Нур Муха́ммед Таракі (; 15 липня 1917, кишлак Калай, повіт Нава, Газні — 9 жовтня 1979, Кабул) — афганський громадський, політичний і державний діяч; письменник, журналіст; Генеральний секретар ЦК НДПА (1965–1967 і 1977–1979) та лідер фракції «Хальк». Після Саурської революції та приходу до влади партії НДПА став головою Революційної ради і прем'єр-міністром Афганістану (1978–1979), впроваджуючи марксистську політику в Афганістані. Однак, соціально-економічні реформи, які проводила партія під керівництвом Таракі, спричинили масове невдоволення в країні та активізацію збройного спротиву, що переріс у громадянську війну. Його короткочасне правління відзначилось боротьбою всередині партії, репресіями та ускладненням військово-політичної обстановки в країні. Був скинутий у вересні 1979 року і таємно вбитий.
Біографія
Ранні роки Нур Мухаммед Таракі народився 15 липня 1917 року в кишлаку Калай у пуштунській родині селянина, що належала до гілки буран племені тарак гільзайського племінного союзу. За даними Слінкіна, батько «займався також дрібною контрабандою, курсуючи між Афганістаном та Індією», а мати походила з іншого гільзайського племені — сулейманхель. Таракі закінчив початкову школу в Мукурі, згодом 10-класну англійську вечірню школу в Бомбеї. Повернувшись додому, він у 1932 році став посильним у компанії з експорту фруктів «Пуштун Трейдинг К» у Кандагарі, потім за гарну працю був підвищений до учня клерка й відряджений клерком представництва компанії в Бомбей.
У 1937 році Таракі повернувся до Афганістану, де невдовзі почав публікуватись у різних газетах з публіцистичними статтями. У 1947 році він увійшов до суспільно-літературного руху «Віш залміян» («Пробуджена молодь»), а з 1951 року — регулярно публікує статті у щотижневій газеті товариства «Ангар/Полум'я». Його творчість була відома соціально-побутовими оповіданнями, нарисами та повістями мовою пушту, які реалістично змальовували складне життя афганського селянства, ремісників і робітників. Таракі створив перший соціальний роман мовою пушту «Поневіряння Банга» (1958), у якому широко подано картину життя афганських працівників: кочівників-скотарів, селян, робітників вовноткацької фабрики, прислуги у багатому будинку. Його авторству також належать такі повісті, як «Спін» (1958), «Одинокий» (1962), що сприяли розвитку реалістичних тенденцій у афганській літературі.
Генеральний директор Академії пушту Абдур Раоф Бенава допоміг Таракі влаштуватись на роботу до Прес-служби, де той у 1952 році зайняв посаду помічника директора інформаційної агенції Бахтар. У подальшому його призначили прес-секретарем посольства Афганістану у США. У 1953 році, невдовзі після призначення двоюрідного брата короля Мухаммеда Захір-шаха — Мухаммеда Дауда на посаду прем'єр-міністра, Таракі на прес-конференції в Нью-Йорку заявив, що ті порядки, які існують в Афганістані є «гнітючими та авторитарними, що не зміняться в результаті заміни одного родича короля на іншого». За п'ять тижнів у Карачі він дезавуював свою прес-конференцію та оголосив, що повертається на батьківщину. Відповідно до думки Хасана Какара це стало можливим завдяки заступництву Бенава й Мухаммеда Акбара Парвані. Девід Едвардс у своїй книзі «До Талібану. Генеалогія афганського джихаду» вказує на те, що офіційна «біографія повідомляє, що він [Таракі] повернувся в Афганістан, і, після його повернення в Кабул, він зателефонував деспоту Дауду з кабульського кінотеатру та сказав йому таке: 'Я — Нур Мухаммед Таракі. Я щойно прибув до Афганістану. Чи можу я вирушити додому, чи ж я повинен відбути до в'язниці?’ Біографія не повідомляє чому, проте Дауд дозволив йому вирушити додому, але утримував його під поліцейським наглядом упродовж всього свого терміну перебування на посаді прем'єр-міністра»David B. Edwards. Before Taliban. Genealogies of the Afghan Jihad. . Berkeley: University of California Press-2002 . В Кабулі Таракі якийсь час був безробітним.
