Золота лихоманка в Сибіру — неорганізований масовий видобуток золота в Томської губернії в першій половині XIX століття.
З кінця 20-х років XIX ст. у Томській губернії (район між Томськом, Кемерово й Канськом) почалась розробка золотих розсипів, відкритих пошуковою партією Степана Баландіна. Один Воскресенський рудник дав тут понад 600 пудів золота (небачений раніше у відкритому розсипу вміст золота дозволив промивати майже по пуду щоденно). У 1838—1840 роках у межиріччі Єнісею, Ангари й Підкам'яної Тунгуски зусиллями Г. Машарова, Є. Жмаєва й Т. Зотова були розвідані величезні родовища золота, розробки яких зумовили сибірську золоту лихоманку. Ось як описує ці події в історичному нарисі «Місто Катеринбург» Д. Мамін-Сибіряк:
Наприкінці 40-х років XIX ст. розпочалась експлуатація східносибірського Ленського золота (межиріччя Лени, Вітіма й Олекми). З 1867 р. цей район, завдяки особливо багатим розсипам на річці Бодайбо, вийшов на перше місце в Росії. 1857 р. гірничим інженером Н. Аносовим (сином славетного металурга й начальника Златоустівського гірничого округу) виявлені золоті розсипи в басейні Амуру. Ним же було відкрито й головний золотоносний район Приамур'я — Джалінду (1866 р.), який наприкінці XIX ст. давав найбільше золота в Росії.
За підрахунками Головної контори Алтайського гірничого округу з 1819 по 1861 рр. в Сибіру було видобуто 35587 пудів золота на суму понад 470 млн руб. У 1861 році було зареєстровано 459 золотопромислового компаній і товариств. На 372 копальнях працювали 30269 людина. За рік вони добули 1071 пуд золота. До 1861 року були видані 1125 дозволів на видобування золота. З них 621 (55,3 %) дозволів отримали дворяни, потомствені почесні громадяни — 87 (7,7 %), купці першої та другої гільдій — 417 чол. (37,0 %).
Перебіг подій золотої лихоманки та їх наслідки Хроніка відкриття першого уральського золота збереглася в протоколі допиту шукача «узорчатих каменів» Єрофія Маркова, який на початку травня 1745 р. виїхав зі свого села Шарташ, розташованого за 10 км від Катеринбурга, і «від'їхавши версти три, угледів… на поверхні землі світлі камінці, схожі на кришталь, і задля добування їх на тому місці землю копав глибиною у зріст людини, розшукуючи найкращої доброти камені. Якісних узорчатих каменів не виявив, але знайшов плиточку, немов кремінець, на якій знак з одного боку в ніздрі як золото, і тут же поміж камінцями знайшов такі ж вельми схожі на золото крупинки три або чотири…» Далі селянин повіз знахідку до Катеринбурга, але звернувся не до заводського начальства, а до срібних справ майстра Дмитрієва, який зробив пробу й підтвердив, що це золото. Він же порадив Маркову оголосити родовище самій государині, «тому що тут за це стільки винагороди не отримати».
Зберегти таємницю знахідки не вдалося. Перший допит першовідкривачеві чинили без будь-якої жорстокості, тим більше, що він відразу погодився вказати місце, де були віднайдені крупинки, й надав усі потрібні пояснення. Лихо спіткало Єрофія Маркова пізніше, коли прибулі на вказане місце гірничі служителі після ретельних пошуків не знайшли жодних ознак золота. Враховуючи важливість події, для керівництва пошуковими роботами прислали досвідченого іноземця Маке, який протягом місяця також проводив безрезультатні пошуки. Пізніше сюди відрядили асесорів Юдіна і Клеопіна, але на думці у всіх було, що шукати тут нема чого. Маркова запідозрили в «несправжнього місця зазначенні» й доля його зависла на волосині, але з Санкт-Петербурга несподівано надійшла вказівка: нагляд з Маркова зняти й «чинити з ним без озлоблення». Берг-колегія, очікуючи нових знахідок, вирішила не страхати людей, а для гірничих заводів надіслала докладні інструкції, де і як брати проби на жильне золото.
