Ба́лто-Чорномо́рська вісь () — геополітична вісь, одне з можливих наддержавних об'єднань в умовах багатополярного світу, артикульований деякими політиками і громадськими діячами, насамперед зі Східної Європи. Передбачає створення геополітичного об'єднання поміж умовним «Західним світом» (державами Західної Європи та Північної Америки) з однієї сторони і «пострадянським простором» (особливо, Росією, її союзниками й іншими тоталітарними державами) з іншої. Різні автори концепцій Балто-Чорноморської осі включають у проєкт не лише держави від Балтійського до Чорного моря, а також держави, що знаходяться з протилежних узбереж цих морів: Кавказу, Анатолії чи Нордичні країни. Спроби створення міжнародної організації серед цих країн обговорюється більш ніж 100 років, однак досі такі організації, якщо й створюються, не носять характеру «союзів» чи «альянсів».

Термінологія Залежно від конкретного автора геополітичної концепції чи то проєкту різняться його назви. Найбільш вживаними є поняття Балто-Чорноморська вісь і проєкт Балто-Чорноморського союзу . Загалом, під цими термінами мається на увазі створення наддержавного об'єднання найчастіше з наступних держав: Білорусь, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія й Україна. Рідше до цього списку також включають: Азербайджан, Болгарію, Боснію і Герцеговину, Вірменію, Грузію, Молдову, Словаччину, Угорщину, Туреччину, Фінляндію, Хорватію, Чехію та Чорногорію. В окремих, одиничних, концептах йдеться також про держави, що, потенційно, також могли б доєднатися: Австрія, Велика Британія, Північна Македонія, Сербія, Словенія та Швеція. В літературі можна зустріти й інші назви того ж самого поняття, наприклад: Балто-Чорноморська дуга, Балто-Чорноморський альянс, Балто-Понтійська федерація (зокрема у роботах Степана Рудницького) , Балтійський союз тощо.

Іноді деякими геополітиками, наприклад американцем Джорджем Фрідманом, головою відомої розвідувально-аналітичної організації Stratfor, використовується назва Міжмор'я ( чи ). Однак, на відміну від оригінального проєкту «Міжмор'я», що виник у 1920-х роках серед польських прометеїстів на чолі з Пілсудським, в проєктах Балто-Чорноморського союзу йдеться про об'єднання суверенних держав, а не про конфедерацію.

Історичне підґрунтя Проєкт створення Балто-Чорноморської осі має корені в середньовічному шляху «із варягів у греки». Почасти Балто-Чорноморську вісь асоціюють із Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським чи з проєктом конфедерації «Річ Посполита Трьох Народів» у складі Королівства Польського, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського, що був окреслений Гадяцькими статтями, але не реалізований. Для українських теренів актуальна співпраця як із північними державами, так і з південними з часів Київської Русі. Зокрема, прикладом таких дипломатичних взаємин була співпраця Богдана Хмельницького й Івана Мазепи з Османською імперією та Швецією. Ця ідея не втратила актуальності й надалі.

Перша спроба створення союзу

Розробка Балто-Чорноморського геополітичного концепту почалась наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Після Першої світової війни з'явилась низка так званих «окраїнних держав» в результаті розпаду Австро-Угорської, Османської, Німецької та Російської імперій і постало питання оборони їх національних інтересів. Це стало підставою для створення регіональних дипломатичних і військово-політичних союзів. Одним з ініціаторів створення Болто-Чорноморського союзу (у 1919 році) виступив міністр закордонних справ Фінляндії Рудольф Голсті, такої ж думки дотримувалися дипломати МЗС Естонії. До розробки долучилось українські політичні та громадські діячі: Юліан Бачинський (1895 року), Микола Міхновський (1900 року), Михайло Грушевський (у праці «Орієнтація чорноморська» 1918 року) та Степан Рудницький (1923 року). Велику увагу цій ідеї надавав Головний Отаман і Голова Директорії УНР, Симон Петлюра. В листі до Андрія Лівицького він описав коаліцію між Польщею, УНР, Латвією, Литвою, Естонією, Кубанню, а також південно-кавказькими республіками — Азербайджаном, Вірменією та Грузією. У грудні 1919 року міністерство розіслало українським послам обіжник згідно якого для міжнародного визнання республіки державами Антанти слід забезпечити тісну співпрацю з колишніми російськими колоніями. Деякі українські державні діячі та дипломати того часу (зокрема: Кедровський, Мацієвич, Ніковський, Петлюра, Порш, Славинський) вважали, що УНР має стати центром союзу «окраїнних держав» разом з: балтійськими і кавказькими країнами, Польщею, Румунським королівством та Кубанню.

