Т-26 — радянський легкий танк, створений на основі англійського танка «Vickers Mk.E», закупленого в 1930 році. Прийнятий на озброєння Червоної армії у 1931 році, він став основним танком загальновійськових з'єднань і танкових частин, призначених для підтримки піхоти. Танк випускався з 1933 до 1941 року в різних модифікаціях, всього на базі танка Т-26 розроблено 53 типи бойових машин різного призначення, з яких 23 — перебували в серійному виробництві. Всього за час виробництва було випущено 11 218 танків Т-26.
Бойове хрещення однобаштові танки Т-26 здобули під час громадянської війни в Іспанії в 1936—1939 роках, куди Радянський Союз поставив 297 танків цього типу. Вони брали участь практично в усіх бойових операціях, що проводилися армією республіканців, і показали себе з хорошого боку.
Потім Т-26 широко використовувалися в ході бойових дій біля озера Хасан і на річці Халхин-Гол на Далекому Сході. Т-26 також активно застосовувалися у вторгненні до Польщі та в радянсько-фінській війні 1939—1940 років.
Станом на 1 січня 1941 року Червона армія мала у своєму розпорядженні 9665 танків Т-26 усіх модифікацій, зокрема спеціальні. На початковому етапі німецько-радянської війни більшість з них була з різних обставин втрачена, а ті, що залишилися, брали участь в боях з Вермахтом аж до 1944 року. Останньою бойовою операцією за участю танків Т-26 стала Маньчжурська операція з розгрому японської Квантунської армії в серпні 1945 року.
Історія створення
До початку 1930-х років танковий парк СРСР складався насамперед з масового легкого танка безпосередньої підтримки піхоти Т-18Випущені серією з 15 одиниць «Рено-Руський» вже до 1930 року були виведені з бойових частин до військових навчальних закладів // , а також різнотипних британських машин часів Першої світової війни. Їх бойова цінність була низькою через застарілість конструкції, зношеність агрегатів та проблеми з постачанням запасних частин. Т-18 виконав початкове завдання насичення РСЧА боєздатними і відносно сучасними машинами, та освоєння промисловістю виробництва танків. Але характеристики Т-18, який був лише глибокою модернізацією FT-17 періоду Першої світової війни, вже до 1929 року не задовольняли вимоги Генерального штабу РСЧА. Після ознайомлення з дослідними німецькими танками під час радянсько-німецького співробітництва, та з танками інших країн під час ознайомчої поїздки начальника УММ Халепського по США і країнах Європи, дійшов висновку про відставання рівня радянських танків. Для заміни Т-18, конструкторським бюро Гарматно-арсенальний трест з осені 1929 року велась розробка нового танку супроводу піхоти Т-19, але роботи по ньому з ряду причин затягувались. Наприкінці 1929 року на засіданні колегії ГУВП був зроблений висновок про те, що з відсутністю в радянських танкових конструкторів належного досвіду і слабким розвитком промислової бази, строки розробки радянських танків та задані ТТХ не дотримуються, а створені проєкти не придатні для серійного виробництва. Тому 5 грудня комісія під керівництвом Народного комісара важкої промисловості СРСР Орджонікідзе було прийняте рішення про звернення до закордонного досвіду.
