«Чисті руки» (італ. Mani pulite) — це загальнонаціональне судове розслідування політичної корупції в Італії, яке проходило на початку 1990-х років. Воно призвело до падіння Першої італійської республіки та зникнення багатьох провідних політичних партій. За деякими даними, під підозру потрапили близько 5 000 публічних діячів. У певний момент понад половині членів італійського Парламенту було висунуто обвинувачення, а понад 400 міських та муніципальних рад були розпущені через звинувачення в корупції. Оціночна вартість хабарів, які щорічно у 1980-х роках сплачували італійські та іноземні компанії за право претендувати на великі державні контракти, сягала 4 мільярдів доларів США (6,5 трильйона лір). Деякі політики та лідери промисловості вчинили самогубство після того, як їхні злочини були викриті. Головною судовою фігурою, відповідальною за це розслідування, став Антоніо Ді П'єтро.

Корумповану систему, викриту під час розслідування, назвали Танджентополі (італ. Tangentopoli). Термін походить від італійського слова tangente, що означає «відкат» (і в цьому контексті стосується відкатів за контракти на державні роботи), та грецького polis, що означає «місто»; таким чином, його іноді перекладають як «Хабарвіль» або «Місто відкатів». Колишній прем'єр-міністр Італії Беттіно Краксі став головною фігурою скандалу й захищався, заявляючи, що всі партії робили те саме, у чому звинувачують його. Краксі, який у 1994 році втік до Хаммамета (Туніс), був двічі засуджений за корупцію та незаконне фінансування політичних партій, а на момент його смерті у 2000 році проти нього залишалися відкритими ще чотири судові процеси. Італійська комуністична партія (ІКП) та деякі її колишні члени (переважно її правого крила) також перебували під слідством, але були виправдані.

Вплив у ЗМІ та клімат суспільного обурення, що виникли після цього, були настільки масштабними, що спричинили колапс тогочасного політичного устрою та початок Другої італійської республіки. Історичні партії, такі як Християнська-демократична партія (ХД) та Італійська соціалістична партія (ІСП), розпалися. На наступних виборах у Парламенті їх замінили новостворені партії або ті, що раніше були в меншості чи опозиції — такі як Федерація зелених та Ліга Півночі. Навіть без формальної зміни режиму відбулася глибока трансформація партійної системи та повна зміна значної частини національних представників. У підсумку всі чотири партії, які формували уряд у 1992 році, зникли у різний час та у різний спосіб: ХД, ІСП, Італійська демократична соціалістична партія та Італійська ліберальна партія. І навпаки: Демократична партія лівих сил, Італійська республіканська партія (ІРП) та Італійський соціальний рух виявилися єдиними національними партіями, що вижили, причому ІРП — єдина, яка зберегла свою назву дотепер.

Арешт Маріо К'єзи ТанджентополіMoliterno, Gino (2000). Encyclopedia of Contemporary Italian Culture. London: Routledge. ISBN 0-415-14584-8.Koff, Stephen P. (2002). Italy: From the 1st to the 2nd Republic. London: Routledge. p. 2. ISBN 978-0-203-00536-1., як згодом почали називати цей скандал, стартував 17 лютого 1992 року, коли Антоніо Ді П'єтро — суддя, чиє ім'я найбільше асоціюється з розслідуванням — заарештував Маріо К'єзу, члена Італійської соціалістичної партії (ІСП), за отримання хабаря від міланської клінінгової фірми. Керівництво ІСП одразу дистанціювалося від К'єзи, а лідер партії Беттіно Краксі назвав його mariuolo («шахраєм / злодюжкою») та «дикою скалкою» у загалом чистій партії. Обурений таким ставленням з боку колишніх колег, К'єза почав давати свідчення про корупцію, які прямим текстом викривали керівництво. Це заложило початок операції «Чисті руки», а новини про політичну корупцію почали стрімко поширюватися в італійській пресі. Сам термін «Танджентополі» описує серію судових розслідувань, проведених різними прокуратурами (зокрема прокуратурою Мілана), які розкрили шахрайську та корумповану систему, що перебувала у змові з політиками й італійським підприємництвом.