Вперше Балто-Чорноморський союз де-факто було створено у серпні 1920 року на конференції під Ригою у палаці Булдур. У ході Булдурської конференції (яку також називають «Четвертою Балтійською» чи «Другою Ризькою») взяли участь представники: Латвійської Республіки (Зіґфрід Анна Меєровіц, Волдемарс Замуелс і Петеріс Радзіньш), Литовської Республіки (Юргис Шауліс, Довас Заунюс, і ), Естонської Республіки (, Р. Еліазер і Пауль Лілль), Фінляндської Республіки (, та ), Другої Польської Республіки (Леон Василевський, й ) та Української Народної Республіки (Олександр Саліковський і Володимир Кедровський).

Програма, яку розробив міністр закордонних справ Латвії Зіґфрід Анна Меєровіц, містила плани оборонного союзу, інтеграції економічних систем, спільну фінансову та монетарну політику, політичну конвенцію про взаємну підтримку та спільну зовнішню політику, забезпечення вільного шляху від Балтійського до Чорного морів. Однак переговори також виявили нездоланні розбіжності в політиці її учасників, що, в результаті перешкодило своренню повноцінного військово-політичного союзу.

Конфедерація «Міжмор'я» (Intermarium)

Свій проєкт об'єднання держав у 1920-х роках представили польські політики та урядовці прометеїстського політичного напряму. Так, запропонована Начальником і Маршалом Польщі Юзефом Пілсудським конфедерація у складі Польщі, Литви, Білорусі й України повинна була відродити багатонаціональну «Річ Посполиту» з метою уникнення домінування у Східній Європі Німецької імперії і більшовистської Росії. Проєкт конфедерації отримав назву «Міжмор'я» ( або ). Федералізм Пілсудського, де Польща розглядалась як центр і патрон «Міжмор'я», був неоднозначно сприйнятий сусідніми державами насамперед Литвою. Основні побоювання взначалися в імперіалізмі проєкту, перетворенні Польщу у метрополію і, як наслідок — ополяченні сусідів. Проти цієї ідеї також виступили як більшовики, так і майже всі представники Західної Європи, крім Франції.

До розробки проєкт конфедерації тією чи іншою мірою були причетні також міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек, генерал і прем'єр-міністр Польщі в екзилі Владислав Сікорський, відомий у 1990-х роках польський політик, лідер неосанацистської партії KPN та багато інших.

Післявоєнні розробки проєкту 1940 року один з ідеологів українського націоналізму Юрій Липа розробив геополітичну «Чорноморську доктрину». В ній він указував на історичну спільність народів, що населяють узбережжя Балтійського та Чорного морів. Липа схилявся до створення «Балто-Чорноморської федерації» у складі України, Польщі, Литви та Білорусі, які на той час були окуповані СРСР і Третім Райхом.

Вперше нову концепцію порозуміння і мирних взаємовідносин з українцями, литовцями та білорусами сформулював польський політичний публіцист Юліуш Мєрошевський, який разом зі своїм колегою Єжи Ґедройцем обґрунтував необхідність визволення від російського імперіалізму України, Литви та Білорусі. Ця концепція дістала назву «Доктрина Ґедройця-Мєрошевського» і стала основою сучасної східноєвропейської політики Польщі.

