СУ-122 — середня по масі радянська самохідна артилерійська установка (САУ) класу штурмових гармат (з деякими обмеженнями могла використовуватися і в ролі самохідної гаубиці). Ця машина стала однією з перших розроблених в СРСР САУ, прийнятих у багатосерійне виробництво. Стимулом для створення СУ-122 стали як необхідність максимального спрощення конструкції танку Т-34 у важких для СРСР військових умовах середини 1942 року, так і прагнення дати танковим і механізованим частинам потужний і високомобільний засіб вогневої підтримки. 30 листопада 1942 року на Уральському заводі важкого машинобудування закінчилося створення прототипу СУ-122 і, зважаючи на брак самохідної артилерії, СУ-122 була вже в грудні запущена в серійне виробництво. Під час процесу машина піддавалася численним доопрацюванням, пов'язаним з її поспішним тестуванням і прийняттям на озброєння. Випуск СУ-122 був припинений в серпні 1943 року через перехід на виробництво винищувачів танків СУ-85, створених на базі СУ-122. Всього було побудовано 638 самохідок. СУ-122 з'явилися на фронті на початку лютого 1943 року і успішно взяли участь в операції 54-й армії в районі Смердині у складі 1433-го і 1434-го самохідних артилерійських полків на Волховському фронті. Найбільш масово СУ-122 застосовувалися в наступальних кампаніях другої половини 1943 року, але і після зняття з виробництва активно і успішно використовувалися в боях аж до закінчення німецько-радянської війни. До теперішнього часу уціліла лише одна СУ-122, яка експонується в бронетанковому музеї в підмосковній Кубинці.
Історія створення і розвитку
Передумови У міжвоєнний час радянські військові теоретики інтенсивно працювали над проблемою оснащення Робітничо-селянської Червоної армії самохідною артилерією. У числі запропонованих до реалізації ідей була і безбаштова, повністю броньована бойова машина, призначена для безпосередньої вогневої підтримки піхоти і танків на полі бою. На початку 1930-х років через слабкість власної конструкторської школи та матеріально-технічної бази проект такої машини був замовлений в Німеччині фірмі «Даймлер-Бенц». Підрядник в обумовлені угодою строки та ціну не вклався, запропонувавши свої напрацювання в середині 1932 року і зажадавши потрійну вартість щодо її первісного значення. Проект був відхилений радянською стороною, але через якийсь час ідея виявилася «до місця» в Третьому рейху.
У ході Другої світової війни до часу вторгнення у Францію в дослідну експлуатацію в вермахт поступили так звані "штурмові гармати "() на базі середнього танка PzKpfw III, які повністю відповідали по конструкції і застосуванню викладеної вище ідеї. Нові САУ отримали військове позначення StuG III, і їх бойовий дебют виявився досить успішним, вони міцно зайняли своє місце в вермахті. Цей успіх не залишився непоміченим в СРСР, і наприкінці 1940 — на початку 1941 року знову було піднято питання про створення їх аналога. Однак на той момент серед радянських військових теоретиків ще не було остаточно вирішено, який вигляд повинна мати бойова машина безпосередньої підтримки піхоти і танків — безбаштовою САУ, як StuG III, або більш звичного для СРСР «артилерійського танка» по типу серійних БТ-7А. Початок Німецько-радянської війни поклав край цим попередніми ідеям.
