Вільям Бредлі Дюваль (англ. William Bradley DuVall) — американський музикант, вокаліст і гітарист гурту Alice in Chains.
Вільям Дюваль вважається одним із родоначальників гардкор-панк-сцени Атланти середини 1980-х років у складі гурту Neon Christ. Згодом він заснував кілька музичних проєктів, серед яких джазове пауер-тріо No Walls, глем-роковий гурт Madfly і хеві-металічний колектив Comes with the Fall. Дюваль також став автором хіта «I Know» американської ритм-енд-блюзової співачки Діонн Ферріс, за що удостоївся нагороди Американського товариства композиторів, авторів і видавців.
На початку 2000-х років Дюваль став відомий у США завдяки спільним гастролям із гітаристом Джеррі Кантреллом. 2006 року він приєднався до гурту Alice in Chains, що входить до «великої четвірки гранджу», замінивши покійного вокаліста Лейна Стейлі. У складі сіетлського колективу Дюваль випустив три студійні альбоми, зумівши заручитися підтримкою прихильників і критиків, і ставши невіддільною частиною гурту.
Біографія
Дитинство та юність Вільям Бредлі Дюваль народився 6 вересня 1967 року у Вашингтоні, округ Колумбія. Бабуся по лінії батька була родом із Південної Кароліни, а по лінії матері — з Делавера, в її роду були нідерландці та північноафриканські маври. У родині Дюваля любили слухати музику, але на музичних інструментах ніхто не грав. Коли хлопчикові було вісім років, до будинку Дювалів переїхав двоюрідний брат Вільяма Дональд, взявши з собою невелику колекцію платівок. Під впливом брата Дюваль жадібно слухав усе, що потрапляло під руку, включно з Карлосом Сантаною, Роєм Ейєрсом і Weather Report. Найбільше враження на молодого меломана справив Джимі Гендрікс, почувши гру якого Дюваль загорівся бажанням стати гітаристом. Він знайшов у підвалі стару акустичну гітару з нейлоновими струнами, що належала дядькові, і почав вчитися на ній грати. Коли музиканту-початківцю виповнилося дев'ять, кузен Дональд пішов служити на флот, а з першої зарплати купив молодшому братові першу електрогітару Fender Mustang. Батьки з розумінням ставилися до уподобань сина і не заперечували проти того, щоб він відвідував концерти або грав на музичних інструментах, хоча сумнівалися, що Вільям зможе стати професійним артистом і так заробляти на життя. Родичі по лінії матері наполягали, щоб молодий чоловік здобув належну освіту та освоїв престижну спеціальність, наприклад, ставши юристом або викладачем коледжу.
Свій перший концерт як глядач Дюваль відвідав у дев'ятирічному віці: ним став виступ Weather Report. На виступи він найчастіше ходив разом із мамою, оскільки дітям було заборонено перебувати в клубах без супроводу дорослих. Матері часто доводилося бути присутньою на виступах разом із сином і слухати виконавців, які були їй не до душі (наприклад, Public Image Ltd або Ramones). Одного разу юнак самотужки проник на концерт Dead Kennedys, але його виявили охоронці та збиралися викинути із закладу. За Вільяма заступився учасник гурту Джелло Біафра, який назвав те, що відбувається, «апартеїдом у південноафриканському стилі» і дозволив темношкірому юнакові додивитися виступ під свою відповідальність.
