«Пілтда́унська люди́на» (, ) — одна з найвідоміших археологічних містифікацій XX століття. Кісткові фрагменти (частина черепа та щелепа), виявлені у 1912 році в гравійному кар'єрі Пілтдауна (Східний Сассекс, Англія) були представлені, як скам'янілі рештки раніше невідомої стародавньої людини — «відсутньої ланки» в еволюції між мавпами та людиною. Зразок залишався об'єктом суперечок, аж доки в 1953 році, майстерну підробку все ж було викрито і встановлено, що то є череп повністю розвиненої сучасної людини, свідомо з'єднаний з трохи підпиляною нижньою щелепою орангутана.

18 грудня 2012 року таємниці «пілтдаунської людини» виповнилося вже 100 років, і з цієї нагоди в геологічному товаристві Лондона було проведено спеціальну конференцію. На ній історики, геологи та антропологи обговорювали суперечливі погляди сучасних вчених щодо знахідки та шляхи відновлення роботи з аналізу пілтдаунського матеріалу з використанням новітніх технологій, оскільки остаточно цю таємницю й досі не розкрито та достеменно не встановлено з яких мотивів та хто саме здійснив підробку. Хоча дослідження все ще тривають, вчені вважають, що вони зібрали достатньо доказів, щоб звузити перелік з більш ніж 15 підозрюваних, обвинувачених у шахрайстві, в тому числі відомого письменника Артура Конан Дойла, до однієї людини — Чарльза Доусона, археолога-аматора, який першим виявив кістки.

Історія знахідки 15 лютого 1912 року Артур Сміт Вудворд (Arthur Smith Woodward), зберігач відділу геології Британського музею, отримав листа від археолога-аматора Чарльза Доусона (Charles Dawson). Той повідомляв про свою знахідку з гравійного кар'єру в Пілтдауні — частину масивного черепа людиноподібної істоти. У травні Сміт Вудворд взявся її дослідити й в результаті зробив висновок, що фрагмент належав досі невідомій стародавній людині та дав новому виду наукову назву «Eoanthropus dawsoni» (людина світанку Доусона). Разом з Доусоном, влітку він продовжив розкопки, знайшовши й інші свідчення існування стародавньої «пілтдаунської людини»: ще більше фрагментів черепа, щелепу з двома зубами, різноманітні скам'янілості тварин та примітивні кам'яні знаряддя праці.

Вважаючи, що знайдені рештки належали одній людині, Сміт Вудворд зробив реконструкцію черепа і 21 листопада 1912 року газета «Manchester Guardian» опублікувала статтю про «дивовижне відкриття в Сассексі», де, зокрема, вказувалося, що ймовірніше за все істота, якій належав череп, жила мільйон років тому і що це найбільш ранній слід людства, виявлений в Англії. Кілька тижнів по тому, 18 грудня 1912 року, на засіданні Лондонського геологічного товариства про відкриття «пілтдаунської людини» було оголошено світовій спільноті. Знахідка, заявлена, як «відсутня ланка» в еволюції між мавпами та сучасною людиною, стала справжньою сенсацією.

Під час презентації Доусон розповів історію відкриття. Зокрема про те, що сам череп знайшли, власне, робітники гравійного кар'єру, розбили його та розкидали уламки на дільниці. Наскільки це було можливо, більшість фрагментів згодом віднайшли. А крім того, неподалік від місця знахідки черепа, сам Доусон виявив половину нижньої людської щелепи. Ще було знайдено два уламки кутнього зуба слона пліоценової епохи і дуже сплющений кінчик зуба мастодонта — це окрім зубів гіпопотама, бобра та коня, фрагмента рогу оленя.

Після Доусона виступив Сміт Вудворд зі своїми висновками щодо знайденого. Він змістовно доповів про будову черепа, при цьому зазначивши, що той має всі основні риси роду Homo та об'єм мозку не менше 1070 см3. У промові, ілюстрованій діапозитивами та схемами, Вудворд зробив припущення, що зразок належить особі жіночої статі, обґрунтував свою думку про те, що її можна розглядати як представника досі невідомого виду Homo та запропонував нову назву для нього.

У подальшій довготривалій дискусії вчені звернули увагу на те, що форма знайденого черепа, будова вуха та скронево-нижньощелепного суглоба характерні для істоти, протилежній людиноподібному типу, на відміну від неандертальців. З іншого боку, тоді шия мала бути приземкувата та «мавпоподібна», а підборіддя виступає, як у собаки.

Попри це та інші наявні розбіжності, більшість науковців підтримали відкриття Чарльза Доусона. За припущеннями, це відбулося через те, що на той час у палеонтології Великої Британії був застій і її практики, від безвиході, хотіли вірити у те, що нарешті з'явилася унікальна та неоціненна знахідка. Розкопки в печері Кро-Маньйон Франції, ущелині Неандерталь та в Гайдельберзі Німеччини дали світу дивовижні знахідки стародавніх людей. У Великій Британії ж не було зовсім нічого, а пілтдаунське відкриття давало вченим те, чого вони прагнули — «найпершого англійця» і доказ того, що й Англія була важливою ланкою у формуванні нашого виду.

