Ара́бська культу́ра — культура, створена власне арабами протягом їх історичного розвитку. Поняття арабської культури і його наповнення Термін «Арабська культура» часом поширюють і на всі ті культури, що творилися у Середньовіччі як арабськими народами, так і народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи, які тоді перебували під владою або під безпосереднім впливом арабського халіфату. Спільною зовнішньою ознакою всіх цих культур була арабська мова. Араби творчо засвоїли культуру стародавнього світу — греко-еллінську, римську, єгипетську, арамейську, іранську, індійську і китайську, перейнявши її від завойованих або сусідніх народів з участю підлеглих їм народів — сирійців, персів, хорезмців (нині — узбеки і туркмени), таджиків, азербайджанців, берберів, іспанців (андалусців) та інших. Араби зробили дальший важливий крок у розвитку загальнолюдської цивілізації.

Колискою арабської культури була Західна, Центральна і Північна Аравія. Арабській культурі передувала культура населення Південної Аравії, яке розмовляло сабейською мовою і мало свою писемність. Арабська культура зазнала як впливу цієї культури, так і культури областей Передньої Азії та Єгипту, де частина арабів оселилася ще в стародавні часи, а також культури арамейського населення районів нинішніх Сирії, Лівану, Палестини та Іраку. Десь у 4 столітті араби вже створили своє літерне письмо, що являло собою один із різновидів арамейського скоропису. В 7 столітті в Аравії утворилась арабська теократична держава, яка шляхом завоювань до середини 8 століття виросла у велику феодальну імперію — арабський халіфат (див. Багдадський халіфат), що до його складу, крім країн Арабського Сходу, входили Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північний-Захід Індії, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Арабські феодали насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина завойованих ними країн була арабізована, інші зберегли свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова в цих країнах застосовувалась в науці, як латина в середньовічній Європі. Центрами арабської культури в різні часи були Дамаск, Багдад, Кордова (див. Кордовський халіфат), Каїр та інші міста. В 9—10 століттях, що характеризуються вченими як «епоха мусульманського Відродження», провідними центрами культури були Бухара і Хорезм.

Після розпаду халіфату (8—10 століття) — цього штучного конгломерату народів з різним рівнем розвитку, що тримався головним чином військовою силою арабських завойовників, — розвиток арабської культури в новоутворених арабських державах і культури визволених неарабських народів продовжувався під впливом зростання виробництва і обміну. Занепад арабської культури почався в 16 ст. після завоювання більшості арабських країн турками. В 19—20 столітті гальмом розвитку культури арабських народів, що почала відроджуватись, стала європейська цивілізація, яка завоювала і перетворила на свої колонії країни Арабського Сходу.

Арабська наука

Арабська наука на початку своєї історії розвивалась під впливом старогрецької науки і під впливом та у взаємодії з сучасною їй високорозвиненою наукою народів Середньої Азії, Закавказзя, Індії, Персії, Єгипту, Сирії.

Дальший розвиток арабської науки зумовлювався потребами виробництва і військової справи, якій арабські завойовники надавали великого значення. Арабська наука, як і арабська культура взагалі, зосереджувалася в досить широкій на той час мережі освітніх закладів. Шкільна освіта виникла після арабських завоювань, коли арабська мова поширилась як мова адміністрації і релігії. Початкові школи при мечетях (мектеби або кютаби) існували вже з 8 століття.

З розвитком філологічних і природничих наук у Багдадському халіфаті, а потім і в інших арабських державах виникають науково-навчальні центри: починаючи з 8 століття граматичні школи у Басрі, Куфі та Багдаді. В 830 у Багдаді було створено академію «Дар аль-улюм» («Дім наук»). У 972 в Каїрі засновано університет аль-Аз-гар. Високого розвитку досягла освіта в арабо-піренейських землях. У 10 столітті у самій лише Кордові було 27 медресе, де викладали медицину, математику, астрономію, філософію.

Історичною заслугою арабів є те, що вони, перейнявши досягнення науки античного часу, розвинули її далі і передали народам Заходу, ставши, таким чином, ніби мостом між античністю і сучасною цивілізацією. Твори Евкліда, Архімеда і Птолемея стали відомі Західній Європі завдяки арабам. Праця Птолемея «Мегале синтаксис» («Велика побудова») відома Західній Європі в арабському перекладі як «Альмагест». Маючи уявлення про кулястість землі, араби 827 у Сирійській пустелі виміряли дугу меридіана для визначення розмірів земної кулі, виправили і доповнили астрологічні таблиці, дали назви багатьом зіркам (Вега, Альдебаран, Альтаїр). У Багдаді, Самарканді і Дамаску існували обсерваторії. Запозичивши індійську цифрову систему, арабські вчені почали оперувати великими числами; від них пішло поняття «алгебра», вжите вперше узбецьким математиком аль-Хорезмі (780—847). В галузі математики аль-Батані (858—929) опрацював тригонометричні функції (синус, тангенс, котангенс), а Абу-ль-Вефа (940—997) зробив ряд визначних відкриттів у галузі геометрії та астрономії. Використавши праці Галена і Гіппократа, арабські вчені розвинули медицину, вивчили лікувальні властивості ряду мінералів і рослин. Ібн-аль-Байтар дав опис понад 2600 ліків і лікарських та ін. рослин в алфавітному порядку, в тому числі бл. 300 нових. Медичні знання арабів були зведені в одне ціле хірургом госпіталю у Багдаді Мухаммедом ар-Разі (864—925) і ібн Сіна Абу Алі (Авіценною; 980—1037), твір якого «Канон медицини» став настільною книгою західноєвропейських лікарів 12— 17 століть. Арабська офтальмологія мала близьке до сучасного уявлення про будову ока. Ряд відкриттів з фармакологічної хімії зробив алхімік Джабір Ібн-Хаян (8 століття.). Араби ознайомили народи різних країн, в тому числі і Західної Європи, з досконалими виробами з заліза, сталі, шкіри, вовни і т. д., запозичили у китайців компас, порох, папір, завезли до Західної Європи коноплі, рис, тутовий шовкопряд, фарбу індиго; запозичили в Китаї і просунули далеко на Захід культуру бавовнику; вперше почали виробляти тростинний цукор, акліматизували велику кількість садових та сільськогосподарських культур.

