«Вели́кий льох» — політична поема-містерія Тараса Шевченка, написана 1845 року, у якій поет в алегорично-фантастичній формі осмислює історію України в її основних кризових моментах, що стали послідовними етапами її занепаду.
Історія написання і публікації Поема написана в жовтні 1845 року в Миргороді під час гостювання у Шевченкового знайомого П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка. Первісний текст не відомий. Наприкінці жовтня 1845 року, перебуваючи на Полтавщині й зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським, Шевченко ознайомив його з містерією «Великий льох», яка тоді ще не мала назви. «Дивные вещи были у Шевченка! — згадував згодом О. С. Афанасьєв-Чужбинський. — Из больших в особенности замечательны: „Иоанн Гус“, поэма, и мистерия без заглавия. В первой он возвысился, по моему мнению, до своего апогея, во второй, уступающей „Гусу“ по содержанию, он рассыпал множество цветов чистой украинской поэзии» («Русское слово». — 1861. — № 5. — С. 8). Після повернення до Києва Шевченко десь у квітні — червні 1846 року переписав «Великий льох» разом з іншими своїми творами з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час оправлення збірки у вигляді цілісного альбому, складеного з дев'яти зшитків меншого обсягу, поет припустився недогляду і завів до нього зшиток із заключним текстом «Великого льоху» (рядками 444—547) раніше від зшитка з початком містерії (рядками 1 — 443). Помилку виправлено астериском, поставленим власноручно Шевченком після 443 рядка «І заходилися копать» (на останній сторінці теперішнього восьмого зшитка, який насправді мав бути сьомим), і ним же повтореним перед 444 рядком «Копають день, копають два» (на першій сторінці теперішнього сьомого зшитка, який насправді мав бути восьмим). Під час переписування твору до цих зшитків, з яких потім було складено цілісну збірку «Три літа», Шевченко поправив 151, 327 та 350-й рядки, згодом вніс ще низку виправлень: чорнилом темнішого кольору — в рядки 154, 162, 165, 167, 210, 255, 352, олівцем — у 212-й рядок. Правку олівцем, імовірно, зроблено під час перебування Шевченка в лютому — березні 1847 року у А. І. та І. І. Лизогубів у Седневі на Чернігівщині і тоді ж її наведено по олівцю чорнилом.«Великий льох» [Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 314-328; С. 726-730.] litopys.org.ua Процитовано 26 листопада 2022
У середині 1840-х років, до арешту поета 5 квітня 1847 року, деякі фрагменти твору починають поширюватись у рукописних списках, зокрема у колі учасників Кирило-Мефодіївського братства. Під час арештів кирило-мефодіївців списки «Великого льоху» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова. Обидва списки неповні, обидва походять, хоч і не безпосередньо, від збірки «Три літа» і відбивають її текст, крім виправлення у рядку 212, зробленого Шевченком олівцем у лютому — березні 1847 року, коли він перебував у СедневіБородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114—126.
Після арешту Шевченка, в роки його заслання, початок містерії переписав О. М. Бодянський, частину тексту мав М. О. Максимович. Два розділи твору: «Три ворони» та «Три лірники», тобто рядки, після повернення із заслання мав П. О. Куліш. Це був, найімовірніше, список зі списку (копій) низки творів поета зі збірки «Три літа», зробленого А. І. Лизогубом під час перебування поета в нього у Седневі в лютому — березні 1847 року. За свідченням Л. М. Жемчужникова в пізніших листах до О. Я. Кониського, А. І. Лизогуб власноручно переписав низку цих творів для нього, а він ознайомив з ними й П. О. КулішаВозняк М. З. «Оточення Тараса Шевченка» // Культура. — 1925. — № 3. — С. 30 — 50. З невстановленого неповного й недосконалого списку містерію наприкінці 50-х років XIX ст. переписав І. М. Лазаревський (зберігається в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України).
Список М. Лазаревського не відбивав остаточного тексту «Великого льоху», створеного у збірці «Три літа», і містив багато спотворень та перекручень. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив численні виправлення, зокрема, закреслено останні 47-53 рядки, частину спотворень усунув, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові, проте, зроблені з пам'яті, ці правки не усунули всіх спотворень і відмін від тексту збірки «Три літа». Вперше поему без частини «Три душі» надруковано в журналі «Правда» (1869, № 2—3); повністю — в «Кобзарі» (том 2, Прага, 1876).
Жанр, сюжет, композиція Шевченко визначив жанр твору підзаголовком містерія, розуміючи під цим терміном різновид сучасної йому романтичної алегорично-символічної поеми в європейській, зокрема польській і російській літературі (містерії і поеми Дж. Г. Байрона, В. К. Кюхельбекера, Є. П. Гребінки, А. Міцкевича, З. Красінського й інші). Форма містерії знайома була Шевченкові з українського народного вертепного театру, пов'язаного з традиціями вертепної драми середньовіччя. Саме цей жанр дав змогу Шевченкові об'єднати в одному творі події часів Б. Хмельницького, Петра І, Катерини ІІ, сучасної йому дійсності й навіть майбутнього. Композиційно поему побудовано за принципом троїстості: три частини, у кожній — три діючі особи, симетрію частин підкреслено «автономністю» змісту й настрою їх («Три душі», «Три ворони», «Три лірники» і епілога «Стоїть в селі Суботові»), кожна з яких має свій алегоричний зміст.
Авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній з трьох сцен.
Партії персонажів — це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон — злих демонів українського, російського й польського народів; безглузда суперечка трьох лірників. Дійового драматургічного характеру полілог ворон набуває лише в момент містеріальної кульмінації — повідомлення української ворони про народження двох близнят Іванів — антагоністів: майбутнього національного провідника та майбутнього ката України (символ двійнят надзвичайно поширений у світових міфологіях). Мотив братів-антиподів бере свій початок ще з Біблії (Каїн — Авель, Яків — Ісав, Йосиф і брати), міститься у творах європейських літератур, багатоманітно представлений у фольклорі, зокрема українському.
На змісті й стилі твору позначилися такі риси романтичних поем-містерій, як гротескова неймовірність зображуваного, участь надприродних сил, у подіях твору, алегоричність персонажів або ситуацій, драматизована форма діалогів тощо.
Ідейно-тематичний зміст У поемі роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, втілені в складну драматичну композицію й насичену символікою поетичну мову, набули історіософської та трансцендентальної глибини. Поет висвітлив причини перетворення України в колонію самодержавної Російської імперії, а відтак і про шлях її визволення. В основі змістового ядра поеми — образ «великого льоху». Це складний символ, у якому за образом реального льоху-схованки відкривається його глибинний смисл: це національна святиня саме як скарб духовний, це ідея народної волі й державної незалежності та її героїчне здійснення всією громадою. У творі поєднується реально-історичний пласт з фантастичним, навіть містичним. Сюжет має три часових плани — минулий, сучасний, майбутній. Сучасним є зовнішній подвійний пласт: перед очима читача-глядача містерії відбуваються діалоги душ-пташок, ворон, лірників і заключний епізод розкопування льоху під будинком Б. Хмельницького, викладений розповідачем. Там знайдено лише останки невідомих в'язнів, жертв чи учасників колишньої боротьби. Минуле — це три зламні й трагічні для України події: перша — Переяславська рада 1654 року, яку поет визнав помилкою Б. Хмельницького. Друга катастрофа — поразка І. Мазепи у відчайдушній спробі вирватися з-під протекторату царської Росії, жахлива розправа фельдмаршала О. Д. Меншикова над Батурином, гетьманською столицею. Третя — зруйнування Катериною ІІ основ гетьманської держави: розгром Запорозької Січі, ліквідація гетьманства, відрив від нації власної еліти шляхом перетворення в малоросійське дворянство, а також закріпачення селян.
Перша частина містерії — «Три душі». У народній міфології пташка символізує людську душу. Тут три грішні душі — пташки — чекають розкопин Богданової церкви в Суботові, бо «…так сказав Петрові Бог: // Тойді у рай їх повпускаєш, // Як все москаль позабирає, // Як розкопа великий льох». За які ж гріхи їх так тяжко покарано і чому визначено саме таку умову прощення? Перша душа, бувши людиною («Прісею звалась»), перейшла дорогу гетьманові з відром води вповні (за народним повір'ям — на щастя), — «А того й не знала, // Що він їхав в Переяслав // Москві присягати!». Тією «клятою водою» вона «батька, матір, себе, брата // Собак отруїла». Другу душу не пускають у рай, бо вона Петрові, «цареві московському коня напоїла», коли той вертався з Полтави, — а тим часом Батурин «Москва вночі запалила», вирізавши старого й малого; сама ж вона «меж трупами валялась», поки одірвали «од матері неживої», щоб пустити «москалям на грище», а потім і вона «зотліла у хаті», як інші, та й досі літає «над ярами»… Третя ж у Каневі, коли цариця Катерина пливла на кораблі Дніпром, усміхнулася цариці — і зразу ж їй «духу не стало!»: «Чи я знала, ще сповита, // Що тая цариця — // Лютий ворог України, // Голодна вовчиця!..».
Невинність цих душ, пояснювана несвідомістю, тим не менше, обертається непрощенним гріхом, зумовленим безмірністю бід, заподіяних Україні спершу гетьманом, а потім російськими царем і царицею, — і непрощенністю будь-якої причетності до них, будь-якої, хоч і мимовільної, солідарності. У такий спосіб Шевченко висловив міру свого стражденного переживання історичної кривди, яка не лишилася в минулому, а вросла в майбутнє України. Втім і несвідомість, яку собі в оборону виставляють усі три душі, — не таке вже й важливе виправдання, бо йдеться не про особисту несвідомість, а про колективну, зумовлену недостатністю національного самоусвідомлення. Це три історичні стани національної несвідомості: тих, хто підтримував Переяславську раду; тих, хто зрадив Мазепу й допомагав Петрові нищити Україну; тих, хто сприяв Катерині ІІ у ліквідації Запорозької Січі, Гетьманщини та в запровадженні кріпацтва. Так що і вина, і кара мають тут символічне значення, а не персоналізоване.