Чарльз Доусон продовжив розкопки зі своїм другом, священником єзуїтом П'єром Тейяром де Шарденом, який навчався палеонтології та геології. Саме він 30 серпня 1913 року і знайшов ікло, яке, на думку Сміта Вудворда, безперечно належало виявленій раніше щелепі. Згодом, 1914 року, було знайдено ще один артефакт — стародавнє знаряддя праці, вирізане з кістки викопного слона. Довершила картину остання знахідка, зроблена Доусоном на початку 1915 року на відстані близько двох миль від попередніх, в Шеффілдському парку, — два скам'янілі уламки людського черепа та кутній зуб, які, за його припущенням, належали ще одній особині Eoanthropus dawsoni. Трохи згодом він ще, начебто, виявив частину нижнього кутнього зуба представника досі невизначеного виду носорогів. Інформацію про знайдене Сміт Вудворд оприлюднив не відразу, а набагато пізніше — в 1917 році, через п'ять місяців після смерті Доусона від сепсису в серпні 1916 року. Після цього ніяких інших доказів існування «пілтдаунської людини» вже ніколи виявлено не було.

24 липня 1921 року Британський музей відвідав президент Американського музею природознавства Генрі Файрфілд Осборн, який до того мав великі сумніви щодо цінності відкриття. Але, оглянувши пілтдаунські знахідки, він також визнав їх, зізнавшись: «Яким би парадоксальним це не було, а проте це правда…».

На місці знахідки Чарльза Доусона, в Пілтдауні, 23 липня 1938 року, було встановлено меморіальний камінь. Під час його відкриття британський антрополог Артур Кіт (Arthur Keith), який свого часу був одним із головних скептиків, виступив з промовою. Він зазначив, що це велика честь для нього та наголосив на важливості роботи Чарльза Доусона.

Викриття Від самого початку реконструкція черепа «пілтдаунської людини» у виконанні Сміта Вудворда викликала багато сумнівів. Зокрема, Артур Кіт ще під час першої презентації 18 грудня 1912 року висловив думку про те, що скронево-нижньощелепний суглоб черепа подібний до суглоба сучасної людини й мавпоподібне ікло не може бути сумісним з ним. Згодом, у червні 1913 року, зі зліпків пілтдаунських фрагментів, які надійшли до Музею Англійського королівського хірургічного коледжу, він самостійно змоделював череп і виявив, що черепній порожнині у реконструкції Сміта Вудворда ще до того ж і не додано щонайменше 250—300 см3. А. Кіт виклав свої міркування спочатку у вузькому колі вчених, серед яких був і його давній друг, професор анатомії з Манчестера, Графтон Еліот Сміт (Grafton Elliot Smith). Але єдиним кого він зміг тоді переконати, був британський зоолог Едвін Рей Ланкастер (Edwin Ray Lankester). Це не зупинило Артура Кіта і він, відстоюючи свою думку, вказав на анатомічні невідповідності у реконструкції Вудворда закордонним вченим, учасникам Міжнародного медичного конгресу, що проходив у серпні 1913 року в Лондоні, та надрукував відповідний матеріал у «The Times». Такі дії викликали обурення наукової спільноти Великої Британії, а Еліот Сміт розірвав дружбу з Кітом.

Втім, пізніше до Артура Кіта приєднався анатом Девід Вотерстон (David Waterston), який 13 листопада 1913 року висловив свої критичні зауваження щодо пілтдаунської знахідки у публікації журналу «Nature» та зробив висновок, що щелепа практично ідентична шимпанзе, а фрагменти черепа по суті мають людський вигляд, а тому було б нелогічним вважати, що вони могли належати одній особині.

У 1915 році американський зоолог Геріт Сміт Мілер опублікував результати детальнішого вивчення зліпків пілтдаунських зразків із висновком про те, що щелепа належить викопному шимпанзе. Згодом така точка зору отримала значну підтримку і серед інших вчених, зокрема у французького палеонтолога Марселіна Буля (Marcellin Boule).

І зрештою, в 1923 році німецький анатом Франц Вейденрейх (), проаналізувавши рештки, повідомив, що це череп сучасної людини та щелепа орангутана з підпиляними зубами.

Окрім того, жодні рештки стародавніх людей, знайдені в наступні роки в Африці, Китаї, Індонезії, інших частинах Азії та Європі, не свідчили про наявність великого мозку та мавпоподібної щелепи, як у «пілтдаунської людини». Навпаки, наводили на думку про те, що спочатку щелепа та зуби набули людиноподібного вигляду, а вже потім значно розвинувся й мозок. Коли розбіжностей стало занадто багато, щоб їх можна було ігнорувати, та з'явилися нові методи досліджень, пілтдаунські рештки почали знову аналізувати.

У 1949 році англійський антрополог Кеннет Оклі () провів серію тестів із знайдених скам'янілостей, який показав, що знахідкам, ймовірно, не більше 50 000 років. Після цього, для більш ретельного вивчення матеріалів, до Оклі приєдналися представники Оксфордського університету: антрополог Вілфрід ле Грос Кларк (Wilfrid Le Gros Clark) та анатом Джозеф Вайнер (Joseph Weiner). Спільними зусиллями вони з'ясували, що пілтдаунські фрагменти черепа та щелепи належали двом різним видам — людині та мавпі, ймовірніше за все, орангутану. Подряпини на поверхні зубів, які видно під мікроскопом, вказали на те, що вони були підточені знизу, щоб більше бути схожими на людські. Вчені також виявили, що більшість знахідок з пілтдаунського кар'єру були штучно зістарені та забарвлені під колір місцевого гравію. З усього цього вони зробили висновок, що «пілтдаунська людина» — це зухвала підробка та вишуканий науковий обман, про що й повідомили суспільство 30 листопада 1953 року публікацією у «The Times».

Складові знахідки Як з'ясувалося з часом, для містифікації про «пілтдаунську людину» було створено цілу низку фальшивих археологічних знахідок.