В результаті дезінтеграції СРСР та припинення існування «соціалістичного табору» ідея створення чогось на кшталт союзу або альянсу по Балто-Чорноморській осі набула другого дихання. Серед офіційних осіб новітніх незалежних держав почали лунати позитивні заяви.

У Білорусі 1992 року відомий білоруський політик, засновник Білоруського народного фронту Зенон Позняк висунув ідею створення буферного союзу як міжнародного утворення без військових баз Північноатлантичного альянсу та новоствореної Російської Федерації. Однак через два роки на виборах президента Білорусі Позняк зайняв лише 3-тє місце з 12,82 % поступившись коммуністу В'ячеславу Кебичу та переможцю виборів Олександрові Лукашенку. Лукашенко в роки свого управління встановив у Білорусі диктаторський режим. 1996 року він підписав з Росією договір про співдружність, а 1999 року підписав договір про створення «Союзної держави Росії та Білорусі», що став юридичною і політичною підставою до втрати Білоруссю суверенітету, а відтак місцева влада де-факто стала маріонетковою. У колах білоруської опозиції популярна ідея створення союзу за образом Речі Посполитої. Часто вона збігається з прометеїстською конфедерацією «Міжмор'я», включаючи держави Центральної та Східної Європи, однак не поширюється ні на Кавказ, ні на нордичні країни.

У лютому 1993 року президент України Леонід Кравчук виступив у Будапешті з ініціативою створення «Центрально-Східноєвропейського простору стабільності і безпеки» (ЦСПСБ). Передбачалось, що у нього мали б увійти держави Балтії, Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Австрія, а також Болгарія і Румунія. У квітні 1993 року у Києві було підготовлено проєкт створення організації. Наступного року у Києві створено «Лігу партій країн Міжмор'я», яка повинна була генерувати ідею можливого альянсу. Однак наступні вибори президента Кравчук програв Леоніду Кучмі і розвиток проєкту ЦСПСБ було закрито. У вересні 1999 року в Ялті відбувся саміт, під час якого обговорювалися питання активізації Балто-Чорноморського співробітництва. Там же Кучма заявив, що вісь повинна стати одним зі стрижнів нової Європи. Однак формалізації та інституалізації Балто-Чорноморського співробітництва під час саміту в Ялті так само не відбулося.

За активізацію співробітництва у 1997 році висловився колишній комуніст, тодішній президент Литви Альгірдас Бразаускас, пізніше у 2006 році на міжнародній конференції у Вільнюсі за створення альянсу висловилася експрем'єр-міністр Литви Казимира Прунскене. Однак ніхто з них не уточнювали ні деталей співробітництва, ні держав, із якими воно планується.

У Польщі ідеї створення регіонального альянсу пов'язані насамперед із проєктом конфедерації Пілсудського. Вже у XXI столітті президент Польщі Лех Качинський незадовго до катастрофи в Смоленську ініціював проведення міжнародної конференції «Міжмор'я», посилаючись на політичні зміни в Україні, зокрема через Помаранчеву революцію. Після паузи в українсько-польських відносинах, пов'язаних з проросійською політикою Віктора Януковича, «Євромайдану» і початку російсько-української війни справу Качинського продовжив Анджей Дуда. Напередодні інавгурації 6 серпня 2015 року він висловився за створення альянсу держав у складі Польщі, України, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії, Молдови, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словаччини, Чехії та шести країн колишньої Югославії. Це був перший раз у сучасній історії, коли ініціатором створення Балто-Чорноморського проєкту виступив президент найбільш потужної економічно та політично країни Східної Європи.

Президент Грузії, Міхеіл Саакашвілі, у 2005 році після візиту в Литву та переговорів з президентом Валдасом Адамкусом заявив, що «Балтійсько-Чорноморську вісь стала реальністю для Грузії». 2005 року за ініціативою Саакашвілі й президента України Віктра Ющенка було засновано «Співдружність демократичного вибору», але з 2006 року зустрічі в цьому форматі не проводяться.

Перспективи Балто-Чорноморської інтеграції

Політичний потенціал