Середньоазійські володіння Російської імперії — під цією назвою зазвичай розуміють територію сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, яка входила до складу Російської імперії як області, а саме Уральську, Тургайську, Акмолинську, Семипалатинську, Семиріченську, Ферганську, Сирдар'їнську, Самаркандську та Закаспійську області, а також зберегли той чи інший ступінь автономії Бухарський емірат та Хівинське ханство. У цих межах Середньоазійські володіння включали до свого складу 3 501 510 км² (3 076 628 квадратних верст) із 7 721 684 жителями (1897). Іноді Семипалатинську та Акмолинську області приписували до Сибіру.
Експансія Росії в Середній Азії упродовж XIX століття зустрічала спротив (дипломатичний та інший невійськовий) з боку найбільшої колоніальної держави — Англії, яка розглядала російську колонізацію регіону як потенційну загрозу своєму пануванню в Індії.
Історія Перші контакти російської держави із середньоазійськими державами належать до XVI століття. 1589 року дружби з Москвою домагався бухарський хан, який бажав установлення з нею торгових відносин. Від часів царя Михайла Федоровича росіяни почали відряджати до Середньої Азії послів з метою відкриття ринків для своїх купців; так, 1620 року був відряджений до Бухари Іван Данилович Хохлов; 1669 року — до Хіви — Федотов й до Бухари — два брати Пазухіних; 1675 року до Бухари — Василь Даудов. Ці посольства не мали реальних політичних результатів, але сприяли розширенню відомостей про Середню Азію, які увійшли до «Книги Великого Креслення».
1700 року до Петра I прибув посол від хівинського хана Шахідаза, який прохав прийняти його в російське підданство. У 1713–1714 роках відбулось дві експедиції: до Малої Бухарії — Бухгольца й до Хіви — Бековича-Черкаського. 1718 року Петро I відрядив до Бухари Флоріо Беневіні, який повернувся 1725 року й доставив багато відомостей про Середню Азію. Спроби Петра I затвердитись у цій країні не мали успіху. Та все ж, якщо похід Бековича-Черкаського в Хіву був цілковито провальним (з 4-тисячного загону повернулись лише кілька десятків яїцьких козаків, решту було вбито чи взято у полон), то в результаті експедицій Бухгольца Приіртишшя та Алтай опинились у володінні Росії. До часу розгрому Китайською імперією у 1755—1758 роках Джунгарського ханства, з майже повним винищенням його населення, Росія вже мала Іртиську й Коливано-Кузнецьку військові лінії, які перешкоджали китайській експансії.
Після Петра I до початку XIX століття російський уряд обмежувався відносинами з підвладними казахами.
1801 року Павло I вирішив підтримати ідею Наполеона Бонапарта щодо спільного походу в Індію. Точно невідомі завдання, які перед собою ставив Павло, та все ж у січні 1801 загін козаків чисельністю близько 20 тисяч чоловік з артилерією виступив у похід під командуванням отамана Платова. До березня загін дістався верхів'я Іргіза (околиця Саратовської губернії). Тут їх застала звістка про смерть Павла I й наказ нового царя Олександра I про негайне повернення.
1819 року до Хіви був відряджений Микола Муравйов, який написав «Подорож до Туркменії та Хіви» (М., 1822), що й було єдиним результатом його посольства.
1841 року, після того, як аванпости англійців, що воювали з Афганістаном, наблизились до лівого берега Амудар'ї, з Росії, на запрошення бухарського еміра, була відряджена до Бухари політико-наукова місія, що складалася з гірського інженера Бутенєва (начальник), орієнталіста Ханикова, натураліста Лемана та інших. Ця місія, відома під назвою Бухарської експедиції 1841 року, у політичному сенсі не досягла жодних результатів, однак її учасники видали кілька цінних природничо-історичних та географічних праць про Бухару, серед яких виділявся «Опис Бухарського ханства» Миколи Ханикова.
1859 року в Бухарі перебував полковник граф Микола Ігнатьєв.