В 1930 році була створена комісія із закупівлі під керівництвом І. Халепського та начальника інженерно-конструкторського бюро по танкам Гінзбурга, їхнім завданням було відібрати та закупити зразки танків, тракторів і автомобілів, придатних для прийняття на озброєння РСЧА. Перш за все комісія весною 1930 року вирушила до Великої Британії, яка в ті роки вважалася світовим лідером у виробництві бронетехніки. У Великій Британії увагу комісії привернув легкий танк Mk.E або «6-тонний» (), створений фірмою «Віккерс-Армстронг» в 1928—1929 роках і якого активно пропонували на експорт. Комісія планувала придбати лише по одному екземпляру необхідної техніки, але продавати одиночні зразки, тим більше з документацією, фірма відмовилась, і в результаті подальших переговорів з нею була досягнута угода про закупівлю малих партій танків, зокрема — 15 одиниць Mk.E за ціною 42 тисячі карбованців в цінах 1931 року, з повним комплектом технічної документації та ліцензією на виробництво в СРСР. Поставки танків повинні були бути здійснені з вересня 1930 по січень 1931 року. «Віккерс-Армстронг» пропонувала декілька варіантів танка — достовірно відомо про «Модель A» з двома одномісними баштами з 7,7-мм кулеметами «Віккерс» і «Модель B» з двомісною баштою з 47-мм короткоствольною гарматою і 7,7-мм кулеметом — але радянська сторона закупила тільки двобаштові машини. В СРСР Mk.E отримали позначення В-26. Складання танків проводилось на заводах «Віккерс-Армстронг», але в ній брали участь і радянські спеціалісти, для кращого ознайомлення з технологією. Перший В-26 був відправлений в СРСР 22 жовтня 1930 року, а до кінця року СРСР отримав ще три танки.
В СРСР перші з прибулих танків поступили в розпорядження «спеціальної комісії з нових танків РСЧА» під керівництвом С. Гінзбурга, завданням якого було вибір танку для прийняття на озброєння армії. З 24 грудня по 5 січня три В-26 пройшли випробування в районі Поклонної гори, на підставі яких комісією були зроблені «доволі стриманні» висновки. Але на демонстрації 8 —11 січня двох танків перед представниками вищого командування РСЧА і Московського військового округу, В-26 викликав у них бурхливе схвалення і вже 9 січня надійшло розпорядження К. Ворошилова: «…вирішити нарешті питання про доцільність організації виробництва В-26 в СРСР», а Гінзбургу було наказано представити Наркомвійськмору список відмічених під час випробувань переваг і недоліків В-26 в порівнянні з Т-19.
У доповіді, наданій 11 січня, був зроблений висновок щодо надійності і простоти трансмісії та ходової частини В-26 і відповідності цих систем вимогам РСЧА, також говорилось про те, що двигун не придатний для встановлення на танк, а його конструкція не дозволяє підвищення потужності традиційними методами форсування. Серед переваг танка відзначалися хороші оптичні приціли кулеметів і проста у виробництві форма корпусу, серед недоліків — утруднений доступ до двигуна і трансмісії та неможливість проведення поточного ремонту двигуна в бою зсередини танкаНа серійному Т-18, як і на Т-19, доступ до двигуна був можливий з бойового відділення танка через люки в перегородці.. В цілому відзначалося, що «… В-26, попри розглянуті недоліки, здатний розвинути високу швидкість і маневреність та є без сумніву найкращим зразком з усіх відомих нині зразків закордонних танків». У порівнянні з Т-19 зазначалося, що за термінами виконання та вартості найвигіднішим є освоєння у виробництві Т-19, менш — комбінованого танка, який поєднував вузли Т-19 і В-26 і найменш — організація виробництва В-26 в незмінному вигляді. У загальному висновку доповіді говорилося про необхідність розпочати проєктування нового танка на основі конструкцій Т-19 і В-26, з мотором, корпусом і озброєнням від першого і трансмісією і ходовою частиною останнього, а також організації спільних випробувань Т-19 і В-26 для отримання повніших результатів.
