Княжна Тараканова (іменувала себе княгинею Єлизаветою Володимирською; ; між 1745 і 1753 — 15 грудня 1775, Санкт-Петербург, Російська імперія) — невідома, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни і Олексія Розумовського. У 1774 році заявила про свої претензії на російський престол і на деякий час знайшла підтримку у прихильників Барської конфедерації. Викрадена за наказом Катерини II в Ліворно Олексієм Орловим і привезена до Петербурга. На слідстві не визнала провини і не розкрила свого походження. Померла в ув'язненні в Петропавлівській фортеці.

Біографія

Походження Походження «княжни Тараканової» до теперішнього моменту достовірно невідомо. Видається ймовірним, що вона й сама про нього не знала. Можливо, що вона народилася між 1745 і 1753 рокамиУ 1775 році на слідстві вона показала, що їй 23 роки, проте відомо, що в 1773 році в листі до міністра курфюрста-архієпископа Тріра вона повідомила, що народилася в 1745 році, дані про те, де вона народилася і хто були її батьки, відсутні. Іменем «княжни Тараканової» сама вона ніколи не користувалася, його присвоїв самозванці французький дипломат Жан Анрі Кастера () в своїй книзі «Життя Катерини II, імператриці російської» (; Париж, 1797), а слідом за ним — Гельбіг та інші письменники. Під цим же ім'ям вона фігурує в художній літературі.

Судячи зі збережених описів, «княжна» була худорлявою, стрункою і темноволосою, виглядом своїм нагадуючи італійку. Вирізняючись рідкісною красою (яку не псувала навіть невелика косоокість) і розумом, а також тягою до непомірної розкоші, авантюристка завжди мала чимало шанувальників, засобами яких користувалася, доводячи їх до розорення, а то й тюрми.

Олексій Орлов, який пізніше захопив і доставив самозванку в Петербург, характеризував її таким чином:

За припущенням маркіза Томмазо д'Антічі, який зустрічався з нею в Римі, вона була німкенею. Англійський посланник при петербурзькому дворі вже після упіймання й укладання самозванки в Петропавлівську фортецю оголосив Катерині, ніби вона дочка празького трактирщика (невідомо, звідки він узяв ці відомості), Джон Дік, англійський посланник в Ліворно, який сприяв Орлову в затриманні «княжни», вважав, що вона була дочкою Нюрнбергського булочника. Історик Дьяков, виходячи з того, що її листування з німецьким графом Лімбургом велося французькою мовою, вважав самозванку француженкою, а аналізуючи папери з архіву «княжни», прийшов до висновку, що вона не була знайома зі слов'янськими мовами.

Версіям про «попередню підготовку» самозванки суперечить те, що «княжна» довгий час видавала себе за перську принцесу, далеко не відразу прийнявши образ спадкоємиці російського престолу. Розповіді ж про своє походження вона постійно змінювала, очевидно, згідно зі своїм черговим «іміджем», і, ймовірно, в реальності сама не знала про нього.

Припущенням про її походження з низів суперечили явно неабияка освіта і виховання: манери, такт, знання мов. Також, за свідченнями сучасників, вона жваво цікавилася мистецтвом, чудово зналася в архітектурі й живопису, малювала і грала на арфі.

Перші згадки. 1770—1773 Вперше майбутня самозванка з'явилася в Кілі близько 1770 року, звідки перебралася в Берлін і жила там якийсь час під ім'ям фройляйн Франк. Після неприємної історії, в яку вона виявилася залучена, але подробиці якої невідомі, дівиця Франк переїхала в Гент, де звалася вже фройляйн Шелль. Тут вона познайомилася з сином голландського купця на прізвище ван Турс (van Toers), якого довела майже до розорення. Переслідувана кредиторами, в 1771 році вона разом зі своїм коханим, який кинув заради неї законну дружину, звідти перебралася в Лондон. Тут вона назвалася пані де Тремуйль. Ван Турс допоміг їй отримати кредит у місцевих купців.