Приєднання Казахських жузів У XVI столітті кордони Росії впритул наблизилися до володінь казахських родів. У безпосередній близькості розвивались російські міста: Тюмень, Тобольськ, Томськ. Поступово почали збільшуватись обсяги торгівлі, та посилюватись вплив Російської імперії на казахські землі. Територією Казахського ханства проходили важливі сухопутні караванні шляхи до Середньої Азії. Росія прагнула убезпечити транзитні торгові шляхи до Середньої Азії та інших країн Сходу. Тому російський уряд приділяв увагу політичній ситуації в казахських степах.
Ще 1717 року окремі правителі казахів, враховуючи реальну загрозу з боку зовнішніх супротивників, звернулись до Петра I з проханням щодо підданства. Імператор на той час не наважився на втручання до «казахських справ». Але уздовж казахських володінь було створено лінію військових укріплень, які у подальшому стали містами: Омськ (1716), Семипалатинськ(1718), Усть-Каменогорськ (1720), Орськ (1735). Традиційно, для охорони знову організованої прикордонної лінії залучались козаки, було організовано Сибірське козацьке військо.
На початку XVIII століття Казахське ханство було політично роздробленою країною. Казахські племена були об'єднані в три утворення — жузи: Старший, Середній та Молодший. За словами Чокана Валіханова: «… перше десятиліття XVIII століття було жахливим часом у житті казахського народу. Джунгари, волзькі калмики, яїцькі козаки й башкири з різних боків громили їхні улуси, відганяли худобу та уводили в полон цілими родинами». Зі сходу серйозну небезпеку становило Джунгарське ханство. З півдня Казахському ханству загрожували Хіва та Бухара. Складна політична обстановка всередині ханства й невпинні внутрішні конфлікти значно послаблювали Казахське ханство. 1723 року джунгарські племена вкотре напали на послаблені й розрізнені казахські жузи. Цей рік увійшов до історії казахів, як «велика біда».
1730 року хан Молодшого жуза Абулхаїр звернувся до російського уряду із пропозицією військового союзу. Її було відхилено і замість цього запропоновано прийняти покровительство (протекторат) Росії. 19 лютого 1731 року імператриця Анна Іоанівна підписала грамоту про добровільне входження Молодшого жуза до складу Російської імперії. 10 жовтня 1731 року Абулхаїр та більшість старшин Молодшого жуза уклали угоду та склали клятву щодо непорушності угоди.
Хоча у ті часи Середній жуз, на чолі якого стояв хан Аблай, був набагато менше зв'язаний із Росією, а Старший жуз перебував під владою джунгарів і кокандського хана, сепаратна угода хана Абулхаїра поклала початок впливу Росії на життя казахів, який постійно зростав. 1740 року Середній жуз перейшов під протекторат Росії. У 1741–1742 роках джунгарські війська знову вторглись до Середнього та Молодшого жузів, але втручання російської прикордонної влади змусило їх відступити. Сам хан Аблай потрапив у полон до джунгарів, проте за рік був звільнений за посередництва оренбурзького губернатора Івана Неплюєва. В результаті послаблення влади казахських ханів й віддаленості нових регіонів Росії, частина земель Середнього жуза, який формально перейшов під покровительство Росії, а також землі Старшого жуза наприкінці XVIII століття потрапили під владу кокандських ханів.
1787 року частині казахських родів Молодшого жуза, яких утискали хівинці, було дозволено перетнути Урал й кочувати у Заволжі. Це рішення офіційно закріпив імператор Павло I 1801 року, коли із 7500 казахських родин було утворено васальну Букеєвську (Внутрішню) Орду на чолі з султаном Букеєм.
1818 року кілька родів Старшого жуза оголосили про вступ під покровительство Росії. Упродовж наступних 30 років, де під тиском, де добровільно більшість родів Старшого жуза оголосили про прийняття російського підданства. 1822 року імператор Олександр I видав указ про запровадження розробленого Михайлом Сперанським «Статуту про сибірських киргизів», яким було ліквідовано ханську владу в казахських жузах (за винятком Букеєвської орди, де ханство ліквідовано Миколою I 1845 року). Незважаючи на це, Росі тривалий час управляла казахськими жузами через Колегію закордонних справ; представники казахських жузів, які прибували до Росії, називались послами.