Одним із перших записів, які вразили юного Вільяма, став альбом Band of Gypsys Джимі Гендрікса. Дюваль був вражений тим, як багато звуків міг видавати всього один інструмент, електрогітара в руках Гендрікса. Довгий час він не знав улюбленого виконавця в обличчя, оскільки слухав старі платівки без обкладинок, поки, нарешті, не побачив його фотографію на ксерокопії обкладинки чергового номера журналу Rolling Stone. Коли ж молодий шанувальник рок-музики застав виступ Гендрікса по телевізору — той виступав на фестивалі в Монтереї, — це стало для нього справжньою подією. До одинадцятирічного віку Дюваль уже непогано грав на гітарі, захоплюючись не тільки Гендріксом, а й Funkadelic, MC5, The Stooges, Джеймсом Улмером, Орнеттом Коулманом, The Velvet Underground, Лу Рідом і Робертом Квінном. Водночас підсвідомо юнакові хотілося виконувати екстремальнішу музику. Переломним моментом стало знайомство з каліфорнійським панк-гуртом Black Flag — Дюваль десь побачив зображення вокаліста Деза Кадени та запам'ятав його, хоча ніколи не чув музики гурту. 1981 року у Вашингтоні показували фільм Пенелопи Сфіріс «Занепад західної цивілізації», присвячений панк-сцені Лос-Анджелеса, де Вільям знову побачив логотип Black Flag і Грега Гінна, який грав на гітарі. Це агресивне звучання не було схоже ні на що з почутого раніше і моментально запало йому в душу. Ще одним виконавцем, який суттєво вплинув на музичний смак Вільяма, став авант-джазовий ансамбль Art Ensemble of Chicago. Дюваль прочитав про нього в журналі Musician і навіть зумів дістати кілька альбомів. Коли гурт виступав у клубі 9:30 у Вашингтоні, тринадцятирічний Вільям загорівся бажанням потрапити на концерт. Попри обмеження за віком, йому вдалося пробратися всередину разом із дідусем. Юний меломан був вражений не тільки музикою, а й зовнішнім виглядом артистів: вони активно використовували театральні ефекти, деякі учасники були вбрані в національні африканські костюми, їхні обличчя були вкриті різноколірною фарбою, а трубач носив уніформу хірурга або шеф-кухаря. Годинний виступ був рясно присмачений імпровізаціями та сольними партіями. На довершення всього трубач, який помітив Дюваля, здивувався юному шанувальнику і привернув до нього увагу перед початком чергової пісні, сказавши в мікрофон: «Це для нашого маленького брата».
Захоплення панк-роком Коли Вільяму виповнилося чотирнадцять років, мати повторно вийшла заміж, і сім'я переїхала з Вашингтона до Атланти, де його вітчим знайшов роботу. Музикант завжди пам'ятав про своє походження і зазначав, що воно наклало певний відбиток на його розвиток: «Чорний із Вашингтона має певний колорит, тобто його бачать скрізь. Це складно пояснити: ви дізнаєтеся це, коли побачите». У той час як Вашингтон був одним із центрів розвитку гардкор-панк-сцени, в Атланті про цей жанр практично не чули. У місті домінували гурти нової хвилі, які прагнули повторити успіх The B-52's і R.E.M. Проте Дюваль був навіть натхнений відсутністю панківської сцени в місті, адже йому надавалась можливість стати першопрохідцем у регіоні.
Перші дві панк-групи виникли в Атланті 1982 року і кардинально відрізнялися одна від одної. Перша з них називалася DDT і складалася з чотирьох білих; другим колективом стало чорношкіре тріо Awareness Void of Chaos (з англ. — «Усвідомлення порожнечі хаосу»), або просто AVOC, яке очолив Вільям Дюваль. Юний Дюваль, який отримав прізвисько «Кіп», жив у приміському Декейтері та часто виступав у клубі 688 Club, єдиному закладі, де дозволяли грати подібну музику — агресивну суміш регі та треш-металу. У багатьох клубах музиканту відмовляли через молодість, адже він почав виступи в чотирнадцятирічному віці. Вільям навіть не міг поодинці потрапити всередину як глядач, оскільки туди впускали лише з 19-річного віку, а 1983 року підвищили віковий ценз до 21 року.
Наполегливість Дюваля сприяла зростанню місцевої андеграундної сцени, що зосередилася навколо клубу Metroplex, і призвела до появи клубів без вікових обмежень. Панк-сцена міста розвивалася на тлі агресивних настроїв оточуючих: у той час в Атланті все ще можна було зустріти марші ку-клукс-кланівців, а чорношкірих час від часу вішали на горі Стоун-Маунтен. Грати важку музику в місті, що було частиною так званого Біблійного пояса, було просто небезпечно. Панків тут не любили ні поліція, ні вчителі, ні співробітники студій звукозапису, ні тим паче реднеки, які бродили вулицями та хотіли кого-небудь побити. Фактично Дюваль і його група перебували поза законом: підлітки не отримували дозволу на виступи, ніхто не забезпечував їхню безпеку під час концертів, а найкраще, що для них могли зробити дорослі, — це просто виділити приміщення для виступу, в іншому вони були надані самі собі.
