцях проживання сербів у країнах колишньої Югославії та решті світу. Церква є складовою Вселенського Православ'я та посідає 6-е місце в диптиху православних церков. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, сербську, церковослов'янську мови та юліанський календар.
Більшість населення Сербії, Чорногорії та Республіки Сербської Боснії та Герцеговини є членами Сербської православної церкви. Вона поділена на митрополії та єпархії, розташовані переважно в Сербії, Боснії та Герцеговині, Чорногорії та Хорватії. Багато інших громад знаходяться в сербській діаспорі. Управляється патріархом Сербським, Священним Синодом і Церковно-народним собором. Офіційний титул предстоятеля церкви: Архиєпископ Печський, Митрополит Белґрадсько-Карловацький, Патріарх Сербський. Сербський патріарх є першим серед рівних у своїй церкві. Нинішній патріарх — Порфирій, інтронований 19 лютого 2021 року.
Церква отримала автокефальний статус у 1219 році під керівництвом святого Сави, ставши незалежною Архиєпископією Жича. Її статус був підвищений до статусу патріархату в 1346 році, а згодом був відомий як Пецький Патріархат. Цей патріархат був ліквідований турками-османами в 1766 р., хоча кілька регіональних відділів Сербської православної церкви продовжували існувати, найвидатнішим серед яких була Карловацька митрополія в Габсбурзькій монархії до складо якої також входила Буковинська єпархія, яка стала де-факто автокефальною Буковинсько-Далматинською митрополією. Після відновлення державности, у Сербському князівстстві церковна автономія була відновлена в 1831 р., а автокефалія в 1879 р. Сучасна Сербська православна церква була відновлена в 1920 р. після об'єднання де-факто автокефальних Карловцького патріархату, Белґрадської митрополії та Чорногорської митрополії.
Історія
Раннє християнство Християнство почало поширюватися по всій південно-східній Європі протягом I століття. Ранні мученики Флор і Лавр з II століття, які були вбиті разом з іншими 300 християнами в Ульпіані поблизу сучасного Ліпляна, шануються як християнські святі. Також єпископ Іріней Сірмійський був замучений у 304 році. Імператор Костянтин Великий (306—337), який народився в Найсусі (сучасний Ниш у Сербії), був першим християнським правителем Римської імперії. Кілька місцевих єпископів, що сиділи в нинішній Сербії, стали відомими протягом IV століття, такі як Герміній Сірмійський, Урсацій Сингідунумський та Секундіан Сингідунумський (сучасний Белґрад), тоді як декілька Соборів проходили в Сірміумії.
У 395 р. імперія була розділена, а її східна половина пізніше стала називатися Візантійською імперією. У 535 році імператор Юстиніан I створив архиєпископство Юстініани Прими, центром якого було місто народження імператора Юстініана Прима, недалеко від сучасного Лебане в Сербії. Архиєпископство мало церковну юрисдикцію над усіма провінціями Дакійської єпархії. На початку VII століття візантійські провінційні та церковні порядки в регіоні були знищені вторгненням аварів та слов'ян. У 731 році імператор Лев III передав весь Іллірік під юрисдикцію Вселенського патріархату Константинополя, тим самим підтвердивши свою прихильність до східного християнства.
Християнізація сербів Історія ранньосередньовічного Сербського князівства зафіксована у праці De Administrando Imperio (DAI), складеній візантійським імператором Костянтином VII Багрянородним. DAI черпав інформацію про сербів, зокрема, із сербського джерела. Казали, що серби отримали захист імператора Іраклія (610—641 рр.), а Багрянородний наголосив, що серби завжди перебували під імператорською владою. У De Administrando Imperio сказано, що центр, звідки серби прийняли хрещення, був позначений як Рим. Його розповідь про першу християнізацію сербів можна датувати 632—638 роками. Ймовірно, вона охоплювала обмежену групу вождів, з меншим сприйняттям широкими верствами племені.
