Морфо́зи (від — «вид, образ, форма») — це неспадкові зміни у фенотипі, що виникають під дією екстремальних факторів навколишнього середовища (радіація, токсини, хімічні речовини, термічні та механічні чинники тощо).
Морфози є крайнім проявом модифікаційної мінливості, що виходить за межі звичайної норми реакції організму. На відміну від типових модифікацій (наприклад, засмага), вони мають неадаптивний та переважно необоротний характер. Прикладами морфозів є глибокі шрами, рубці від опіків, вроджені каліцтва внаслідок дії тератогенів тощо.
Попри те, що самі по собі морфози не мають адаптивного (пристосувального) характеру і часто віддаляють фенотип від бажаного оптимуму, вони відіграють важливу роль в епігенетичній теорії еволюції, оскільки створюють основу для природного добору. Екстремальний стрес середовища передусім порушує стабільність індивідуального розвитку, що призводить до різкого збільшення різноманітності (дисперсії) ознак у популяції. Цей процес провокує фенотиповий вихід або «розпакування» прихованих генетичних варіацій, які за звичайних умов існування були замасковані й ніяк не впливали на життєдіяльність. Якщо певна генетична комбінація випадково допомагає організму компенсувати негативні наслідки морфозу або веде до появи більш пристосованого фенотипу, вона підтримується добором. Це забезпечує швидку адаптивну еволюцію популяції в нових екологічних умовах — процес, відомий як генетична асиміляція (концепція, яку паралельно й незалежно розробили Іван Шмальгаузен та Конрад Воддінгтон).
Джерела