Давньофранцузька мова () — мова, що охоплює сукупність романських мов групи «ойль», якими розмовляли на території, що приблизно відповідає місцевості середньої півночі сучасної Франції, приблизно з IX до XIV століття. Була результатом еволюції північно-галльського наріччя народної латини, що відбувалася під впливом франкської мови. Давньофранцузька мова значно відрізнялася від сучасної французької мови в аспектах фонетики та граматики.
Поширена хибна уява щодо характеру мови й історичної доби Всупереч загальноприйнятому уявленню, поширеному у франкомовних носіїв мови і популяризованому відомим фільмом «Прибульці» (який не має ніякої лінгвістичної достовірності), те, що часто називають «давньофранцузькою мовою», насправді такою зовсім не є. Та мова, яку часто називають цим терміном, є французька мова класичної епохи, або навіть сучасна мова, написана у старішій орфографії, і яку може зрозуміти й непідготовлена людина.
Давньофранцузька мова не є легкозрозумілою для франкомовної людини, яка не має спеціальної освіти. Так, фраза «Sçavoir faisons, à tous presens et advenir, que pour aucunement pourveoir au bien de nostre justice, abbreviation des proces, et soulaigement de noz subiectz, avons, par edict perpetuel et irrevocable, statué et ordonné, statuons et ordonnons les choses qui s'ensuyvent» (цитована за ордонансом Вілле-Котре 1539 року короля Франциска I) — приклад не давньофранцузької, а середньофранцузької мови XVI століття. І навпаки, такі вірші «Пісні про Роланда»: «En ceste tere ad asez osteiet / En France, ad Ais, s'en deit ben repairer / Vos le sivrez a la feste seint Michel / Si recevrez la lei de chrestiens / Serez ses hom par honur e par ben» є прикладом давньофранцузької мови.
Походження і нащадки
Мова походить від галло-романської мови, що була місцевою формою народної латини, яка була у вжитку по всьому післяримському просторі. Біля XIV століття давньофранцузька мова розвинулася у середньофранцузьку. Дана періодизація введена в новий час і є до певної міри умовною. З точки ж зору самих носіїв мови, дана еволюція була лише ледь помітною або й зовсім невиразною, оскільки народна латина еволюціонувала у французьку мову поступово і протягом тривалого періоду часу, отже, розриви між різними стадіями розвитку мови були просто непомітні.
Для отримання більшої інформації зверніться до статті .
Давньофранцузька мова є предком сучасної французької мови. Однак, поява однієї мови, спільної для всієї території Франції, є досить пізнім явищем в її історії, і мова зобов'язана своїм існуванням цілому ряду стародавніх мов групи «ойль», з яких і утворилася сучасна мова.
Наприклад, вважається, що напередодні Французької революції три чверті населення країни говорило різними діалектами або ж іншими мовами.
Історичний вплив
Галльська мова
Галльська мова, що була одною зі збережених континентальних кельтських мов часів римської епохи, повільно згасала під час багатовікового римського панування над Галлією. У сучасній французькій мові збереглося лише невелика кількість галльських слів — серед них слова chêne «дуб» і charrue «плуг», і менш ніж двісті слів (Delamarre (2003, pp.389-90) налічує 167) — мають галльську етимологію. Латина була загальновживаною мовою майже на всій території заходу Римського світу, і її вплив ріс внаслідок зниження галльського впливу.
Латина
У певному сенсі, давньофранцузька мова зароджувалася у той момент, коли Рим завоював Галлію під час кампаній Юлія Цезаря, майже повністю завершених до 51 року до н. е.. Римляни принесли латину на територію Південної Франції близько 120 року до н. е. (у період Пунічних воєн), коли ця територія перейшла під їхню владу.
Фонологічна система класичної латини починає зазнавати зміни з часів Плавта, що в прикінцевому підсумку призвело до виникнення вульгарної (народної) латини, що стала загальновживаною мовою на всій території заходу Імперії. Ця пізня форма мови дуже відрізнялася від свого класичного аналога за фонологією і стала предком романських мов, у тому числі і давньофранцузької.