Значних успіхів було досягнуто в розвитку історичної і географічної наук. Вакіді (747—823), Белазурі (9 століття) написали історію перших завойовницьких походів арабів, а ат-Табарі (838—923), аль-Масуді (956), Ібн-Кутейба (9 століття) та інші зібрали відомості з загальної історії та цінні дані про життя різних народів. Арабські вчені, мандрівники й купці залишили цікаві описи подорожей до Єгипту, Ірану, Індії, Цейлону, Індонезії, Китаю і країн Західної та Східної Європи, в яких є, зокрема, цінні відомості про життя і побут східних слов'ян (русів). У цих творах розповідається про слов'янські князівства Куявію (Київське), Славію (Новгородське) і Артанію; аль-Масуді згадує про князівство Астарбрана на чолі з Саклаїком, Дулеба з Вандж-Славою; пише про князівство Валінана (волинян) на чолі з Маджаком, якому корились слов'янські племена; наводить відомості про релігію слов'ян. Ібн-Фадлан, Ібн-Руста (Ібн-Даста) писали про побут, звичаї, одяг і заняття слов'ян. Ібн-Хордадбег описав шляхи, якими слов'яни добиралися до Середньої Азії і Багдаду. Ібн-Якуб розповів про торгівлю східних слов'ян з іншими народами. Арабські автори подають відомості про походи слов'ян, наприклад Святослава, проти хозарів і булгарів. Араби знали Київ під назвою Куяба або Куява. Купець Абу-Гамід, який тричі (1150—53) відвідав Київ («gurud Küjaw»), розповідає про предмети торгівлі Русі, грошові знаки (шкурки вивірок) і т. д. На підставі відомостей купців і мандрівників арабські учені склали карту відомого їм світу. Слід відзначити, що поряд з достовірними відомостями в працях арабських вчених зустрічається чимало фантастичних вигадок.

Одним з основних трактатів, де упорядкована система знань на середньовічному арабському Сході, був трактат Фарабі «Про класифікацію наук». Цей трактат містить п’ять розділів, у яких перелічуються всі науки й практичні мистецтва відомі у той час і дається характеристика кожної з них. Побудова трактату відповідає теоретичній класи􏰀 фікації наук. Коротко ця класифікація виглядає так: перший розділ — наука про мову (з відповідними підрозділами); другий — логіка (і її підрозділи); третій — математичні науки, куди входять арифметика, геометрія, оптика, наука про зірки (астрономія), му􏰀 зика, наука про ваги і наука про митецькі прийоми. Четвертий розділ — це фізика і метафізика. Саме тут викладається картина світу, що має переважно аристотелевий ха􏰀 рактер. П’ятий розділ — цивільна наука (і її підрозділи), юриспруденція і догматичне богослов’я.

Ще однією найбільшою і вичерпною для того часу енциклопедією наук, що справи􏰀 ла безпосередній вплив на розвиток європейської наукової думки, була «Книга зцілен􏰀 ня» Ібн Сіни — багатотомний твір, який охоплює всі галузі знання того часу: логіку, математику, фізику й метафізику.

Характерною рисою наукової діяльності цього часу було прагнення до універсаль􏰀ності, енциклопедичності, оволодіння відразу кількома науками. Багато вчених того часу могли плідно працювати одночасно у кількох галузях знань. Навіть поети, творці витонченої літератури, як правило, виявляли неабияку наукову ерудицію. Так, Джахід — відомий поет і мислитель — писав трактати з філософії, медицини, історії, поетики, геометрії й інших наук; ар􏰀Разі був хіміком, медиком, фармакологом, філософом, а Ібн Сіна (бл. 980􏰀1037 рр.) — лікарем, математиком, астрономом, філософом, психологом, ботаніком, мінералогом.

Арабська філософія

Арабська філософія, як одна з форм суспільної свідомості феодальної епохи, довгий час була тісно пов'язана з богослов'ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись матеріалістичні й атеїстичні тенденції. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з тим знайомство з творами Аристотеля, Платона та інших сприяло відходу арабської філософії від традиційної догматики богослов'я. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-Кінді (800—†879) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для створення власних філософських систем.

Видатний арабський мислитель Ібн-Рушд (Аверроес; 1126—†1198) розвинув матеріалістичну тенденцію у філософії Аристотеля, відстоював думку про вічність світу, незнищуваність матерії та її руху, про смертність людської душі, заперечував можливість створення богом світу з нічого тощо

Ібн-Баджжа (Авенпаце, †1138) стверджував значення розуму, підкреслюючи, що моральне, духовне вдосконалення проходить через наукове пізнання, і проповідував ідею створення ідеальної держави, в якій людина матиме всі можливості для вільного і всебічного розвитку.

Значний вплив на розвиток арабської філософії справила творчість великого таджицького мислителя ібн Сіна Абуалі (Авіценни). Творчість Ібн-Рушда та інших відомих діячів арабської філософії сприяла розвиткові філософської думки народів Європи.

Арабська література