Суецька криза (; ; ), Синайська війна, Синайська операція, а також Троїста агресія () (29 жовтня — 6 листопада 1956) — військовий конфлікт між Великою Британією, Французькою республікою та Ізраїлем, з одного боку, та Республікою Єгипет з іншого боку. Метою військових дій було: для Великої Британії та Франції — відновлення контролю над Суецьким каналом, для Ізраїлю — відновлення ізраїльського судноплавства Акабською затокою, руйнацію єгипетської військової інфраструктури на Синаї і в Газі, убезпечення західного кордону від нападів фідаїнів.
Передумови та історичний фон
Канал і єгипетсько-британські відносини Суецький канал, будівництво якого тривало понад десять років і спільно фінансувалося французьким та єгипетським урядами, було відкрито 1869 року. Каналом керувала Компанія Суецького каналу (), територія навколо каналу залишалася під єгипетським суверенітетом.
Канал одразу став стратегічно важливим, бо забезпечив найкоротший зв'язок між Середземним морем та Індійським океаном, полегшив торгівлю і допоміг європейським колоніальним державам у їхніх зв'язках та керуванні колоніями.
1875 року, внаслідок боргу та фінансової кризи, єгипетський хедив був змушений продати свої акції Компанії Суецького каналу британському уряду, яким на той час керував Бенджамін Дізраелі. За цією оборудкою Британія отримали 44 % акцій, решта належала французьким приватним інвесторам.
У 1882 р. під час Англо-єгипетської війни Сполучене Королівство окупувало Єгипет, а також отримало контроль над власне каналом, його фінансами та операціями. Константинопольська конвенція 1888 року оголосила канал нейтральною зоною під британським захистом. При ратифікації конвенції Османська імперія погодилася дозволити вільне міжнародне судноплавство через канал під час війни та миру.
Стратегічна важливість каналу неодноразово була доведена, зокрема, під час Першої світової війни, коли Велика Британія та Франція закрили судноплавство каналом. Спроба німецьких та османських сил штурмувати канал в лютому 1915 р. призвела до того, що британці утримували 100 000 війська на захисті Єгипту до кінця війни.
Проголошення незалежності Єгипту 1922 року не вплинуло на статус каналу, а підписаний 1936 року Англо-єгипетський договір передбачав збереження британської військової присутності в Зоні Каналу.
1948 року канал втратив своє традиційне значення через отримання незалежності Індією. Контроль над каналом більше не міг зберігатися на підставі того, що він є вирішальним для захисту Індії, або вже ліквідованої імперії. Однак саме в цей час канал отримав нову роль: він став нафтовою магістраллю з Близького Сходу до Європи. До 1950-х років дві третини всього британського запасу нафти — понад 20 млн тон щорічно — йшли Суецьким каналом. Альтернативний морський шлях, навкруги півдня Африки, був недостатнім для задоволення внутрішнього попиту в Британії. Така британська нафтова залежність вимагала гарантованого контролю над зоною каналу. До 1951 року британська військова база в Суеці з гарнізоном близько 80 000 чоловік була одним з найбільших військових об'єктів у світі. Суецька база вважалася важливою частиною стратегічної позиції Британії на Близькому Сході, але викликала все більшу напруженість в англо-єгипетських стосунках.
У жовтні 1951 року уряд Єгипту в односторонньому порядку скасував Англо-Єгипетський договір 1936 року, умови якого надавали Великій Британії в оренду суецьку базу ще на 20 років. Британія відмовилася залишити Суец, спираючись на свої договірні права, а також на присутність суецького гарнізону. Наслідком таких дій була стійка ескалація все більшої ворожнечі до англійців та британських військ в Єгипті, яку єгипетська влада не мала наміру стримувати. 25 січня 1952 року на вимогу британського командування здати зброю і покинути зону каналу, бунтівні єгипетські поліцейські в Ісмаїлії відмовилися і сховалися у свої казарми. Британські війська оточили й атакували казарми із застосуванням танків і кулеметів, внаслідок чого 50 єгиптян загинули та 80 отримали поранення. Звістка про ці події викликала масові антизахідні бунти в Каїрі, значні майнові збитки, загибель кількох іноземців, в тому числі канадця і 9 британських громадян. Це стало каталізатором повалення єгипетської монархії.
Єгипет Липнева революція в Єгипті (1952) позбавила влади пробританського короля Фарука I. До влади прийшов уряд «вільних офіцерів», країну очолив президент Мухаммед Наґіб. У листопаді 1954, внаслідок внутрішньої боротьби у єгипетській верхівці, перший президент Єгипту Наґіб був заарештований, влада перейшла до прем'єр-міністра, полковника Гамаля Абделя Насера, який прагнув «змити ганьбу поразки» в війні 1948-49 рр. (учасником якої він був), об'єднати арабські країни під своїм політичним керівництвом і гаслом арабського націоналізму, домогтися провідної ролі своєї країни в мусульманському світі і лідерства в Русі неприєднання.
Діяльність Насера у внутрішній політиці була спрямована на реформування економіки, освіти й медицини, аграрну реформу, модернізацію та переозброєння армії. Звернення Насера до Великої Британії та Сполучених Штатів з приводу продажу озброєнь не мали успіху: Тристороння декларація 1950 року між США, Великою Британією та Францією передбачала обмеження постачання зброї на Близький Схід з метою запобігання арабо-ізраїльській гонці озброєнь. Тому питання можливого продажу зброї США і Британія пов'язували із мирним єгипетсько-ізраїльським договором та приєднанням Єгипту до Багдадського пакту. Ані перше, ані друге не відповідало політичним поглядам і прагненням Гамаля Абделя Насера.
