Антиімперіалі́зм — термін, що застосовується до тієї чи іншої форми опозиційного до імперіалізму руху. Антиімперіалізм виступає проти завойовницьких війн, особливо проти завоювань країн та народів з іншою мовою та культурою, що не межують з метрополією. Антиімперіалістами можна вважати, таким чином, республіканських сенаторів у Римській імперії або членів Антиімперіалістичної Ліги США, які виступали проти окупації Філіппін під час іспансько-американської війни.
Як самостійний політичний рух антиімперіалізм виник у Європі наприкінці XIX — початку XX століття як реакція на розширення європейських колоніальних імперій та захоплення Філіппін Сполученими Штатами. Але найвищу народну підтримку антиімперіалізм мав у самих колоніях, де він став базою формування різноманітних національно-визвольних рухів з середини XX століття. Ці рухи та їхні антиімперіалістичні ідеї відіграли головну роль у процесі деколонізації 1950-х та 60-х років, в результаті якої більшість колоніальних країн в Азії та Африці набули незалежності.
Невдовзі після цього, з початком процесу глобалізації, багато антиімперіалістів стали розглядати останню як нову форму імперіалізму, що встановлює своє панування шляхом економічного примусу, а не прямого військового захоплення. Тому антиімперіалісти поставили собі завдання протистояти глобалізації й поклали початок рухові антиглобалізму. В сенсі проблеми мілітаризації антиімперіалісти вважають своїм головним ворогом так звану «Американську імперію», особливо після американського вторгнення в Ірак 2003 року.
Для антиімперіалізму характерна наявність специфічної політично-економічної програми, яка у 1970-х роках була відома також як програма національного визволення з такими принципами: незалежність, суверенність і самовизначення нації; боротьба з колоніалізмом та неоколоніалізмом; аграрна реформа; індустріалізація; розвиток внутрішнього ринку; боротьба з транснаціональними компаніями чи контроль над ними. Націоналізація основних секторів економіки. Державні підприємства та регульовані ринки; критика діяльності МВФ та Світового банку.
Виникнення Первинно термін «антиімперіалізм» виник у США за часів іспансько-американської війни. Антиімперіалістична Ліга США була заснована в Бостоні 1898 року письменником Марком Твеном після анексії Сполученими Штатами Філіппін. Первинно метою Ліги було протистояння діяльності США у війні проти Куби, що тривала до 1921 року.
Антиімперіалісти були проти територіальних завоювань, оскільки вважали, що це є порушенням Конституції.
Антиімперіалістами вважали себе також деякі впливові політики у США, які остерігались зміщення економічних пріоритетів за межі країни, що суперечить економічним інтересам США (ізоляціоністи).
Кубинець Хосе Марті вважається першим мислителем, який сформулював теоретичні засади антиімперіалізму в Латинській Америці. Це відбулось під час війни за незалежність від Іспанії, що збіглось із виникненням нових форм панування, які практикували Сполучені Штати, що послужило встановленню зв'язку між антиімперіалізмом та антипівнічноамериканськими настроями. Хосе Марті розвивав ідею «Нашої Америки», що протиставлялась «Англосаксонській Америці».
1902 року вийшла книга Джона Гобсона «Імперіалізм: дослідження», а 1916 нарис Леніна «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», в якому було порушено проблему імперіалізму в усьому світі. Вчення про антиімперіалізм приділяє особливу увагу поняттю «національне питання» та необхідності гарантувати народам можливість суверенного розвитку через право на самовизначеня.
В Німеччині для соціал-демократів до початку Першої світової війни були характерні антиімперіалістичні висловлювання проти колоніальної політики німецької імперії (німецькими колоніями тоді були сучасні Того, Намібія, Танзанія та Самоа). Після голосування німецьких соціал-демократів за військові кредити для Німеччини 1914 року та подальшого розпаду Другого Інтернаціоналу антиімперіалізм почав втрачати вплив на національні робітничі рухи, деякі з яких підтримували військову політику своїх урядів.