За результатами аналізу першого півріччя бойових дій радянськими фахівцями знову була відзначена ефективність німецьких штурмових гармат, 14 — 15 квітня 1942 року відбувся пленум артилерійського комітету, на якому обговорювалося, в тому числі, і питання про створення власного безбаштового «штурмового танка». Але в набагато більшій мірі на його розвиток вплинули інші причини. За 1941 рік танкові війська РСЧА понесли катастрофічні втрати в матеріальній частині, а швидке просування вермахту вглиб території СРСР призвело до захоплення частини радянських сировинних баз і виробничих потужностей. Ряд підприємств оборонної промисловості було успішно евакуйовано, але в умовах розгортання виробництва на нових місцях і зруйнованих зв'язків із суміжниками очікувати швидкого збільшення випуску танків не доводилося. А оскільки для них це було найбільш пріоритетною вимогою Державного комітету оборони (ДКО), одним з найважливіших шляхів його виконання було спрощення і здешевлення конструкції танків що випускаються. Саме з цієї причини на УЗВМ після пленуму конструктори М. В. Курін і Г. Ф. Ксюнін розробили проект безбаштового штурмового танка У-33 з повним збереженням ходової частини Т-34 та озброєнням у вигляді 76-мм дивізійної гармати ЗІС-22 (варіант гармати Ф-22УСВ випуску воєнного часу) на тумбової установці. За рахунок відмови від башти вдалося на 27 % знизити трудомісткість виготовлення, а отриманий резерв по масі порядку 1,8-2,1 тонни можна було використовувати для посилення лобового бронювання до товщини 75 мм і більше. Проект отримав високу оцінку, але залишився нереалізованим в металі через велику зайнятість УЗВМ завданням з освоєння серійного випуску Т-34.
Дещо пізніше, влітку 1942 року, конструктори УЗВМ повернулися до цієї теми, запропонувавши в серпні технічному відділу Народного комісаріату танкової промисловості (НКТП) проект У-34 безбаштового танка з озброєнням з танкової гармати Ф-34 — такої ж, що і у початкового варіанту Т-34. В той же час проект У-33 був доопрацьований М. В. Куріним з метою встановлення в машину 122-мм гаубиці зр. 1938 М-30, однак знову через зайнятість УЗВМ серійним виробництвом «тридцятьчетвірок» подальші роботи з У-34 були припинені, а матеріали по У-33 з гаубицею М-30 передали на артилерійський завод № 9 для доопрацювання.
Створення прототипу 19 жовтня 1942 року ДКО зобов'язав постановою № 2429сс УЗВМ і завод № 592 терміново розробити броньовану 122-мм самохідну гаубицю для придушення вогневих точок і боротьби з танками противника. У той же день перші серійні танки Т-34 покинули складальні лінії УЗВМ і з'явилася можливість сконцентрувати на цьому завданні значні інженерно-конструкторські сили. Наказом № 721 по НКТП на УЗВМ створювалася особлива конструкторська група під керівництвом Л. І. Горлицького. До її складу увійшли М. В. Курін, Г. Ф. Ксюнін, О. Д. Неклюдов, К. М. Ільїн, І. С. Сазанов, І. І. Еммануїлов. Приватне курирування цієї роботи здійснював заступник народного комісара танкової промисловості і відомий конструктор радянської бронетехніки Ж. Я. Котін. На підставі уточненого проекту У-34 та матеріалів, отриманих із заводу № 9, особлива конструкторська група розробила і вже до 29 жовтня представила новий проект У-35 для міжвідомчої комісії Головного артилерійського управління (ГАУ) і НКТП.
Другим варіантом для розгляду міжвідомчою комісією став схожий проект заводу № 9, тому рішення про запуск того або іншого кандидата в серійне виробництво визначалося тільки кількістю необхідних доопрацювань і технологічністю в цілому. У підсумку перевага була віддана У-35 і на споруду дослідного зразка з урахуванням усіх висловлених зауважень було відпущено всього лише 20 днів, 25 листопада прототип вже повинен був приступити до державних випробувань. Л. І. Горлицький так описує обстановку і атмосферу під час виконання цієї роботи:
Ми всі тоді жили в своєму КБ. Креслення на деякі вузли та деталі робили вже після їх готовності, а робітники в цехах працювали за ескізами. Але я не пам'ятаю, щоб хтось скаржився на їх якість … Зрозуміло, що у нас не було ніякого оснащення і пристосувань, все придумували на місці, в перспективу. А перший зразок робили з великою кількістю пригоночних робіт …
Тому почати заводські випробування довелося не 25 листопада, як планувалося, а 30-го. Прототип У-35 виконав 50-км пробіг і з його гармати зробили 20 пострілів. Практично відразу ж по ходу тестування розкрився ряд серйозних конструктивних недоліків машини. Кріплення пристрою досилання і пристрій фіксації гармати в похідному положенні виявилися ненадійними, а вентиляція бойового відділення — поганою, при поворотах ствола «до упору» вправо-вліво між захисною маскою і броньовим корпусом утворювалися щілини. До того ж кути наведення гармати, особливо по вертикалі, не відповідали початковим вимогам. Частину недоліків усунули відразу ж, встановивши баштовий вентилятор від танка Т-34 і збільшивши сектор горизонтального обстрілу, інші вимагали більш серйозних заходів.