На початку червня 1954 року Насер звернувся до радянського посла Даниїла Солода з проханням про постачання зброї з СРСР. Радянський Союз поставився до прохання з розумінням і 21 вересня 1955 року між Єгиптом і Чехословаччиною була підписана угода про постачання Єгипту військової техніки на загальну суму близько 400 мільйонів доларів. В рамках угоди Єгипту з Чехословаччини були поставлені: 150 реактивних винищувачів Міг-15 і МіГ-17; 50 бомбардувальників Іл-28; 70 транспортних і навчальних літаків; 230 танків Т-34-85; 100 самохідних установок СУ-100; 200 бронетранспортерів БТР-152; 340 польових і протитанкових та 160 зенітних гармат. З Польщі, за тією ж угодою, надійшли: 6 підводних човнів, 2 есмінці, 4 тральщики, 12 торпедних катерів
За словами Насера Ми просили зброю з Британії. Нам сказали: ми дамо вам зброю за двома умовами. По-перше, Гамаль Абдель Насер, який їде в Бандунг, не відкриватиме там рота, а друга умова полягає в тому, щоб зупинити наші напади на політику альянсів і пактів. Ми відповіли, що прагнемо, аби зброя зміцнювала наш суверенітет, і нашу незалежність, і нашу сутність, а не схилятися до певних умов. Ми взяли зброю в Росії. Так, я кажу в Росії, а не в Чехословаччині. Ми досягли з Росією угоди про постачання зброї, і Росія погодилася надати нам зброю, і, таким чином, угода про зброю була завершена. Радянські та чеські інструктори мали навчити єгипетських і сирійських військових користуванню зброєю. Надаючи цю зброю, СРСР мав на меті заохотити Єгипет відмовитися від членства в Багдадському пакті, але насправді він досяг більшого. Раптовому порушенню рівноваги в регіональному балансі сил судилося в найближчий час взагалі покласти край впливу західних держав на Близькому Сході. Наступним кроком до зміцнення військової позиції був підписаний 20 жовтня 1955 р. в Дамаску договір про оборону і взаємну допомогу між Сирією та Єгиптом, через рік Йорданія приєдналася до єгипетсько-сирійського військового союзу.
Для запобігання повеням, забезпечення Єгипту електрикою та створення сприятливих умов для сільського господарства уряд Насера прагнув збудувати Асуанські греблі.
Фінансування проекту передбачалося за допомогою США та Великої Британії через кредит МБРР. 16 травня 1956 Насер оголосив про невизнання уряду Чан Кайші і про встановлення дипломатичних стосунків з Китайською Народною Республікою, цей крок, а також отримання від Радянського Союзу зброї, викликали незадоволення Сполучених Штатів і відмову у наданні кредиту. Фінансова експертиза дійшла висновку, що «єгипетська економіка не в змозі нести одночасне навантаження із закупівлі радянської зброї і виплати кредиту на будівництво комплексу Асуан, тому допомога не надаватиметься».
Відповідь Насера не змусила себе чекати: вже 26 липня 1956 року на мітингу у Александрії він оголосив про націоналізацію Каналу. Передбачалося, що високі збори за користування Суецьким каналом нададуть необхідні для будівництва Асуанського комплексу кошти.
Велика Британія Міністр закордонних справ Ентоні Іден у меморандумі «Британські заморські зобов'язання» відзначав, що підтримка всіх наявних закордонних політик «накладає навантаження на економіку країни, яка знаходиться за межами її ресурсів», втім жодне з основних зобов'язань за кордоном, таких як захист Близького Сходу, не могло бути швидко скорочено. У більш тривалій перспективі полегшення навантаження на Британію мало залежати від створення міжнародних оборонних організацій. «Наша мета»,— писав Іден, «повинна полягати в тому, аби переконати Сполучені Штати взяти на себе реальний тягар в таких організаціях, зберігши для нас якомога більше політичного контролю — і, отже, престижу і світового впливу — наскільки це можливо».. Однією з таких оборонних організацій був Багдадський пакт, до якого Британія сподівалась долучити Єгипет.
У Великій Британії з прихильністю поставилися до єгипетської «революції полковників», вважаючи добрим, що Єгипет позбувся нещадної корупції і дратівливості короля Фарука. До того ж, стосунки з урядом Фарука на тлі партизанської війни в Зоні Каналу, вимагали негайних і суттєвих змін. Оскільки нові правителі були солдатами і льотчиками, в Лондоні сподівалися, що вони краще усвідомлюватимуть стратегічну загрозу від радянського комунізму та чутливіше реагуватимуть на пропозицію військового союзу з Заходом. Офіцери дійсно пішли назустріч в деяких питаннях, домовившись з Іденом в окремій угоді від 12 лютого 1953 року про майбутнє Судану.
19 жовтня 1954 року була підписана Англо-єгипетська угода терміном на 7 років, що передбачала припинення дії англо-єгипетськогої угоди 1936 року, остаточну евакуацію англійських збройних сил з Єгипту протягом 20 місяців з дня підписання угоди, визначала Суецький канал невіддільною частиною Єгипту, обидві сторони зобов'язалися дотримуватися Константинопольської конвенції 1888 року про судноплавство в Суецькому каналі. Угода передбачала можливість використання англійськими військами певних баз в зоні Суецького каналу і єгипетських портів у разі збройного нападу «з боку іноземної держави» на країни-члени Ліги арабських країн або Туреччину. Відповідно до угоди, Велика Британія мала вивести війська з зони Суецького каналу в червні 1956 року.
Подальші дії Насера, панарабські прагнення, відмова від участі в Багдадському пакті, зближення з Радянським Союзом поклали край британським сподіванням на мирне врегулювання відносин з Єгиптом. Останньою крапкою в цьому процесі стала націоналізація Каналу.