Марс у культурі — використання образу четвертої планети Сонячної системи в культурі. З давніх-давен людство спостерігає за Марсом. Тривалий період Марс для багатьох був загадковою планетою, оповитою таємницями, легендами, що й ставало підмурком для домислів учених та буйної фантазії митців. Планету названо на честь давньоримського бога війни — Марса, що відповідав давньогрецькому богу війни Аресу (у новогрецькій мові, скажімо, червона планета має назву Арес — Άρης). Хоча саму планету назвали на честь давньоримського, а не давньогрецького бога, супутники Марса (Фобос і Деймос) вже нарекли на честь синів Ареса, які, за легендою, народилися від його шлюбу з Афродітою. У Вавилоні Марс називали Нергал. Через свій червонуватий відтінок Марс ще іменують «червоною планетою». У різних культурах Марс символізує мужність і юність. Цікаво, що символ, яким позначають планету (коло зі стрілою, що вказує на правий кут), одночасно символізує чоловічу стать.
«Канали» Скіапареллі та цивілізація на Марсі З появою перших телескопів довкола Марса з'явилося ще більше припущень, оскільки поверхню планети не можна було нормально розгледіти через часті на ній пилові бурі, що й породжувало чимало оптичних ілюзій. Так, італійський астроном Джованні Скіапареллі 1877 року спостерігав прямі лінії на поверхні Марса, які назвав італійським словом «canali», яким позначають протоки природного походження. Англійською це слово переклали як «canals» (буквально — штучні канали) замість правильного «channels» . Через цю неточність перекладу терміна в кінці XIX — початку XX поширилася думка про штучне походження марсіанських каналів і можливість існування на Марсі цивілізації.
Марс у різних видах мистецтва Припущення про існування на Марсі давньої цивілізації надихало багатьох письменників на творчість. Найвідоміший твір про Марс — роман англійського письменника-фантаста Герберта Веллса «Війна світів» (), у якому розповідається про вторгнення розумних марсіан на Землю та їхню подальшу загибель. Роман переклав українською мовою Дмитро Паламарчук. На основі роману в США було створено радіопостановку, яка спричинила масову паніку серед населення, позаяк люди сприйняли інформацію як правдивуLubertozzi, Alex; Holmsten, Brian The war of the worlds: Mars' invasion of earth, inciting panic and inspiring terror from H.G. Wells to Orson Welles and beyond. — Sourcebooks, Inc., 2003. — P. 3-31. — ISBN 1-57071-985-3. Роман було неодноразово екранізовано. Інший відомий твір — «Марсіанські хроніки» (The Martian Chronicles, 1950), Рея Бредбері. «Марсіанські хроніки» в українському перекладі Олександра Тереха випустило видавництво «Дніпро» 1988 рокуРей Бредбері Марсіанські хроніки. Повісті. Оповідання. — К.: Дніпро, 1988 р.. 2011 року вони вийшли друком у тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан» у серії книг «Горизонти фантастики».
Примітно, що англійський письменник Джонатан Свіфт у книзі «Мандри Гуллівера» у третьому розділі третьої частини пише про два супутники Марса, які відкрив набагато пізніше в 1877 американський астроном Асаф Голл, і докладно описує їхні орбіти:Окрім того, вони (королівські астрономи) відкрили дві менші зірки, або супутники Марса, що обертаються навколо нього і лежать від центру головної планети на віддалі, рівній трьом діаметрам її — ближній і п'ятьом — дальній. Перший обертається за десять годин, а другий — за двадцять одну з половиною. Отже, квадрати часу їхніх обертань майже пропорційні кубам їхньої віддаленості від центру Марса, і це наочно доводить, що вони підлягають тому ж таки законові притягання, який керує всіма небесними тіламиСвіфт Дж. Мандри Гуллівера. — Х.: Фоліо, 2004. — С. 185..Сам же роман уперше вийшов у світ у 1726—1727 рр. Марс неодноразово ставав предметом екранізації, образ планети використовують для створення комп'ютерних ігор.
Фільми про Марс Про Марс було знято чимало художніх, документальних та мультиплікаційних фільмів. Художні: Згадати все (Total Recall, 1990, США). Фільм за участю Арнольда Шварценеггера, основні події якого відбуваються на Марсі. Місія на Марс (Mission to Mars, 2000, США). Червона планета (Red Planet, 2000, США — Австралія). Привиди Марса (Ghosts of Mars, 2001, США). Doom (2005, США) та багато інших.
Відеоігри З розвитком інформаційних технологій Марс як тло стали використовувати для розробки відеоігор. Doom. У цій серії ігор події відбуваються на супутниках Марса — Фобосі й Деймосі. Martian Gothic: Unification (неофіційна назва — Martian Gothic). Mass Effect. У цій серії Марс фігурує двічі: на Марсі люди знайшли технології зниклої цивілізації, що дало змогу мандрувати Галактикою. У третій частині серії одна з місій відбувається на червоній планеті.
