Українська культура в роки Німецько-радянської війни, збройного конфлікту 1941–1945 років у рамках Другої світової війни.

Нацистська влада визначила головним органом, який керував суспільною діяльністю українців Генеральної губернії, Український центральний комітет із центром у Кракові. Комітет очолював Володимир Кубійович. На окупованих територіях німецька влада заборонила публічні зібрання, створення товариств. На початку 1942 року в Галичині було заборонено всі українські національні організації, узяті під ретельний контроль радіо і преса, започатковано нагляд за діячами літератури і мистецтва. У школах працювали лише початкові класи. Відбувалися масові розстріли інтелігенції: у Києві поетеса Олена Теліга, поет Іван Ірлявський, редактор газети «Українське слово» Іван Рогач.

Величезних масштабів набуло пограбування мистецьких та історичних цінностей, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. За роки війни Львів втратив 5 тис. рукописів, понад 3 тис. стародруків, 300 інкунабул, близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України було вивезено понад 330 тис. музейних експонатів різної цінності. Війна стала серйозним екзаменом для української культури. Діячам культури і науки доводилося працювати в тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. В умовах війни культура ставала ідеологічним знаряддям у боротьбі радянських, німецьких та українських сил.

Наука

Радянська територія

Вже влітку 1941 року починається евакуація науково-дослідних центрів України. У складі Академії наук УРСР було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників до столиці Башкирії Уфи. У червні 1943 року Академію наук та інші науково установи України було переведено до Москви. 130 докторів і кандидатів наук, 170 співробітників академії воювало на фронтах війни у лавах Радянської армії.

Над невідкладними завданнями оборони країни в сфері авіоніки, радіолокації та пеленгування працювали 8 лабораторій Фізико-технічного інституту АН УРСР в Алма-Аті. Інститут чорної металургії АН УРСР (Свердловськ) працював над вдосконаленням артилерійських установок. Інститут будівельної механіки АН УРСР працював на потребу військово-повітряних сил СРСР. Інститут електрозварювання АН УРСР (Нижній Тагіл) Євгена Патона застосував метод автоматичного дугового зварювання під флюсом для поліпшення якості і міцності корпусів легендарних танків Т-34, впроваджено швидкісне електрозварювання на танкових і авіабомбових заводах. У березні 1944 року Академія наук повертається до Києва. Через рік було створено ряд нових лабораторій: швидкісних машин і механізмів (пізніше лабораторія гідравлічних машин), металофізики, машинознавства і проблем сільськогосподарської механіки.

Вчені-суспільствознавці зміцнювали моральний стан армії, розповідаючи їй про героїчне минуле українського народу, національно-визвольну боротьбу Богдана Хмельницького. Перед українською історичною наукою радянською владою була поставлена задача роз'яснити цілі визвольної війни, розкрити широким масам їхнє героїчне минуле. Задля вирішення цього завдання було видано перший том «Історії України» для вузів, науково-популярний «Нарис історії України», перший том «Наукових записок» Інституту історії і археології України АН УРСР. Фахівці гуманітарних наук входили до бригад лекторів, які виступали з лекціями із військово-історичної тематики на передовій, у гарнізонах міст, винищувальних батальйонах.

Окупація Під час німецької окупації у Києві у 1941 році зусиллями ректора Київського університету та члена Київської міської управи К. Т. Штеппи було створено паралельну Українську академію наук, яку очолив В. О. Плотніков. Втім, вже у 1942 діяльність академії було практично паралізовано.

Дослідження велися в університетах Львова, Одеси, Чернівців.

Упродовж 1943—1944 років мовознавець Юрій Шевельов написав у Львові працю «Внесок Галичини у формування української літературної мови», де вперше дав загальну оцінку історії та тодішньому стану взаємного впливу мовних традицій Галичини та «Великої України».

Медицина

Радянська територія Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології АН УРСР на чолі з академіком Олександром Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Під час війни Академія наук УРСР була евакуйована до Уфи (Башкирія). Там її президент Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб воєнного часу, разом з академіком Миколою Бурденком створив Академію медичних наук СРСР. Разом із колективом Інституту клінічної фізіології АН УРСР винайшов сироватку для лікування ран. Тільки за 1943 рік для потреб військових шпиталів було виготовлено 3 млн доз цієї сироватки.

Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком Олександром Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові.

Відомий хірург-офтальмолог, академік Академії наук УРСР Володимир Філатов в Українському інституті хвороб ока в Ташкенті удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим.

Микола Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. У подальшому Микола Дмитрович продовжив власні дослідження в Центральному шпиталі Радянської армії в Москві. Інститут-шпиталь з діагностики і терапії проникаючих поранень грудної клітки у Новосибірську знизив смертність серед поранених з 30 % до 7 %.

Відомий хірург Коломійченко Михайло Сидорович, керівник Київського інституту вдосконалення лікарів з перших днів війни разом із колективом перебував на фронті, став головним хірургом 62 армії.