Навесні 1772 року, коли проблеми зі старими і новими кредиторами почалися і в Лондоні, ван Турс (змінивши ім'я на «барон Ембс») втік до Парижу. Три місяці опісля до нього приєдналася «княжна» у супроводі нового шанувальника — барона Шенка, що користувався досить сумнівною репутацією. Оселившись в 1772 році в Парижі, вона назвалася принцесою де Волдомір (), в літературі це ім'я перетворилося на «княжну Володимирівську». Вона стверджувала, що виховувалася у дядька в Персії, а по досягненні повноліття приїхала в Європу з метою відшукання спадщини, що знаходилося в Росії. Мельников-Печерський, автор книги «Княжна Тараканова і принцеса Володимирська», вважав, що до цього нового перетворення був причетний князь Михайло Огінський, литовський великий гетьман, який долучився до Барської конфедерації в 1771 році і зазнав поразки від російських військ під Столовичами у вересні того ж року. Листи Огінського, адресовані «княжні», свідчать про його захоплення нею, але, ймовірно, любовного зв'язку між ними не було. Судячи з усього, «княжна» обіцяла допомогти Огінському, володіння якого у Речі Посполитій були конфісковані, грошима, які незабаром нібито мала отримати у свого перського дядька. Як зазначає автор першої монографії про «княжну» професор Е. Лунінський, паризький період знайомства майбутньої самозванки і Огінського був «без усякої домішки політики».

У Парижі вона знайшла нових шанувальників: пристарілого маркіза де Марина і графа Рошфора де Валькура, гофмейстера при дворі графа Філіпа Фердинанда Лімбургського. «Княжна» прийняла пропозицію Рошфора де Валькура стати його дружиною. На початку 1773 року в Парижі почалися неприємності з кредиторами, ван Турс (для якого «княжна» отримала у Огінського диплом на звання капітана литовських військ, забезпечивши таким чином його документом на ім'я «Ембса») і Шенк потрапили в боргову в'язницю, їй же нічого не залишалося, як знову тікати, переїхавши спочатку в село неподалік від Парижу, але невдовзі разом з Ембсом і Шенком, випущеними на свободу під поручительство маркіза де Марина, вирушила у Франкфурт, однак сховатися від кредиторів не вдалося.

У володіннях графа Лімбург-Штірумського. Проект шлюбу

У Франкфурті для самозванки все складалося досить жалюгідним чином: разом зі своєю свитою вона була виселена з готелю, їй загрожувала в'язниця, проте цього разу їй прийшов на допомогу сам Філіп Фердинанд де Лімбург, який прибув в місто разом з Рошфором через тяжбу з курфюрстом Бранденбургським Фрідріхом II. Тут же, зустрівшись з «княжною», 42-річний граф закохався в неї, негайно залагодив справи з кредиторами і запросив до себе. «Княжна» незабаром перебралася графський замок під Франконією. Закоханий князь надав їй можливість чи не безконтрольно розпоряджатися доходами з його володінь, а свого суперника — Рошфора — ув'язнив як «державного злочинця». «Княжна» в черговий раз змінила ім'я, назвавшись «султаншею Алі-Емет» або «Аліною (Елеонорою)», принцесою Азовською. Тут вона завела свій двір і навіть заснувала орден «Азійського хреста». «Княжна» зуміла завоювати прихильність співправителя Оберштейна — курфюрста-архієпископа Тріру Клеменса Венцеслава — той сподівався звернути її в католицьку віру і час від часу позичав грошима.

Віддалившись від колишніх шанувальників, Аліна вирішила одружити на собі графа Лімбург. Той на останні гроші викупив графство Оберштейн, в якому «княжна» стала неофіційною господинеюЛімбург передав графство «княжні» в травні 1774 року. Диплом про дарування зберігається в РДАДА. Ф. 6. Оп. 1. № 532. Ч. 1. Л. 276—277. Щоб остаточно прив'язати до себе шанувальника, вона лякала його своїм можливим поверненням до Персії, а трохи пізніше оголосила про вагітність. У липні 1773 року він нарешті зробив їй офіційну пропозицію.