Деякі галльські слова вплинули на народну латину, а через неї і на інші романські мови. Так слово класичної латини equus в розмовній мові було замінено народним caballus, утвореного від галльського слова caballos (Delamare 2003 p. 96), від якого утворилися , , , , , , і (запозичене з нормандської) (можливо, що галльське і латинське слова, як і і слов'ян. кобила, походять з фракійської)Див Трубачёв О. Н. Работы по этимологии. М., 2004. С.348—353..
Давняфранкська мова справила великий вплив на словник давньофранцузької мови після загарбання германським плем'ям франків частини територій римської Галлії, що знаходилися на території сучасних Північної Франції та Бельгії, у період Великого переселення народів. Сам етнонім français (французи) походить від назви цього племені. Велика кількість інших германських народів, включаючи бургундів, активно проявляло себе в цей період; германські мови, якими говорили франки, бургунди та інші племена, не мали своєї писемності, тому зараз у зв'язку з їхнім зникненням, визначення германського джерела, від якого пішло те чи інше слово французької мови, є досить важким завданням. Філологи, наприклад Поуп (1934), оцінюють, що приблизно 15 % слів сучасного французького словника мають германське походження, включаючи велику кількість загальновживаних слів, таких як haïr «ненавидіти», bateau «човен», і hache «сокира». Ймовірно, що passé composé і інші складові дієслівні часи, використовувані у французькому відмінюванні, також є результатом германського впливу.
Інші слова германського походження з'явилися у давньофранцузькій мові як результат норманського заселення у X столітті нинішньої провінції Нормандії. Поселенці розмовляли давньоскандинавською мовою та їхнє право на проживання було узаконено і зроблено постійним в 911 році під час правління Роллона Нормандського. Кілька морехідних термінів, і що примітно, назва чотирьох сторін світу також були запозичені від норманів через староанглійську мову.
Найранніші письмові свідчення
Вважається, що одним з найбільш ранніх документів, написаних французькою мовою, є «Страсбурзькі клятви» (договір, підписаний королями Карлом Лисим та Людовиком Німецьким у 842 році). Можливо, що текст являє собою найстарішу мову «ойль» або галло-романську, будучи перехідною стадією між вульгарною латиною і ранньою мовою:
Pro Deo amur et pro Christian poblo et nostro commun salvament, d'ist di en avant, in quant Deus savir et podir me dunat, si salvarai eo cist meon fradre Karlo, et in aiudha et in cadhuna cosa…
В ім'я любові Божої і в ім'я християнського народу і нашого загального порятунку, відтепер і навіки, як тільки Бог дасть мені знання («savir» тут: субстантивований інфінітив «знати» — знання або ж вміння) і сили, я буду захищати мого брата Карла, допомагаючи йому в усьому …
Королівський дім Капетингів, заснований Гуго Капетом в 987, ознаменував поширення північнофранцузької культури, яка повільно, але наполегливо завойовувала панування на південних територіях Аквітанії та Тулузи. Однак «мова ойль» Капетингів, попередник сучасної французької мови, так і не стала загальною мовою населення Франції аж до Французької революції.
Іншим прикладом ранньої мови «ойль», по-іншому званою галло-романською, є Секвенція про святу Євлалію, чия мова, ймовірно, набагато ближча до розмовної, ніж мова «Страсбурзьких клятв» (що визначено за мовними відмінностями). Точно визначити, як необхідно вимовляти ці приклади давно зниклої давньофранцузької мови, є вельми складним завданням.
Значення давньофранцузької мови в лінгвістичній історії
Мова культури та літератури має дуже багато письмових свідчень і завдяки цьому можливо досить чітко простежити її історію (як лексичну, морфологічну, фонетичну, так і синтаксичну). Послідовність фонетичної еволюції, яка простежується від цієї давньої мови до сучасної, відома досить докладно, отже, стає можливим простягнути фонетичний ланцюг, що тягнеться від латини до французької мови через усі століття лінгвістичної еволюції. Вивчення французької мови та її історії не може обійтися без знання давньофранцузької мови. Крім того, цей предмет (так само як і історична фонетика) є обов'язковим для отримання диплома з сучасної літератури, а також для отримання звання переможця конкурсу з класичної літератури та граматики, проведеному у Франції з метою навчання французької мови та літератури.