Протягом двох років навколо села Шарташ вели безрезультатні пошуки, на яких постійно наполягали столичні чиновники. Для цілковитої визначеності (ймовірно, щоб остаточно закрити питання) асесор Юдін вирішив на місці ями Маркова «опустити вглиб твердого каміння помірну шахту», оснащену ручним коловоротом (рис. 7.62), яка наразилась на кварцові жили з залізними й мідними вохрами, «між якими зрідка траплялись найменші золоті блискітки». Невдовзі на закладену шахту (рудник «Початковий») прибуло все керівництво Уральських заводів і навіть президент Берг-колегії О. Томілов. Восени 1747 р. перше уральське золото вагою 31 золотник (132 г) було урочисто вручене імператриці Єлизаветі Петрівні. У подальшому недалеко від рудника «Початкового» в басейні ріки Березовки було виявлено кілька золоторудних зон і розпочато промисловий видобуток жильного золота. Видобуток розвивався дуже повільно, за десятиріччя отримали лише 11,5 кг коштовного металу. Інтенсивний розвиток Березовських рудників розпочався з 1760 р., коли указом Сенату сюди було відряджено 219 гірничих спеціалістів і близько 10 тис. державних селян-кріпаків. Наприкінці XVIII ст. на Березовському родовищі діяло понад 50 державних копалень, сумарний видобуток яких сягав 260 кг золота на рік.
Геологічна будова родовища зображена на рис. 7.63. Воно розташоване в межах Урало-Тобольського антиклінорія в опущеному блоці шаруватих товщ. Породи прорвані численними крутоспадними порфірними дайками, протяжність яких дорівнює близько 20 км, а товщина — від 2 до 40 м. З поперечними тріщинами розриву дайок пов'язані кварцоворудні жили. Основні рудні мінерали: пірит, галеніт, самородне золото. Останнє –представлене у вигляді тонкої вкрапленості й більш помітних скупчень на верхніх горизонтах.
Гірничі виробки XVIII ст. на Березовських рудниках характеризуються безсистемністю, зумовленою бажанням скоріше взяти якомога більше золота. Жили, що виходили на поверхню, розробляли в довжину траншейним способом (за висловом гірників, жилам «обдирали голови»). Відпрацювавши вихід жили, не йшли в глибину, а шукали нової жили, що виходила на поверхню. Пізніше гірничі роботи вимушені були вести під землею. Для руйнування міцних порід використовували «порохове зілля». Архівні документи свідчать, що «прохідні штольні безладно збудовані» й «через важке повітря працювати майже неможливо». Головним же ворогом рудників були підземні води. Водовідливні машини з кінним рушієм не могли впоратися з великими водопритоками. Для розв'язання проблеми були збудовані вельми протяжні водовідливні штольні: 1786 р. — Іль'їнська (довжиною 2,5 км), яка дозволила осушити п'ять рудників, і небагато коротші Ключевська та Першопавлівська штольні, що зневоднили ще десять рудних зон.
Розробка жильного золота в Росії давала в найкращі роки не більше 3 % світового видобутку. Але вже 1845 р. на родовищах Уралу й Сибіру видобули близько 50 % світового золота, а Росія стала абсолютним лідером золотовидобутку. Причина такої метаморфози полягала у відкритті багатих розсипних родовищ, початок яким поклали гірничі й пошукові роботи на Березовських рудниках. Це відкриття потребувало переосмислення тогочасних поглядів на розсипне й жильне золото.