Встановлення християнства як державної релігії відноситься до часів князя Мутімира (851—891 рр.) та візантійського імператора Василія I (867—886 рр.). Християнізація була частково зумовлена візантійським та подальшим болгарським впливом. Принаймні, під час правління князя Коцеля (861—874 рр.) у Паннонії, комунікації між Сербією та Великою Моравією, де Методій був активним, могли бути можливими. Папа, мабуть, знав про це, плануючи єпархію Методія та узбережжя Далмації, яке було у візантійських руках аж на північ до Спліта. Деякі кирилометодіївські учні, можливо, досягли Сербії у 870-х роках, можливо, їх прислав сам Методій. Сербія вважалася християнською приблизно з 870 року.
Перше сербське єпископство було засноване в Рас, недалеко від сучасного Нового Пазару на річці Ібар. На думку Власто, початкова приналежність невизначена; воно могло перебувати у підпорядкуванні Спліта або Дураццо, як тоді, так і Візантії. Рання церква Рас може бути датована IX—X століттями, план ротонди характерний для перших придворних каплиць. Єпископство було створене незабаром після 871 р., під час правління Мутімира, і було частиною загального плану створення єпископств на слов'янських землях імперії, затвердженого Константинопольським собором у 879—880 рр. Імена сербських правителів через Мутімира (851—891 рр.) — це слов'янські дитематичні імена, за старослов'янською традицією.
З християнізацією в IX столітті християнські імена з'являються серед представників сербських династій (Петро, Стефан, Павле, Загаріє). Князь Петар Гойнікович (892—917 рр.), очевидно, був християнським правителем, і християнство, імовірно, поширювалося в його часи. Оскільки Сербія межувала з Болгарією, християнські впливи і, можливо, місіонери походили звідти, збільшуючись протягом двадцятирічного миру. Болгарська анексія Сербії в 924 р. мала важливе значення для подальшого спрямування сербської церкви. На той час, найпізніше, Сербія, ймовірно, уже отримала кириличний альфабет та слов'янський релігійний текст.
Архиєпископія Охриди (1018—1219)
Після остаточного візантійського підкорення болгарської держави в 1018 р. Василій II, щоб підкреслити візантійську перемогу, заснував Архиєпископство Охриди, понизивши болгарський патріархат до рангу архиєпископства. Архиєпископство було автокефальною церквою, відокремленою від Вселенського патріархату Константинополя. Однак, хоча архиєпископство було абсолютно незалежним у будь-якому іншому аспекті, його предстоятель був обраний імператором із списку з трьох кандидатів, поданих місцевим церковним синодом. У трьох сигіліях, виданих в 1020 році, Василій II дав великі привілеї новому престолу. Сербія була церковно керована кількома єпископатами: єпископство Рас, згадане в першій грамоті Василія II (р. 976—1025), стало частиною архиєпископства Охриди і охопило центральні райони Сербії, річки Рашка, Ібар і Лім, про що свідчить друга хартія Василія II. У хартії Василія ІІ, датованій 1020 р., згадується Расський єпископат з центром у церкві святих апостолів Петра і Павла, Рас.
«Маріїнське Євангеліє» X або XI століття, написана староцерковнослов'янською мовою глаголицею, є одним із найдавніших відомих слов'янських рукописів. Частково вона була написана в сербській редакції староцерковнослов'янської мови. Серед інших ранніх рукописів — «Grškovićev odlomak Apostola» та «Mihanovićev odlomak» XI століття.
Автокефальне архиєпископство (1219—1346) Сербський принц Растко Неманіч, син великого жупана Рашки — Стефана Неманя, прийняв чернечі постриги на Атосі як Сава (Саббас) в 1192 році. Через три роки до нього приєднався батько, прийнявши чернечі постриги як Симеон. Батько і син попросили Священну громаду заснувати сербський релігійний центр на занедбаному місці Хіландара, який вони відремонтували. Це поклало початок сербського ренесансу (у мистецтві, літературі та релігії). Батько Сави помер у Хіландарі в 1199 році і був канонізований як святий Симеон. Святий Сава пробув кілька років, піднявшись у званні, а потім повернувся до Сербії в 1207 р., забравши із собою останки свого батька, якого він похоронив у монастирі Студениця, після примирення своїх двох посварених братів — Стефана Неманича та Вукана. Стефан попросив його залишитися в Сербії зі своїми священнослужителями, що він і зробив, надаючи широкий душпастирський догляд та освіту людям. Святий Сава заснував кілька церков та монастирів, серед них монастир Жича. У 1217 році Стефана було проголошено першим королем Сербії та розпочато різні питання про перебудову церкви.