Діалектні варіації і літературна мова
Населення середньовічної Франції говорило безліччю найрізноманітніших мов. У більшості люди не знали церковної латини, якщо не мали освіти,— а освіта за часів раннього Середньовіччя взагалі була надзвичайною рідкістю. Вони не знали і «français du roy» (французької мови короля),— за винятком жителів області Іль-де-Франс, звідки і пошириться той різновид (діалект) французької мови, який згодом ляже в основу мови людей робітничого стану.
Щоб коротко охарактеризувати лінгвістичну ситуацію тієї епохи, можна сказати, що мешканці Франції залежно від регіону проживання говорили: Різними мовами групи ойль: франко-пікардійською, франко-бретонською (галло), пуатуаською, сентожською, нормандською, морванською, шампанською, бургундською тощо.
Різними мовами групи ок: гасконською, лангедокською, провансальською, лімузен-овернською, альпіна-дофінською та ін., а також каталонською; Різними франко-провансальськими мовами: бресською, савойською, дофінською, ліонською, форезькою, шаблезькою та ін., а також у Швейцарії женевською, водуазькою, нефшательською, валезанською, фрибурською та ін., вальдотенською в Італії; Германськими мовами: франкською, фламандською, ельзаською та ін. Бретонською (кельтської групи) та баскською мовами.
Фонологія
Для опису фонологічних характеристик слів у даній статті використовується система Бурсі, іменована також алфавітом романістів, зазвичай використовувана при описі фонологічної еволюції французької мови. Опис цієї системи і таблиця відповідності її міжнародному фонетичному алфавітом (IPA) знаходиться у статті .
Система голосних
Класична латина використовувати десять голосних звуків (фонем), які діляться на п'ять коротких голосних (ă, ĕ, ĭ, ŏ і ŭ), і п'ять їх довгих еквівалентів (ā, ē, ī, ō і ū). Таким чином, у латині довжина звука фонологічна, тобто має змістотворчу (або релевантну) функцію: два слова можуть мати як єдину відмінність лише довготу голосних (напр. vĕnit «він приходить» відрізняється від vēnit «він прийшов»; pŏpulu (m) «народ» відрізняється від pōpulu (m) «тополя»).
Одною з найголовніших змін, що сталися під час еволюції від латини до французької мови, є поступове зникнення розрізнення довготи голосних і поява розрізнення голосних за підйомом. Музичний наголос потроху поступився місцем тонічному, що у результаті призвело до легкої зміни відкритості голосних: промовляння коротких голосних трохи більш відкрито, ніж довгих. Наслідком цього стало модифікація підйому голосних і протиставлення підйомів двох голосних стає критерієм диференціації слів (розрізняють закрите ẹ в слові pied від відкритого ę в слові lait, ọ в слові maux від ǫ в слові mort). Ця вокалічна зміна звуків відбулася протягом II, III і IV століть у початковій фазі еволюції французької мови, ще дуже близької до вульгарної латини. Велика частина таких змін є загальними для більшості романських мов.
Вокалічні зміни представлені в нижченаведеній збірці: ē стає ẹ (nez, dé) у II ст.; ĕ стає ę (les, lait), якщо голосна є наголошеною, в противному разі (ненаголошена голосна), вона стає звуком ẹ (II ст.); ĭ стає ẹ у II ст.; ī залишається i без розрізнювання довготи звука; ă і ā втрачають свою опозицію за довготою, отже, з погляду фонології давньофранцузька мова має лише один звук a; ō стає ọ (eau) у II ст.; ŏ стає ǫ (corps) якщо голосна є наголошеною, у противному разі вона стає звуком ọ (II ст.); ū втрачає свою характеристику довготи, залишаючись звуком u (fou, sourd); ŭ стає ọ у IV ст..