Європе́йська інтегра́ція — процес політичної, правової, соціальної, та економічної інтеграції держав, повністю або частково розташованих у Європі або поблизу. Європейська інтеграція здебільшого, але не виключно, відбулася через Європейський Союз та його політику, і може включати культурну асиміляцію та централізацію.

Історія європейської інтеграції позначена консолідацією європейського континенту Римською імперією, що створило прецедент для поняття об'єднаної Європи. Ця ідея знайшла відображення в спробах об'єднання, таких як Священна Римська імперія, Ганза та Перша Французька імперія. Руйнівні наслідки Першої світової війни відродили концепцію об'єднаної Європи, що призвело до створення міжнародних організацій, спрямованих на політичну координацію по всій Європі. У міжвоєнний період такі політики, як Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі та Арістід Бріан, виступали за європейську єдність, хоча й маючи різні бачення.

Європа після Другої світової війни зазнала значного поштовху до інтеграції, яскравим прикладом чого є заклик Вінстона Черчилля до створення «Сполучених Штатів Європи» у 1946 році. У цей період формувалися теорії європейської інтеграції, які класифікувалися як протоінтеграція, пояснювали інтеграцію, аналізували управління та побудували ЄС, що відображало перехід від розгляду європейської інтеграції як унікального процесу до включення ширших міжнародних відносин та порівняльної політики.

Громадянські організації відіграли певну роль у просуванні подальшої європейської інтеграції, прикладами чого є та Міжнародний європейський рух. Різні угоди та членства демонструють мережу відносин та зобов'язань між європейськими державами, показуючи багаторівневий характер інтеграції.

Історія

В античності Римська імперія призвела до інтеграції численних європейських та середземноморських територій. Численні наступні претензії на правонаступництво Римської імперії, навіть ітерації Класичної імперії та її стародавніх народів, час від часу переосмислювалися у світлі європейської інтеграції після 1950 року як джерела натхнення та історичні прецеденти. Важливими прикладами є Священна Римська імперія, Ганза, Вестфальський мир, Наполеонівська імперія, об'єднання Німеччини, Італії та Балкан, а також Латинський монетний союз.

Після катастрофи Першої світової війни 1914–1918 років мислителі та провидці з різних політичних традицій знову почали висувати ідею політично об'єднаної Європи. На початку 1920-х років було засновано (або перезасновано) низку міжнародних організацій, щоб допомогти однодумним політичним партіям координувати свою діяльність. Серед них були Комінтерн (1919) і Лейбористський і Соціалістичний Інтернаціонал (1921), Радикально-демократична Антанта лівоцентристських прогресивних партій (1924), Зелений Інтернаціонал фермерських партій (1923) і правоцентристський Міжнародний секретаріат демократичних партій, натхненних християнством (1925). Хоча сфера діяльності цих міжнародних органів була глобальною, переважання політичних партій з Європи означало, що вони сприяли взаємодії між прихильниками певної ідеології через європейські кордони. У кожній політичній традиції з'являлися голоси, що виступали не лише за співпрацю різних національних партій, а й за прагнення до політичних інституцій на європейському рівні.

Одним із перших, хто висловив цю точку зору, був Ріхард Ніколас Куденгофе-Калерґі, який виклав консервативне бачення європейської єдності у своєму маніфесті «Панєвропейська єдність» (1923).Ben Rosamond, Theories of European Integration, Palgrave Macmillan, 2000, pp. 21–22. Перший Панєвропейський конгрес відбувся у Відні в 1926 році, і на момент краху на Уолл-стріт 1929 року асоціація мала 8000 членів. Вони уявляли собі суто християнську, а отже, католицьку Європу. Британський державний службовець і майбутній міністр-консерватор Артур Солтер опублікував книгу, що пропагувала «Сполучені Штати Європи», у 1933 році.

На противагу цьому, радянський комісар (міністр) Лев Троцький висунув у 1923 році гасло «За Радянські Сполучені Штати Європи», виступаючи за Європу, об'єднану на комуністичних принципах.The Slogan of the Soviet United States of Europe by Leon Trotsky. From The Draft Program of the Communist International, 1936. Retrieved through https://www.marxists.org/history/etol/newspape/socialist-viewpoint-us/feb_05/feb_05_22.html

Серед ліберально-демократичних партій французькі лівоцентристські партії здійснили кілька ініціатив щодо об'єднання однодумців з європейських держав. У 1927 році французький математик і політик Еміль Борель, лідер лівоцентристської Радикальної партії та засновник Радикального Інтернаціоналу, створив Французький комітет європейського співробітництва, а ще двадцять країн створили аналогічні комітети. Однак це залишалося елітною справою: найбільший комітет, Французький, мав менше шестисот членів, дві третини з яких були парламентаріями. Два лівоцентристські прем'єр-міністри Франції пішли далі. У 1929 році Арістід Бріан виступив з промовою у присутності Асамблеї Ліги Націй, в якій він запропонував ідею федерації європейських націй, заснованої на солідарності та прагненні до економічного процвітання, політичної та соціальної співпраці. У 1930 році на прохання Ліги Бріан представив Меморандум про організацію системи Європейського федерального Союзу.D. Weigall and P. Stirk, editors, The Origins and Development of the European Community, Leicester: Leicester University Press, 1992, pp. 11–15. Наступного року майбутній прем'єр-міністр Франції Едуар Ерріо опублікував свою книгу «Сполучені Штати Європи». Дійсно, шаблон для такої системи вже існував у вигляді бельгійського та люксембурзького митного та валютного союзу 1921 року.