1918 року в Кордобі (Аргентина) виник студентський рух за реформу вищої освіти, що дав поштовх антиімперіалістичним настроям у всій Латинській Америці і став важливим джерелом розвитку цієї концепції упродовж багатьох поколінь. 1920 Федерація вишів Аргентини випустила маніфест під назвою «Засудження імперіалізму».
Постійне втручання США до внутрішніх справ латиноамериканських країн з метою придушення народних рухів та підтримки диктатур також сильно вплинуло на поширення антиімперіалістичних настроїв. Боротьба проти північноамериканських військ, що вторглись до Нікарагуа для придушення селянського повстання Августо Сандіно у 1927–1928 роках стала для всієї Латинської Америки символом антімперіалізму.
До кінця 1920-х років термін «антиімперіалізм» став уже досить звичним. 1925 року Комінтерн створив всесвітню Антиімперіалістичну лігу, яку було розділено на національні секції. 1928 перуанець Хосе Карлос Маріатегуї виступив із доповіддю «Антиімперіалістична точка зору» в Буенос-Айресі. Того ж року інший перуанець, Віктор Рауль Айя де ла Торре, докладно виклав концепцію «справи антиімперіалізму» у своїй праці «Університетська реформа».
Теорія залежності У 1930-х роках група вчених, серед яких можна особливо виділити Серхіо Багу (), почала досліджувати природу європейського колоніалізму та причини відсталості латиноамериканських народів, що поклало початок «теорії залежності», що остаточно сформувалась у 1950-х у працях різних економістів та соціологів CEPAL (Рауль Пребіш (), Сельсо Фуртадо (), Фернанду Енріке Кардозу (), Теотоніу душ Сантуш () й інші). Теорія залежності створила міцний фундамент для антиімперіалістичної думки, показавши, що класичні теорії про економічний розвиток, які базуються на ідеї послідовного розвитку, є невірними, та що система міжнародного розподілу праці стимулює промисловий розвиток у розвинених країнах, а більшість з решти країн прирікає на роль постачальників сировини та, як наслідок, погіршує їхнє економічне становище за рахунок експорту своїх багатств до розвинутих країн на невигідних для бідних країн умовах взаємного обміну. Принципи цієї теорії пояснюють відношення між розвитком країн півночі й відсутністю розвитку країн півдня, а також механізми здійснення контролю транснаціональних корпорацій за підтримки своїх держав над бідними країнами. Ця теорія має недолік: вона у своїх пропозиціях з розв'язання проблем у розвитку країн обмежується сферою ринку.
Марксизм, ленінізм та антиімперіалізм Існують різні теорії імперіалізму, які слід розрізняти для правильного вжиття терміну «антиімперіалізм»: Імперіалізм як розширення політичного панування будь-якої країни за межами її політичних кордонів. В межах цієї теорії імперіалізм почав втрачати своє значення після Першої світової війни, коли Німеччина втратила свої колонії, Радянська Росія стала на шлях антиімперіалізму, а колишні країни Антанти (в першу чергу Франція та Велика Британія) перейшли у своїй колоніальній політиці до капіталістичних пріоритетів, на відміну від колишньої пропаганди національного престижу. В цих державах антиімперіалізм набув також антикапіталістичної форми. Ленінська теорія імперіалізму визначає його як притаманний капіталізму ступінь розвитку. В цьому разі антиімперіалізм вбачає завершення свого існування тільки після відмирання капіталістичної системи господарювання. Немарксистська теорія імперіалізму ототожнює його з колоніалізмом та розрізняє формальне () й неформальне панування (). За цією теорією Куба з 1902 до 1959 року формально не була американською колонією, проте перебувала під неформальним пануванням США.