Після розпаду AVOC восени 1983 року Кіп Дюваль створив нову групу Neon Christ (з англ. — «Неоновий Христос»), до складу якої увійшли барабанщик Джиммі Демер, бас-гітарист Денні Ленкфорд і вокаліст Ренді Дюто. Дебютний виступ відбувся наприкінці 1983 року на розігріві у місцевих колективів Scream і DDT. На початку 1984 року Neon Christ зуміли заручитися підтримкою треш-групи D.R.I. із Сан-Франциско, і ті взяли молодих хлопців у турне Східним узбережжям. У червні 1984 року гурт випустив за власний кошт семидюймовий мініальбом Neon Christ (також відомий під назвою Parental Suppression), що складався з 10 композицій. Наприкінці літа музиканти записали ще чотири нові пісні в домашній студії Ніка Джеймсона, у минулому — інженера відомого рок-гурту Foghat. І хоча друга платівка так і не вийшла, одна з цих пісень — «Ashes To Ashes» — увійшла до збірки P.E.A.C.E., виданої на лейблі R Radical Records на початку 1985 року, яка складалася з 55 пісень, записаних панками з усього світу.
Ранні пісні Дюваля у складі AVOC і Neon Christ являли собою агресивний хард-рок і треш-метал. Незабаром музикант перейшов до написання повільніших і важчих композицій. Якщо його ранню творчість називали «підлітковим панком», то з 1985 року в ній почали виявлятися елементи більшої кількості стилів, починаючи від хеві-металу і закінчуючи авангардним джазом. Група почала проявляти інтерес до політичного життя, що знайшов відбиття як у текстах пісень, так і в активній громадській позиції Neon Christ: члени гурту висловлювалися на підтримку нігерійського музиканта Фела Куті, проголошеного в'язнем сумління, виступали за звільнення південноафриканського політв'язня Нельсона Мандели, брали участь у благодійних концертах, антивоєнних демонстраціях і політичних акціях No Business As Usual, критикуючи режим Рональда Рейгана. Останній концерт Neon Christ відбувся в лютому 1986 року. Ходили чутки, що Дюваля не злюбили місцеві скінхеди, використовуючи його фотографію як мішень на стрільбищі. Опальний музикант не став випробовувати долю і вирішив покинути місто. Проте внесок Neon Christ у розвиток гардкор-панку в місті не залишився непоміченим. У місцевому щомісячнику Creative Loafing їх називали «єдиною панк-групою Атланти, яка мала значення». 1990 року вийшов подвійний мініальбом A Seven Inch Two Times, що містив вісім із десяти раніше виданих пісень Neon Christ, а також чотири композиції, записані пізніше з Ніком Джеймсоном. У середині 2000-х альбом був перевиданий на CD для реюніон-концертів гурту.
Наступним притулком Дюваля став Санта-Крус. Музикант переїхав на Західне узбережжя, щоб приєднатися до панк-рокового гурту Bl'ast!, який тільки-но підписав контракт із незалежним лейблом SST Records, заснованим Грегом Гінном — кумиром молодого Дюваля. Співпраця з каліфорнійським колективом вийшла недовгою. За словами Дюваля, інші учасники гурту ставилися до творчості недостатньо серйозно: «Вони були простими серфінгістами, які намагалися грати рок-музику. Я прагнув підсадити їх на Джона Колтрейна або MC5, але вони не хотіли про це чути». З'ясувалося, що хоча новоспеченим колегам по групі були близькі цінності Black Flag: Дюваль прагнув осягнути глибини філософії руху, а решту привертали лише його зовнішні прояви, як-от металеве гітарне звучання. Дюваль згадував пізніше: «Майже одразу після виходу з літака я зрозумів, що довго тут не затримаюся». Музикант узяв участь у записі гітарних партій для альбому Bl'ast! It's In My Blood (1987), але після його відходу було вирішено не включати ці доріжки у фінальний мікс. Лише 2013 року вийшло альтернативне видання платівки, що містило партії Дюваля.