Після повернення зі Сполучених Штатів Таракі читав марксистську літературу англійською та перською мовами, праці письменників Іранської комуністичної партії ТудеM. Hassan Kakar. Afghanistan. The Soviet Invasion and the Afghan Response, 1979—1982. . Berkeley: University of California Press-1995 . Змальовуючи коротку біографію Нур Мухаммеда Таракі, Хасан Какар у своїй праці «Афганістан. Радянське вторгнення та афганська відповідь, 1979—1982 роки» пише, що до від'їзду у США той не виявляв жодних ознак того, що він марксист та, на думку автора, до 1957 року Таракі перетворився на комуніста. У той самий час Какар відзначає, що за рік-два по тому він мав з ним дискусію й Таракі не справив на нього враження того, що він комуніст, а навпаки, виявив себе невдоволеним лівим.
У період з 1955 до 1958 року Нур Мухаммед Таракі працював перекладачем у так званій «Заморській місії США» в Кабулі, а з травня 1962 до вересня 1963 року — перекладачем посольства США в Афганістані.
НДПА та революція У 1963 році Таракі вперше відвідав СРСР. Про його діяльність у цей період Слінкін пише:
1 січня 1965 року на квартирі Таракі в Кабулі нелегально відбувся перший (установчий) з'їзд Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА)Христофоров В. С. Афганистан. Правящая партия и армия (1978—1989). Граница-2009. ISBN 978-5-98759-052-2 , за підсумками якого Таракі було обрано Генеральним секретарем і членом Виконавчого комітету НДПА. Партія у своїх діях керувалась ідеями «наукового соціалізму», а кінцевою метою проголошувалось будівництво соціалізмуКоргун В. Г. История Афганистана. XX век. Москва-2004. ISBN 5-93675-079-5, ISBN 5-89282-227-3 . Того самого року він балотувався до нижньої палати парламенту від виборчого округу Нава у рідній провінції, але зазнав поразки. Пізніше у квітні наступного року Таракі створив новий друкований орган НДПА — газету «Хальк», але за місяць її було закрито . Тоді ж він отримав запрошення приїхати до СРСР «на лікування», що затягнулось на 42 дні, під час якого він зустрічався зі співробітниками міжнародного відділу ЦК КПРС. В Баку мовою дарі була опублікована і таємно переправлена в Афганістан його книга «Нове життя»Коргун В. Г. История Афганистана. XX век. Москва-2004. Стор. 352. ISBN 5-93675-079-5, ISBN 5-89282-227-3 (авторизований переклад з англійської радянського підручника «Основи марксизму-ленінізму»). Невдовзі серед керівництва НДПА стався розкол, спричинений суперництвом і розбіжностями у поглядах лідерів партії Таракі й Бабрака Кармаля. Восени 1966 року Кармаль зі своїми прибічниками вийшов зі складу ЦК і сформував нову фракцію «Парчам» («Прапор»), яка офіційно йменувала себе «НДПА — авангард усіх трудящих». У свою чергу прибічники Таракі почали йменуватись «НДПА — авангард робітничого класу», ця фракція відоміша за назвою «Хальк» («Народ»).
До квітня 1978 року ситуація в Афганістані вкрай загострилась. 17 квітня вбили члена фракції «Парчам» Мір Акбар Хайбар, похорон якого вилився у демонстрацію проти режиму Дауда. У ніч на 26 квітня Нур Мухаммед Таракі разом з іншими лідерами НДПА заарештовали. Це стало сигналом для виступу прибічників НДПА. В результаті військового перевороту, що отримав назву Саурської (Квітневої) революції, офіцери-члени НДПА скинули режим Дауда та звільнили з в'язниці лідерів партії. Було проголошено Демократичну Республіку Афганістан (ДРА), вищим органом законодавчої влади стала утворена 29 квітня Революційна рада. Головою цієї ради, а одночасно і прем'єр-міністром став Нур Мухаммед Таракі.