Карл Маркс ніколи не писав про імперіалізм, але він змальовував у «Капіталі» колоніалізм як історичний аспект капіталістичного способу виробництва. Використовуючи гегельянську діалектику, Маркс передрік появу монополістичного капіталізму у своїй праці «Злидні філософії» (1847). Ленін давав визначення імперіалізму як «вища стадія капіталізму», доба, коли монопольний фінансовий капітал стає панівним, змушуючи нації та корпорації змагатись у перегонах за контроль над ресурсами і ринками збуту в усьому світі. Ленінська теорія була з тих пір прийнята більшістю марксистів. Марксистсько-ленінське розуміння імперіалізму (а також близькі до нього концепції типу «теорії залежності») походить здебільшого з економічного, а не військового чи політичного панування (хоча всі вони пов'язані між собою) одних країн над іншими. Таким чином марксистська концепція відрізняється від вульгарного розуміння імперіалізму як прямого контролю над величезними колоніальними чи неоколоніальними імперіями.
Після того, як із соціалістичних та соціал-демократичних робітничих партій утворились комуністичні партії, що відкидали «імперіалістичну світову війну», поняття «антиімперіалізм» почало тісно пов'язуватись із марксистсько-ленінською теорією імперіалізму. Імперіалізм розглядається цією теорією не як окреме явище, а як суттєвий елемент капіталістичного суспільства на монопольно-капіталістичному й державно-монопольно-капіталістичному щаблях свого розвитку. Таким чином, він пов'язаний не з окремими державами, а з усією суспільною системою. Ленін у своїй праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» писав, що для імперіалізму характерні 5 основних ознак: Концентрація виробництва й капіталу призвела до створення національних і транснаціональних корпорацій — не так, як це розуміє ліберальна економіка, а як фактична влада над величезними ринками — натомість «вільна конкуренція» залишається обмеженою на локальних ринках. Промисловий капітал як панівна форма капіталу заміняється фінансовим капіталом і стає все більш від нього залежним. Експорт згаданого фінансового капіталу починає переважати над експортом товарів. Відбувається економічний розподіл світу між транснаціональними корпораціями й утворення міжнародних картелів. Політичний розподіл світу великими державами, за якого переміщення фінансового капіталу передовими капіталістичними промисловими країнами до своїх колоніальних володінь дозволяє їм експлуатувати ресурси колоній та вигідно вкладати до них кошти. Така надексплуатація бідних країн дозволяє передовим капіталістичним промисловим країнам забезпечити статок хоча б для частини свого робочого класу, підвищивши його рівень життя.
Для імперіалізму характерні такі елементи: колоніалізм як засіб розширення ринків сировини та збуту; націоналізм як внутрішньополітичне виправдання імперіалізму; расизм як квазінаукове виправдання «повноцінності» імперіалістичних держав; фашизм як украй агресивна форма імперіалізму.
Тому антиколоніалізм, інтернаціоналізм, антирасизм й антифашизм можна вважати різновидами антиімперіалізму й антикапіталізму.
Війна зазвичай вважається методом розширення сфери імперіалістичних інтересів, тому марксисти розглядають антимілітаризм та опозицію «капіталістичним війнам» як складову частину антиімперіалізму. Відносини марксистів та інших ліворадикальних груп з анти військовими рухами часто спонукають їх переконати інших активістів перейти від пацифізму до антиімперіалізму та антимілітаризму, тобто від простого засудження війни до засудження економічної системи, що є джерелом війн.
СРСР, що заявляв про свою вірність принципам марксизму, претендував на звання головного ворога імперіалізму й підтримував багато національно-визвольних рухів у Третьому світі. Але натомість сам Радянський Союз можна вважати імперіалістичною державою, що поширила свій вплив на країни Східної Європи. Для багатьох це послужило приводом для звинувачень СРСР у лицемірстві, й часто використовується як факт того, що Радянський Союз не додержувався марксистських принципів, або ж, як вважали анархісти, що марксизм виявився неспроможним стати альтернативою імперіалізму.