Під час війни в Радянському Союзі 52 медики, серед них 16 жінок, були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Санітарку М. С. Нечипорук було нагороджено орденом Слави трьох ступенів. Марія Сердюк була удостоєна вищої нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста — медалі імені Флоренс Найтінгейл. За участь у партизанському русі страчено професора Петра Михайловича Буйка, лікаря І. І. Сосніна разом із дочкою-партизанкою Ніною, Олену Убийвовк, доньку лікаря, підпільницю, керівника комсомольської молодіжної організації «Нескорена полтавчанка».

Воєнний досвід медицини було вивчено і узагальнено в 45 томах «Досвіду радянської медицини у Великій Вітчизняній війні», 6 томах Енциклопедичного словника воєнної медицини.

Окупація У зв'язку з потребами фронту окупанти активно підтримували медичну освіту на окупованих територіях (на відміну від багатьох інших фахів, які в окупації занепали). Мали місце спроби створити місцеві відділення українського Червоного Хреста у Києві (Федір Богатирчук), Полтаві (Галина В'юн) та інших містах, але невдовзі ці установи були зачинені нацистами.

Освіта

Радянська територія У роки війни понад 45 українських вузів працювали в евакуації. Київський і Харківський університети були об'єднані в один, який поновив свою роботу в лютому 1942 року в Кизил-Орді (Казахстан), Одеський університет перебував на той час у Байрам-Алі (Туркменістан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Миколаївський кораблебудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладівБокань В., Польовий Л. Історія культури України. — К., 1998..

У тилу для евакуйованих дітей було сформовано школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11, школи створено також у Куйбишевській, Сталінградські, Пермській, Омській областях, в Середній Азії. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні закладиКультура України в роки війни . Історія України (1939—2005), 11 клас. Ukrmap Українські підручники.. Загалом 5,5 тис. евакуйованих українських педагогів працювали в 100 українських навчальних закладів. Учнів інформували про розвиток подій на фронтах, випускались бойові листки, активно велося листування з фронтовиками, вистави і концерти самодіяльності у шпиталях для поранених бійців і командирів.

Під час відбудови інфраструктури на зруйнованих війною землях України швидко зростала кількість шкіл. У 1943—1944 навчальному році працювало 12 802 шкіл, навчалось 1,77 млн учнів. У 1944—1945 навчальному році працювало 24 тис. шкіл, де навчалося 4,13 млн учнів, працювало 145 тис. учителів. На Західній Україні до 1945 року було відновлено 5,7 тис. шкіл, в яких навчалось 840 тис. учнів, на поповнення навчальних кадрів прибуло 10 тис. вчителів зі Східної і Південної України.

Окупація На території Рейхскомісаріату Україна діяли лише початкові школи, шкільна освіта переведена на українську мову, вводилось обов'язкове вивчення німецької мови. Влада з осторогою дивилася на будь-яких представників національної інтелігенції, як на потенційних зрадників і заколотників, очільників національно-визвольного руху. Було страчено у Києві — більше 200 вчителів, 3 тис. харківських освітян. Замість вищої освіти в Райхскомісаріаті Україна існувала професійна освіта (переважно медична, технічна та культурна).

Вища освіта існувала у дистрикту Галичина, який належав до Генерал-губернаторства, а також в Трансністрії (румунська зона окупації). Професійна освіта існувала в анексованому мадярами Закарпатті (училища у Хусті, Мукачеві, Ужгороді). Студенти з цих регіонів мали можливість навчатися також в Німеччині, Румунії та Угорщині, відповідно. Водночас велися репресії проти місцевої інтелігенції. Жертвами репресій в Галичині були спочатку поляки (було страчено 42 професори Львівського університету), а надалі також українці.

ЗМІ

Радянська територія Преса Засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 року були евакуйовані на схід Росії, виконували функцію мобілізації українського народу на боротьбу, а не співробітництво з німецькою владою. Українські видавництва об'єдналися в єдине Українське державне видавництво, що випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців в Саратові, пізніше в Москві. За роки війни ним було видано 850 книг, брошур, журналів, плакатів та іншої агітпродукції тиражем понад 15 млн примірників.

22 червня 1941 року в Києві була створена редакція газети Південно-Західного фронту «Красная Армия» у складі Миколи Бажана, Сави Голованівського, Віктора Кондратенка, Івана Ле, Андрія Малишка, Леоніда Первомайського. Військовим кореспондентом газети став Олександр Довженко, який отримав орден Червоного Прапора. Під час війни у тилу видавалися українські республіканські газети, в першу чергу партійних і радянських органів, «Комуніст» (з січня 1943 року — «Радянська Україна») та «Советская Украина» (з січня 1944 року — «Правда Украины»), Двічі на місяць виходила газета «Література і мистецтво» — спільний друкований орган Спілок письменників, художників і композиторів УРСР. «Радянську Україну» і «Літературу і мистецтво» переправляли через лінію фронту й розповсюджували на окупованих територіях. Громадсько-політичні журнали «Українська література» і «Україна» друкували твори патріотичної тематики українських літераторів.

Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Так, у Вінницькій області виходила газета «Партизанська правда», у Київській — «Народний месник», а в партизанському загоні імені Боженка — «Вільна Україна». Вже 31 липня 1941 року вийшов перший номер газети для окупованих територій «За Радянську Україну!», редколегію якого склали Микола Бажан, Ванда Василевська, Олександр Корнійчук.

Радіо