Ностальгічні зображення Марса Хоча до середини XX століття більшість авторів уже визнавала, що розвиток планетології зробив попередні уявлення про умови на Марсі застарілими, і відповідно зображувала планету реалістичніше, деякі письменники й надалі описували романтичний, а не реалістичний образ Марса. Окрім оповідань, що увійшли до роману-фіксапу Рея Бредбері «Марсіанські хроніки» (1950), одним із ранніх прикладів такого підходу був роман Роберта А. Гайнлайна «Червона планета» (1949). У ньому Марс має придатну для дихання, хоча й розріджену атмосферу, різноманітну екосистему з розумними марсіанами та канали, подібні до описаних Персівалем Лоуеллом.
Марсіанські канали залишалися важливим символом традиційного образу Марса. Вони з'являлися як у легших за тоном творах, таких як роман Фредеріка Брауна «Марсіани, забирайтеся додому» (1954), так і в серйозніших творах — романі Волтера Тевіса «Людина, що впала на Землю» (1963) та романі Філіпа К. Діка «Марсіанський хроноліз» (1964). Деякі твори намагалися поєднати обидва підходи до зображення Марса. Наприклад, у романі Лестера дель Рея «Загублені на Марсі» (1952) те, що спочатку сприймається як марсіанські канали, виявляється рядами овочевих рослин, а єдиними тваринами є примітивні форми життя.
Із початком космічної ери дедалі виразніше поглиблювалася розбіжність між реальним образом Марса та його традиційним, вигаданим образом. Відкриття, зроблені апаратом «Марінер-4» 1965 року, остаточно закріпили цю відмінність. Деякі письменники просто ігнорували нові наукові дані. Наприклад, Лін Картер описав розумних марсіан у романі «Людина, яка любила Марс» (1973), а Лі Брекетт у передмові до збірки The Coming of the Terrans (1967), що містила її ранні оповідання, зазначила, що «у справах людей і марсіан самі факти значно поступаються Істині, яка могутня і неодмінно переможе».
Інші автори враховували нові відкриття, але знаходили способи зберегти традиційний образ Марса. Френк Герберт створив вигадану позасонячну планету Арракіс, подібну до Марса, для роману «Дюна» (1965), замість того щоб розгортати події на самому Марсі. Роберт Ф. Янг переніс дію оповідання «Перша марсіанська експедиція» (1979) у 1957 рік, щоб не враховувати результати досліджень «Марінера-4». Колін Ґрінленд у романі «Harm's Way» (1993) переніс події до XIX століття, що дало змогу використовувати відповідні тогочасні наукові уявлення, зокрема концепцію світлоносного ефіру.
Роман А. Бертрама Чандлера «Інші марсіани» (1965) ґрунтується на припущенні, що зображення Марса в старіших творах не були помилковими, а відображали альтернативні всесвіти. Книжку присвячено «Марсу, який колись існував, але якого ніколи не було».
Прагнення повернути романтичний образ Марса відображене і в сюжетах пізніших творів. У романі Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968) мешканці спустошеного Марса читають старі оповідання про багатий на життя Марс, якого насправді ніколи не існувало. У романі Стівена Барнса та Ларрі Нівена «Проєкт Барсума» (1989) фантастичну версію Марса відтворено як парк розваг.
Супутники
Марс має два супутники, Фобос і Деймос, які у 1877 році відкрив Асаф Голл. Перша згадка супутників Марса в літературі передує їх відкриттю на півтора століття; сатиричний роман 1726 року «Мандри Гуллівера» написаний Джонатаном Свіфтом включає згадку про те, що просунуті астрономи Лапути відкрили два супутники Марса. Твір Вольтера 1752 року «Мікромегас» також згадує про два супутники; історик астрономії Вільям Шіхан припускає що Вольтер взяв ідею у Свіфта.
Невеликі розміри супутників роблять їх не дуже популярним оточенням для фантастичних історій, за деякими винятками, як-от роман 1955 року Фобос, планета роботів Пола Кепона і оповідання 2001 року «Романс з Фобічними варіаціями» Тома Пардома у випадку Фобоса, та оповідання 1936 року «Кристали божевілля» у випадку Деймоса. Фобос перетворений на маленьку зірку, аби дати світло і тепло Марса, у романі Артура Кларка Піски Марса. У підлітковому романі «» Дональда А. Воллгайма, вони виявляються космічними кораблями прибульців.
Див. також Місяць у культурі Марсіанська містифікація Подорожі лорда Сітона до семи планет
Примітки