Конференц-міністр Трірського курфюрста фон Горнштейн тим не менш зауважив графу, що необхідні документи, що підтверджують походження нареченої. Як майбутня дружина імперського князя, вона повинна була також перейти в католицьку віруВона стверджувала, що була православною. «Принцеса Азовська» в листі Горнштейну розповіла таке:

Ім'я батька «княжна» не вказала. Вона оголосила себе підданою Катерини, яка володіє Азовом на правах васального підпорядкування. «Княжна» назвала своїм опікуном російського віце-канцлера і міністра закордонних справ князя О. М. Голіцина, щоб переконати в цьому Лімбург, вона відправила йому копію свого листа Голіцину, нібито надісланого нею віце-канцлеру.

Намагаючись роздобути гроші, «княжна» пустилася в нову авантюру, почавши складати проект лотереї, до участі в якому бажала привернути Михайла Огінського, той же під слушним приводом їй відмовив. Огінському ж для передачі в Версаль «княжна» переслала меморіал про політичне становище в Польщі, той відповідав, що представив вилучення з цього документа, але він «виявився марним з погляду справжніх справ»Лунінський на початку XX століття марно шукав цей меморіал в архіві міністерства закордонних справ.

Граф Лімбург в цей час опинився через марнотратства своєї подруги в досить скрутному фінансовому становищі, а стараннями фон Горнштейна до нього стали доходити звістки про колишні пригоди і зв'язки «принцеси Володимирської». Наведені довідки показали, що, називаючи своїм «опікуном» князя Голіцина, вона брехала. Втративши терпіння, Лімбург вирішив розлучитися зі своєю нареченою. У відповідь Аліна (або, як її стали в цей час кликати в офіційному листуванні з княжим двором, «її високість ясновельможна принцеса Єлизавета Володимирська») оголосила про намір виїхати до Петербурга нібито для того, щоб офіційно засвідчити своє походження. За її «опікуна» був на цей раз виданий «один російський мандрівник» — Іван Шувалов.

Але в жовтня 1773 року «княжна» перебралася в Оберштейн (вона називала себе його «верховною пані»). Тут же, на подив графа, замість вивчення постулатів католицької віри вона стала відвідувати протестантську церкву. Віддаливши всіх своїх колишніх супутників, замінила прислугу, взявши до себе, зокрема, Франциску фон Мельшеде — дочку прусського капітана.

Вона посварилася з нареченим і попри те, що фон Горнштейну вдалося їх помирити, остаточно охолонула до графа — з огляду на те, що, за власним визнанням, «затіяла дуже вигідну справу». Як виявилося надалі, йшлося про претензії на російський престол.

Політичні претензії. Венеція

Восени 1773 року в замку Оберштейн побував посланник віленського воєводи Кароля Радзивілла, прозваного «Пане коханку». Починаючи з 1772 року князь Радзивілл, залишив Польщу, намагався добитися від Франції та Туреччини допомоги Барській конфедерації. Від імені Радзивілла в Туреччину був направлений маршалок смоленський конфедератів Шимон Марцін Коссаковський. Він повинен був вести переговори про призначення султаном субсидії Радзівіллу й отримати дозвіл на проїзд турецькими володіннями.

Чоловік, що приїздив з Мосбаха і годинами розмовляв з господинею віч-на-віч, отримав у прислуги «княжни» прізвисько «незнайомець з Мосбаха». Імовірно, це був небагатий і незнатний польський шляхтич Михайло Доманський, конфедерат, колишній консіліарж (або консілярій) Пінського дистриктуПро «незнайомця з Мосбаха» згадувала сама «княжна» в листах, відісланих Лімбургу з Рагузи. У своїх відповідях (30 жовтня та від 20 грудня 1774 року) граф повторює її слова про конфедерата, який наприкінці 1773 вже було зібрався одружуватися на майбутній самозванці, але «Несвізький царьок [Радзивілл] розбив ці задуми і плани».