На чолі держави
Соціально-економічні перетворення
Напередодні Квітневої революції майже 86 % населення проживало у селі, а 2,5 млн мешканців країни, за офіційними даними, вели кочовий та напівкочовий спосіб життя. Понад третину селянських господарств не мали землі, а значна частина селян-власників була обтяжена важкою лихварською заборгованістю, сплачуючи позикодавцям до 45 % річних. До 88 % населення країни залишались неписьменними (при цьому тільки 28,8 % дітей шкільного віку навчались у школі), а на 16 млн жителів була лише 71 лікарня з 3600 ліжками, притому в самому Кабулі працювало 84 % з 1027 лікарів, що проживали в країніИстория Афганистана с древнейших времён до наших дней. Мысль. Москва-1982. Стор. 330 .
Прийшовши до влади, адміністрація Таракі стала запроваджувати радикальні економічні та соціальні реформи, які суперечили укоріненим в афганському суспільстві соціально-релігійним традиціям. Декретом Революційної ради № 6 від 12 червня 1978 року ліквідовано заборгованість селян лихварям та поміщикам. Цей захід торкнувся 75 % селян, внаслідок чого, за оцінками фахівців міністерства сільського господарства ДРА, 11 млн селян були звільнені від сплати податків лихварям і великим землевласникам. У жовтні спеціальним декретом уряду жінкам надано рівні права з чоловіками. Було встановлено мінімальний вік вступу до шлюбу (18 років для чоловіка та 16 — для жінки), скасовано примусові шлюби та заборонено стародавній звичай викупу за наречену. Такий крок уряду тогочасний посол США в Афганістані Адольф Дабс, коментував так:
28 листопада було прийнято декрет № 8 про земельну реформу, а у січні 1979 року почалось її виконання. В інтерв'ю пакистанському журналісту Таракі назвав її «головним завданням революції». Суть реформи зводилась до того, що у великих власників конфісковувались надлишки землі у розмірі 30 джарибів (6 га) та безповоротно передавались селянам. За офіційними даними, до середини липня 1979 року у 33 тис. малеків було вилучено 666 тисяч га землі, які держава безплатно передала 297 тисячам селян. У країні створювались постачально-збутові кооперативи. З моменту підготовки та реалізації земельної реформи припущено безліч помилок. На самому початку керівник групи радянських радників-аграріїв Федорук інформував Центр: «…земельна реформа за декретом № 8 торкається 272 тис. середніх та великих землевласників, хоча потреби у цьому на даному етапі немає жодної. Річ у тім, що головними ворогами Квітневої революції могли бути тільки значні землевласники, та й то не всі. З 22 тисяч найбільших землевласників тільки 7 тисяч, у яких у власності перебуває близько 1 мільйона гектарів найкращих земельних угідь. Ось із них і треба було б починати конфіскацію земель з подальшим розподілом її між безземельними селянами та організацією зразкових державних господарств. Що ж до тих 250 тисяч власників середнього розміру ділянок, то їх слід було б залучити на бік народного уряду шляхом підтримки та стимулювання середняка у виробництві сільськогосподарської продукції до тих пір, поки не зміцниться державний сільськогосподарський сектор, про що неодноразово підкреслювалось у бесіді з міністром сільського господарства та земельної реформи Салех Мухаммедом Зераєм та його заступником Рагімом».
З погляду консервативного населення така політика означала зазіхання влади на приватну земельну власність, освячену в їхній свідомості релігією та столітніми традиціями. Згодом, у 1986 році, керівництво Афганістану в особі генерального секретаря ЦК НДПА Наджибулли визнало провал аграрної реформи: «Замислимось усі разом, що ж у нас відбувається: у селянській країні ми не займаємось як слід селянством. Таке нагальне питання, як земля і вода, ми намагались розв'язати роздаванням абстрактних документів, спрямовуючи потік паперів на голову селян. Ми почали аграрну реформу не з того кінця, руйнуючи усталені виробничі відносини, не враховуючи національних звичаїв, традицій та прав».