Святий Сава повернувся на Святу Гору в 1217/18 році, готуючись до утворення автокефальної Сербської церкви. Він був освячений в 1219 році як перший архиєпископ Сербської церкви, і йому була надана автокефалія від Патріарха Константинопольського Мануїла I, який тоді перебував у вигнанні в Нікеї. Того ж року святий Сава видав «Zakonopravilo» («Номоканон святого Сави»). Таким чином серби отримали обидві форми незалежности: політичну та релігійну. Після цього в Сербії Сава залишився у Студениці і продовжував навчати сербський народ у його вірі. Пізніше він закликав до ради, яка оголосила поза законом богомілів, яких він вважав єретиками. Сава призначив кількох єпископів, розіславши їх по Сербії для організації своїх єпархій. Щоб зберегти репутацію релігійного та соціального лідера, він продовжував подорожувати серед монастирів та земель, щоб навчати людей. У 1221 році в монастирі Жича відбувся синод, в якому засудили богомильство.
У часи Святого Сави були створені:
Жича, місце архиєпископа в монастирі Жича; Зецька єпархія, що знаходилась у монастирі Святого Архангела Михаїла в Превлаці поблизу Котора в Зеті; Гумська єпархія, що знаходилась у монастирі Пресвятої Богородиці в Стоні, у Захумлє; Дабарська єпархія, що знаходилась у монастирі Святого Миколая в Дабарі; Моравицька єпархія, що знаходилась у монастирі Святого Ахілія в жупані Моравіця; Будимлянська єпархія, що знаходилась у монастирі Святого Георгія в Будимлі; Топлицька єпархія, що знаходилась у монастирі Святого Миколая в Топличі; Хвостанська єпархія, що знаходилась у монастирі Пресвятої Богородиці в регіоні Хвосно (північна Метохія).
Старіші єпархії, що були під юрисдикцією сербського архиєпископа:
Раська єпархія, що знаходилась у церкві святих апостолів Петра і Павла поблизу Старий-Рас в районі Рашка; Ліплянська єпархія, що знаходилась у Ліпляні, Косово; Призренська єпархія, що була розташована в Призрені на півдні регіону Метохія.
У 1229/33 році святий Сава відправився на паломництво до Палестини і в Єрусалимі зустрівся з патріархом Атанасієм II. Святий Сава бачив Битлеєм, де народився Ісус, річку Йордан, де був хрещений Христос, і Велику лавру святого Сабви Освяченого (монастир Мар Саба). Сава попросив Атанасія II, свого господаря, і братство Великої Лаври на чолі з ігуменом Ніколасом, чи зможе він придбати два монастирі у Святій Землі. Його прохання було прийнято, і йому запропонували монастирі святого Івана Богослова на горі Сіон і монастир Святого Георгія в Аконі, обидва для проживання сербських ченців. Ікона Троєручиця (Триручна Богородиця), подарунок Великій Лаврі від святого Івана Дамаскина, була передана Святому Саві, а той, у свою чергу, заповів її Хіландару.
Святий Сава помер у Велико-Тирново, столиці Другої болгарської держави, під час правління Івана Асена II. Згідно з його біографією, він захворів після Божественної літургії у свято Богоявлення 12 січня 1235 року. Святий Сава відвідував Велико Тирново, повертаючись зі Святої Землі, де заснував госпіс для сирійських паломників в Єрусалимі та організував зустріч сербських ченців у створених там монастирях. Він помер від пневмонії в ніч між суботи та неділі, 14 січня 1235 р., і був похований у соборі святих сорока мучеників у Велико-Тирново, де його тіло знаходилося до 6 травня 1237 р., коли його священні кістки були перенесені в монастир Мілешева на півдні Сербії.