Державні випробування У-35 проходили на Гороховецькому артилерійському полігоні з 5 по 19 грудня 1942 спільно з розробкою заводу № 592 — САУ на базі трофейного німецького танка PzKpfw III під назвою СУ-122/Т-3. Випробування показали, що У-35 мав переваги в бронюванні, прохідності, а також загальну меншу висоту машини, але поступався конкуренту в скорострільності і по величині максимального кута піднесення гармати. Крім того, трофейна танкова база істотно обмежувала можливий обсяг випуску таких машин в майбутньому. Тому з двох можливих альтернатив державна комісія вибрала для серійного виробництва саме установку У-35, прийнявши її на озброєння РККА під індексом СУ-122, але при цьому склавши список з 48 необхідних доробок її конструкції. Однак, зважаючи крайньої необхідності цих машин на фронті, УЗВМ було дозволено поставити першу серію СУ-122 «як є», без усунення зазначених недоліків. Але ще до кінця 1942 року колектив заводу зумів ліквідувати більшість з них. Тільки передсерійна партія СУ-122 з 10 машин мала «ламану» лобову частину, недостатні розміри маски гармати і не оснащувалася вентилятором і броньовим прикриттям артилерійського панорамного прицілу. У серійних СУ-122, які зійшли з конвеєра УЗВМ в січні 1943 року, лобова бронеплита стала суцільною, для них були введені нова маска, виключала попадання куль і осколків в щілини при повороті ствола, збільшені за обсягом паливні баки, а також ряд інших удосконалень.
Подальше вдосконалення Після запуску СУ-122 у серійне виробництво на УЗВМ розгорнулася робота як по вдосконаленню конструкції САУ, так і щодо підвищення якості відвантажуваних у війська машин. Керівником був Л. І. Горлицький, до цього процесу підключилися завод двигунів № 76 та колишня філія УЗВМ, що стала окремим заводом № 50. Колективу УЗВМ вдалося домогтися значних успіхів: до травня 1943 року трудовитрати на випуск однієї самохідно-артилерійської установки були знижені на 10 % щодо рівня січня 1943 року, а її комерційна ціна зменшилася на 15 000 рублів. Підвищення якості комплектуючих і збірки машини дозволило збільшити гарантійний пробіг з 1000 до 1600 км. У той же час, на рівні ДКО було прийнято рішення спеціалізувати УЗВМ на випуску та розробці самохідно-артилерійських установок і звільнити його від серійного виробництва Т-34. Вивільнені за рахунок цього виробничі потужності і персонал були спрямовані на інтенсифікацію всіх етапів виробництва СУ-122 і вже до травня 1943 року впевнено виконувалися плани з випуску самохідок, а керівництво рапортувало про готовність з їх перевиконання. За проявлені при розробці та освоєнні серійного виробництва СУ-122 інженерно-конструкторські та організаційні якості Л. І. Горлицький і М. В. Курін були удостоєні орденів Червоної Зірки і Сталінської премії II ступеня.
Але головні недоліки СУ-122, які були викликані її нагальною розробкою, усунути не вдалося. Більшість з них були наслідком монтажу всієї хитної частини польової гаубиці М-30 в самохідку на тумбової установці. Таке конструктивне рішення дозволило практично без змін використовувати вже готовий запас гармат і швидко організувати серійний випуск, але перші ж бої нових машин виявили значні негативні наслідки: Верхній станок і тумба гармати займали багато місця в бойовому відділенні, яке через це стало тісним і швидко заповнювався пороховими газами при стрільбі. Великий відкат гармати ще більш збільшував тісноту бойового відділення. Габаритні противідкатні пристрої гаубиці виступали сильно вперед по ходу машини, погіршуючи огляд з місця механіка-водія, не дозволяли використовувати лобовий люк для його посадки-висадки. Складне за формою і конструкцією важке бронювання збільшувало навантаження на передні опорні котки САУ.