Серед розповсюджених в Росії XVIII ст. природничих уявлень домінували алхімічні ідеї про те, що самородне розсипне золото народжується енергією сонця, тому місцезнаходження таких родовищ може бути лише в спекотливих, посушливих реґіонах (це підтверджував і практичний досвід). Вельми характерною була думка члена Берг-колегії Василя Татищева, щодо можливості існування золотих розсипів на Уралі: «…щоб у Сибіру, у такому студеному кліматі золота руда могла бути, про це вагання чимале, якщо тільки розсудити, якого великого сонячного жару… для цього металу потрібно». Михайло Ломоносов першим серед учених Росії відійшов від поширеного погляду на різну природу жильного й розсипного золота, передбачаючи прямий зв'язок між цими двома формами. Він писав: «Отже, ніхто не зважить це неможливим, що золоті зерна з рудної жили яким-небудь насильством природи відірвані й поміж піском розсіяні. Цьому додають сили й важливості уламки каменю кварцу з золотими зернами, що в піску є, виразно вказуючи, що піскове золото в жилах народилося». Слід зазначити, що ця думка висловлювалась Ґеоргом Аґріколою ще в середньовіччі: «Загалом золото не народжується в струмках і річках… а відривається від жил і прожилок та осаджується в пісках річок і струменів». Проте Ломоносов припустив наявність розсипів у північних країнах (у тому числі — на ріках Росії), а також нагадав забуті способи пошуків і видобутку розсипного золота шліховим методом. Цікаво, що гірничо-геологічні знання, які були відомі ще за єгипетських фараонів і широко застосовувались протягом тисячоліть, викликали такі суперечливі думки в XVIII ст. Тут треба враховувати, що найбільш продуктивні розсипні родовища Старого світу були вичерпані ще в давнину. Незважаючи на поодинокі згадки в старовинних книгах, практичні знання щодо розробки розсипного золота були до XVIII ст. майже втрачені, а тогочасний виробничий досвід — замалий. Протиставленню жильного й розсипного золота сприяла й та обставина, що багаті розсипи часто розташовувались на віддаленні від водних потоків, і було незрозумілим, як уламки жильного золота могли потрапити на далекі від гірських масивів території (вчені ще нічого не знали про алювіальні відкладення, пов'язані з давньою річковою мережею). Може тому наукові гіпотези й практичні рекомендації Ломоносова протягом десятиріч не знаходили своїх прибічників.
Перші спроби виявити розсипне золото на Березовських промислах почалися 1806 р. під наглядом проф. П. Ільмана. На жаль для пробірного аналізу брали матеріал, що виходив після подрібнення в товчильній машині. На відміну від жильного золота, замкненого у кварцовому оточенні, у розсипах збагачувальну роботу виконала сама природа, вивільнивши частки золота з породного полону. Додаткова обробка товкачами в контакті з піском призводила до значного стирання й без того дрібних зернинок коштовного металу. Тому отриманий вміст золота в пробах Ільмана виявився замалий для промислової розробки пісків. Професор наполегливо рекомендував використовувати для пошуків золота промивальний лоток, але начальство Березовських рудників наполягало на пробах за методикою гірничого департаменту (з використанням товчильної машини), вважаючи лоток архаїчним пристроєм, який не міг мати успіху.
Іншої думки щодо пошукових можливостей промивального лотка дотримувався штейгер Лев Брусніцин, який, досліджуючи старі відвали Першопавлівського рудника, упровадив технологію водного промивання уламкового матеріалу в лотку. 1814 р. біля злиття річок Березовки та Пишми він виявив серед звичайних зернинок золота з відвалів (зі слідами від товкачів) дві невеликі зернини, що відрізнялися яскравим кольором, округлою формою й відсутністю будь-яких подряпин і кварцових включень. Знаючи про існування золотих розсипів у Південній Америці й про дослідження березовських пісків, проведені Ільманом, Брусніцин пов'язав свою знахідку з розсипним родовищем. Далі настали дні сумнівів, зневіри, глузування колег і величезної роботи для доведення висунутої гіпотези. Одержимий ідеєю Брусніцин вів пошуки навіть у крижаній річці. Незабаром золотошукач виявив, дослідив і оконтурив перший уральський розсип, відкривши нові величезні можливості золотовидобутку в Росії.