Розширення антикорупційних розслідувань На загальних виборах в Італії 1992 року Християнська демократія (ХД) утримала владу, коли її коаліційний уряд зберіг незначну більшість, тоді як ліві опозиційні партії наростили підтримку. Італійська комуністична партія (ІКП) розкололася після розпаду Радянського Союзу, що позбавило опозицію єдиного керівництва. Багато голосів відійшло до регіоналістської «Ліги Півночі» (ЛП), яка на той момент не мала схильності вступати в альянси з іншими партіями. Сформований у результаті Парламент виявився слабким, і партнерам було вкрай важко дійти згоди.

У квітні 1992 року багатьох діячів промисловості та політиків — як від влади, так і від опозиції — заарештували за звинуваченнями в корупції. Хоча розслідування почалися в Мілані, вони швидко поширилися на інші регіони, оскільки все більше політиків давали зізнавальні свідчення. Фундаментальним фактором такого масштабного викриття стала загальна лінія поведінки ключових політиків: вони просто кидали напризволяще своїх підлеглих, які попадалися на гачок. Через це багатсько виконаців відчули себе зрадженими і почали масово здавати інших високопосадовців, а ті, у свою чергу, тягнули за собою наступних. 2 вересня 1992 року політик з Італійської соціалістичної партії (ІСП) Серджо Мороні, якому висунули звинувачення в корупції, вчинив самогубство. Він залишив лист, у якому заявив, що корумповані дії чинив не задля власної наживи, а заради блага партії.

Вплив на національну політику На місцевих виборах у грудні 1992 року, що проходили у восьми муніципалітетах (comuni), Християнська демократія втратила половину своїх голосів. Наступного дня Беттіно Краксі отримав офіційне звинувачення у корупції, що зрештою змусило його піти у відставку з посади лідера ІСП.

5 березня 1993 року уряд Джуліано Амато (ІСП) та його міністр юстиції Джованні Консо (незалежний кандидат) спробували знайти вихід із ситуації за допомогою декрету. Цей документ дозволяв замінити кримінальне переслідування за низку корупційних злочинів на адміністративні штрафи. За оцінкою тогочасної громадської думки, це означало б де-факто амністію для більшості корупціонерів. На тлі суспільного обурення та загальнонаціональних мітингів тодішній президент Італії Оскар Луїджі Скальфаро (ХД) відмовився підписувати декрет, визнавши його антиконституційнимBarbacetto, Gianni; Gomez, Peter; Travaglio, Marco (2012). Mani pulite. La vera storia, 20 anni dopo (in Italian). Milan: Chiarelettere..

Уже наступного тижня вибухнув новий скандал на суму 250 мільйонів доларів США, пов'язаний із підконтрольною державі енергетичною компанією ENI. Потік звинувачень, зізнань та арештів продовжував наростати.

25 березня 1993 року Парламент змінив виборче законодавство для муніципалітетів на користь мажоритарної системи. Згодом, 18 квітня 1993 року, громадяни на референдумі переважною більшістю голосів підтримали скасування існуючої пропорційної виборчої системи (змішана виборча система була запропонована у серпні того ж року). Це змусило Амато подати у відставку через три дні.

Все ще шокований останніми подіями, Парламент виявився нездатним сформувати новий політичний уряд. Карло Адзеліо Чампі (незалежний), колишній голова Банку Італії, був призначений прем'єр-міністром і сформував технічний уряд без політичного впливу партій. Тим часом Парламент заблокував розслідування проти Краксі, що призвело до протестної відставки кількох міністрів кабінету, включаючи Франческо Рутеллі (Федерація зелених) та Вінченцо Віско (незалежний), які пропрацювали на своїх посадах лише три дні.