Свій проєкт запропонувала і Військова академія механізації і моторизації РСЧА, яка після ознайомлення з документацією на В-26 запропонувала розпочати проєктування танка з використанням конструкції корпусу британської машини, але з посиленим бронюванням і двигуном «Геркулес» або «Франклін» потужністю 100 к. с., як відповіднішого для умов виробництва в СРСР. За результатами засідань комісії 16—17 січня були видані два технічні завдання: конструкторській групі С. Гінзбурга на створення гібридного танка, що отримав назву «Т-19 поліпшений» і Ваммен на створення «Танка малої потужності» («Танк М. М.», або ТММ). Роботи з обох проєктів просувалися, зокрема, ескізний проєкт «Т-19 поліпшеного» був прийнятий вже 26 січня того ж року, але міжнародна обстановка внесла в плани коректування. Так, 26 січня І. Халепський направив Гінзбургу лист, у якому говорилося, що згідно з даними розвідки, Польщаяка вважалася на той час керівництвом СРСР як найймовірніший військовий супротивник. теж веде закупівлю зразків «Віккерс» Mk.E і може, за оцінками керівництва РСЧА, вже до кінця поточного року з англо-французькою допомогою виробити більше 300 танків цього типу, що дало б польським танковим військам перевагу. У зв'язку з цим РВР РСЧА вважала за доцільне розглянути питання про негайне прийняття на озброєння В-26 в існуючому вигляді. У результаті, 13 лютого 1931 року РВР, заслухавши доповідь Халепського про хід робіт над новим танком, постановила прийняти В-26 на озброєння РСЧА як «основний танк супроводу загальновійськових частин і з'єднань, а також танкових і механізованих частин РВГК» з присвоєнням йому індексу Т-26.
Серійне виробництво і подальший розвиток
Початок виробництва
Для виробництва Т-26 за відсутністю альтернатив був обраний ленінградський завод «Більшовик», до цього займався випуском Т-18. Пізніше передбачалося підключити до виробництва та добудовувати Сталінградський тракторний завод. Також розглядався Челябінський тракторний завод, який теж знаходився в процесі будівництва. Проєктними роботами з підготовки виробництва, а згодом і модернізації танка, керував С. Гінзбург. Спочатку заводу «Більшовик» був виданий план на виробництво 500 Т-26 в 1931 році, пізніше це число було скорочено до 300 з умовою випуску першого танка не пізніше 1 травня, але цієї цифри досягти не вдалося. Хоча завод раніше випускав подібними темпами Т-18, новий танк виявився значно складнішим у виробництві. Навесні 1931 року відділом заводу, який спочатку складався лише з 5 чоловік, що займався Т-26 були здійснені тільки підготовка до виробництва та виготовлення двох еталонних екземплярів танка. До 1 травня були закінчені робочі креслення, а 16 червня схвалений технологічний процес і почато виготовлення обладнання для масового виробництва.
У липні 1931 року почалося виготовлення по установчій (передсерійній) тимчасовій технології партії з 10 танків з корпусами з неброньової сталі, з широким використанням імпортних комплектуючих. Конструкція машин в точності повторювала британський оригінал, відрізняючись лише озброєнням, яке складалося з 37-мм гармати ПС-1 в правій башті і 7,62-мм кулеметом ДТ-29 в лівій. В ході виробництва відразу виявився ряд серйозних проблем, при цьому, хоча конструкторське бюро з самого початку робіт неодноразово пропонувало ввести в конструкцію доопрацювання, спрямовані на спрощення технології виготовлення, всі ці спроби присікалися вищим керівництвом. Найбільше проблем приносив двигун танка, який, попри уявну простоту, вимагав вищої культури виробництва, ніж міг забезпечити радянський завод — перший час вважалося нормальним, якщо брак двигунів становив до 65 %. Крім цього, Іжорському заводу, який поставляв корпуси танків, спочатку не вдавалося через високий відсоток браку налагодити виробництво 13-мм бронелистів, внаслідок чого на значній частині корпусів замість них застосовувалися 10-мм. Але і 10-мм листи на корпусах які поставлялися, мали численні наскрізні тріщини і через низьку якість спочатку на випробуваннях пробивалися 7,62-мм гвинтівковою бронебійною кулею з дистанції 150—200 м. До листопада корпуси танків випускалися зі збиранням повністю на болтах і гвинтах, щоб забезпечити заміну бронелистів кондиційним. У підсумку на танках установчої партії двигуни фактично не працювали, і пересуватися танки могли лише при перестановці на них імпортного двигуна з еталонного В-26.
Серійне виробництво двобаштових танків