Для забезпечення російської присутності на казахських землях були зведені: на східному березі Каспійського моря — Новопетрівське укріплення (нині Форт-Шевченко — 1846), у північно-західному степу Казахстану — Уральське (нині Іргіз — 1846) й Оренбурзьке (нині Тургай — 1846) укріплення, в районі Аральського моря — Раймське (1847) та поблизу підніжжя Джунгарського Алатау — Канальське (1848) укріплення. 1854 року було закладено укріплення Вєрноє (нині місто Алма-Ата)Бейсенова Дослідження природи Казахстану .
Тільки після розгрому Кокандського ханства у 1867–1868 роках Олександр II підписав «Положення про управління Семиріченською та Сирдар'їнською областями» й «Положення про управління Тургайською, Уральською, Акмолинською та Семипалатинською областями». Букеєвська орда відійшла до складу Астраханської губернії. На відвойованій у Коканда території Семиріччя організовано Семиріченське козацьке військо з козаків, яких перевели туди з Сибіру. Козацькі поселення на завойованих територіях розглядались царським урядом, як засіб гарантії утримання регіону.
1882 року замість Західносибірського генерал-губернаторства з областей Акмолинської, Семипалатинської й Семиріченської утворено Степове генерал-губернаторство.
Приєднання Кокандського ханства
1839 року в зв'язку з постійними нападами кокандців на казахів — російських підданих, почались військові дії Росії в Середній Азії. 1850 року було здійснено експедицію за річку Ілі з метою зруйнувати укріплення Тойчубек, що слугувало опорним пунктом для кокандського хана, проте заволодіти ним удалось тільки 1851 року, а 1854 на річці Алмати (нині Алматинка) зведено укріплення Вєрноє, й весь Заілійський край увійшов до складу Росії. З метою подальшого укріплення кордону, оренбурзький військовий губернатор Обручєв збудував 1847 року укріплення Раїм (у подальшому Аральське) поблизу гирла Сирдар'ї та запропонував зайняти Ак-Мечеть. 1852 року, за ініціативою нового оренбурзького губернатора Перовського, полковник Бларамберг із загоном у 500 чоловік, зруйнував дві кокандські фортеці Кумиш-Курган та Чим-курган і штурмував Ак-Мечеть, комендантом якої був відомий у подальшому властитель Кашгарії Якуб-бек, але був відбитий.
1853 року Перовський особисто із загоном у 2767 чоловік при 12 гарматах вирушив на Ак-Мечеть, де було 300 кокандців при 3 гарматах, і 27 липня узяв її штурмом; Ак-Мечеть невдовзі було перейменовано на Форт-Перовський. Того ж 1853 року кокандці двічі намагались відбити Ак-Мечеть, проте 24 серпня військовий старшина Бородін з 275 людьми при 3 гарматах розсіяв при Кум-суаті 7000 кокандців, а 14 грудня майор Шкуп з 550 людьми при 4 гарматах, розбив на лівому березі Сирдар'ї 13000 кокандців, які мали 17 мідних гармат. Після цього вздовж нижньої течії Сирдар'ї було зведено ряд укріплень (Сирдар'їнська лінія: Казалінськ, Карамакчі, з 1861 року Джулек).
1860 року західносибірське начальство спорядило під начальством полковника Циммермана невеликий загін, який зруйнував кокандські укріплення Пішпек і Токмак. Кокандське ханство оголосило священну війну (газават) і в жовтні 1860 року зосередились в числі 20000 чоловік поблизу укріплення Узун-Агач (56 верст від Вєрного), де були розбиті полковником Ковпаківським (3 роти, 4 сотні й 4 гармати), який узяв потім і відновлений кокандцями Пішпек, де цього разу був залишений російський гарнізон; у цей самий час були зайняті й невеликі фортеці Токмак і Кастек.
Облаштуванням мережі укріплень з боку Оренбурга уздовж нижньої течії Сирдар'ї, а з боку західного Сибіру вздовж Алатау, російський кордон поступово замикався, але в той час величезний простір близько 650 верст залишався ще незайнятим і слугував ніби брамою для набігів у казахський степ.