На нових місцевих виборах 6 червня 1993 року Християнська демократія знову втратила половину своїх виборців, а Соціалістична партія фактично зникла з політичної карти. Натомість «Ліга Півночі» перетворилася на найпотужнішу політичну силу в Північній Італії.

Процес Кузані 20 липня 1993 року колишній президент енергетичного гіганта ENI Ґабріеле Кальярі вчинив самогубство в тюремній камері. Пізніше його дружина повернула державі 3 мільйони доларів США незаконно отриманих коштів.

Тим часом перед судом постав Серджо Кузані, якого звинуватили у злочинах, пов'язаних із Enimont — спільним підприємством між державною ENI та приватною хімічною компанією Montedison. Процес транслювався по національному телебаченню та перетворився на своєрідне публічне шоу, де стару політичну еліту притягували до відповідальності за її дії. Хоча сам Кузані не був ключовою фігурою, зв'язок його злочинів із справою Enimont змусив викликати як свідків практично всіх провідних політиків країни.

Піком процесу Кузані став допит колишнього голови уряду Арнальдо Форлані (Християнська демократія), який на запитання слідчих лише повторював: «Я не пам'ятаю». Він сильно нервував і навіть не помічав, як на його губах виступала та накопичувалася піна; це зображення багато хто розцінив як символ суспільної відрази до корумпованої системи.

Натомість Беттіно Краксі відкрито визнав, що його партія отримала 93 мільйони доларів нелегальних коштів, але захищав свої дії заявою, що «так робили всі».

Навіть «Ліга Півночі» виявилася замішаною у цьому суді: її секретаря Умберто Боссі та колишнього скарбника Алессандро Пателлі засудили за отримання 200 мільйонів лір незаконного фінансування (близько 100 000 доларів США на той час).

Також лунали звинувачення у передачі хабаря Італійській комуністичній партії (ІКП), проте особу злочинця так і не встановили. Низку міланських членів Демократичної партії лівих сил (переважно з поміркованого крила migliorista), які раніше перебували в ІКП, звинуватили в корупції, але згодом виправдали. Прокурор Антоніо Ді П'єтро з цього приводу заявив: «Кримінальна відповідальність є персональною. Я не можу притягнути до суду суб'єкта з ім'ям «Партія» та прізвищем «Комуністична».

Сам процес безпосередньо по справі Enimont відбувся вже після суду над Кузані й пройшов із значно меншим зацікавленням з боку громадськості.

Розслідування на інших фронтах Тим часом розслідування вийшло за межі суто політичного середовища:

2 вересня 1993 року заарештували міланського суддю Дьєго Курто. 21 квітня 1994 року звинувачення в корупції висунули 80 фінансовим інспекторам та 300 представникам великого бізнесу. Через кілька днів секретар концерну FIAT у листі до газети публічно визнав факти корупції з боку компанії.

Пізніше того ж року в політику зайшов медіамагнат Сільвіо Берлусконі, який переміг на загальних виборах 1994 року. Багато хто розцінив цей крок як спробу захистити свою масштабну бізнес-імперію від можливих судових розслідувань. Ці підозри посилилися 11 лютого 1994 року, коли його рідний брат Паоло Берлусконі зізнався у скоєнні корупційних злочинів. 29 липня 1994 року Паоло заарештували знову, але одразу ж звільнили.

Lottizzazione (Партійний розподіл) Термін lottizzazione (від італ. lotto — «пай» / «ділянка», парцеляція землі) почав позначати практику розподілу керівних посад у найбільших державних конгломератах (таких як IRI, Enel або ENI) між політичними діячами або принаймні менеджерами з чіткою політичною орієнтацією.

Ця система каскадом спускалася на нижчі рівні управлінської ієрархії, формуючи центри впливу, підпорядковані політичним партіям, які контролювали значну частину національної економіки. Доступні посади зазвичай розподілялися таким чином, щоб і урядові партії, і опозиція (наприклад, ІКП) отримували частку влади, пропорційну їхньому реальному політичному впливу.

Наслідки