Підтримка пропозицій французького лівоцентристського руху надійшла від низки престижних діячів. Багато видатних економістів, усвідомлюючи, що економічна гонка між державами створює дедалі більшу нестабільність, підтримали цю точку зору: серед них був Джон Мейнард Кейнс. Французький політолог та економіст Бертран Жувенель пам'ятав поширені настрої після 1924 року, які закликали до «гармонізації національних інтересів відповідно до Європейського союзу заради спільного процвітання». Іспанський філософ і політик Ортега-і-Гассет висловив позицію, яку поділяли багато хто в республіканській Іспанії: «Єдність Європи — це не фантазія, а сама реальність; і ця фантазія є прямо протилежною: переконання, що Франція, Німеччина, Італія чи Іспанія є суттєвими та незалежними реальностями». Елефтеріос Венізелос, прем'єр-міністр Греції, окреслив підтримку свого уряду у своїй промові 1929 року, сказавши, що «Сполучені Штати Європи представлятимуть, навіть без Росії, державу, достатньо сильну, щоб просувати, до задовільного рівня, процвітання й інших континентів».

Між двома світовими війнами польський державний діяч Юзеф Пілсудський (1867–1935) задумав ідею європейської федерації, яку він назвав Міжмор'я, відомої англійською як Intermarium, що було польсько-орієнтованою версією Mitteleuropa.

Велика депресія, піднесення фашизму та комунізму, а згодом і Друга світова війна завадили отримати подальшу підтримку в європейській інтеграції: між 1933 і 1936 роками більшість решти демократій Європи стали диктатурами, а Іспанія Ортеги та Греція Венізелоса поринули у громадянську війну. Але хоча соціал-демократичні, ліберальні чи християнсько-демократичні прихильники європейської єдності були поза владою протягом 1930-х років і не могли втілити свої ідеї на практиці, багато хто з них опинився при владі в 1940-х і 1950-х роках і мав кращі можливості для реалізації своїх попередніх засобів боротьби з економічною та політичною кризою.

Під час Другої світової війни (1939–1945) нацистська Німеччина почала домінувати – прямо чи опосередковано – у більшій частині Європи в різні періоди. Плани німецько-орієнтованої політичної, соціальної та економічної інтеграції Європи, такі як Новий порядок, Великий Німецький Рейх та план «Ост» – не пережили війни.

Наприкінці Другої світової війни континентальний політичний клімат сприяв єдності в демократичних європейських країнах, що багато хто розглядав як втечу від крайніх форм націоналізму, що спустошили континент. У промові, виголошеній 19 вересня 1946 року в Цюрихському університеті у Швейцарії, Вінстон Черчилль постулював створення Сполучених Штатів Європи. Однак у тій самій промові містяться зауваження, які цитуються рідше, з яких видно, що Черчилль спочатку не розглядав Британію як частину цих Сполучених Штатів Європи:

Історія європейської інтеграції України

Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною незалежності. Його витоки — в історії нашого народу й усвідомленні права жити в демократичній, економічно розвинутій, соціально орієнтованій країні. Його мета — створення шляхом масштабних внутрішніх перетворень умов для входження до спільноти європейських розвинутих країн.

Після здобуття 1991 Україною державної незалежності її усталені економічні зв'язки з колишніми республіками СРСР підштовхували керівництво в першу чергу до налагодження відносин з державами, що утворилися на пост-радянському просторі (див. СНД, ГУУАМ). Водночас необхідність впровадження нових технологій, інтеграції у світ. економіку, пошуку нових ринків збуту для українських виробників товарів і послуг спонукала українське керівництво до проголошення багатовекторного зовнішньополітичного курсу, який мав забезпечити українську присутність у всіх геополітичних процесах, де був наявним український національний інтерес. Найбільшою мірою такий інтерес був наявним у процесах європейської інтеграції.

2004 року ЄС став західним сусідом України. Водночас посилилися спроби Росії (східного сусіда України) реалізувати проєкт євразійської інтеграції (див. Євразійське економічне співтовариство). Україна змушена була приєднатися до процесу створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) разом з РФ, Білоруссю та Казахстаном. Прихильники моделі євразійської інтеграції ставили перед Україною завдання забезпечити розвиток ЄЕП на принципах та цінностях, які свого часу гарантували ефективний розвиток процесу європейської інтеграції. Критики цього курсу наголошували, що одночасна участь України в двох геополітично полярних інтеграційних угрупованнях — ЄС і ЄЕП — є неможливою.

У 2005 році нове керівництво української держави беззаперечним пріоритетом для України визначило курс на прискорене приєднання України до процесів європейської інтеграціїА.Ю. Мартинов. Європейська інтеграція .

Відносини України з Європейським Союзом у сучасній зовнішньо- і внутрішньополітичній ситуації мають для неї винятково важливе значення. Йдеться не просто про більш-менш активні контакти з одним із найавторитетніших зарубіжних партнерів, але й про можливість здійснення Україною стратегічного вибору на перспективу, від якого залежатимуть місце і роль держави у новій системі міжнародних відносин, у тому числі економічних і валютно-фінансових.

Щодо власне валютно-фінансових аспектів інтеграції України до Європейського Союзу, то у 1992 р. у Маастрихті було сформульовано основні вимоги до країн, які бажають приєднатися до Європейського валютного союзу (Маастрихтські критерії). Маастрихтські критерії валютної конвергенції країн ЄС передбачають:

стабільність цін: середній річний рівень інфляції в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень трьох країн ЄС із найкращими показниками і не може бути вищий за 1,5 %; «бездефіцитність бюджету»: внутрішній борг окремої країни не перевищує 60 % ВНП, а зовнішній — 3 %; збалансованість процентних ставок: їхній середній річний рівень в окремій країні не має перевищувати відповідний рівень країн ЄС із найкращими показниками і не може бути вищий за 20 %; стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.