Держава загального добробуту, держава суспільного добробуту () — це термін, яким узагальнено характеризують політику держави, що має на меті забезпечення надання низки таких основних послуг, як охорона здоров'я, належний рівень освіти (зазвичай безкоштовної) завдяки державному фінансуванню. Це одна з багатьох концепцій правової держави. Обов'язково слід зазначити, що держава добробуту — це один із специфічних різновидів соціальної держави, який розглядається у своїх виокремлених аспектах.
Метою утворення держави загального добробуту є забезпечення для людей таких умов, котрі стали б для них стимулом у сприйнятті існуючого суспільного та економічного устрою, а також створення прийнятних умов повсякденного життя.
Термін увійшов у вжиток протягом 1940-х років — у той час, коли швидко зростала роль держави в цій сфері (особливо в Великій Британії). Існування певної форми держави загального добробуту приймається більшістю сил усього політичного спектра, а докорінно заперечують її тільки прихильники економічної свободи, лібертаріанці, для яких вона уособлює порушення прав власності тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування.
Походження терміна Термін «добробут» набагато давніший за термін «держава загального добробуту». За часів освіченого абсолютизму правитель мав необмежену владу, яку він повинен був використовувати лише в тій мірі, в якій це було необхідно для «добробуту» його підданих. Зміст «добробуту» або «доброї поліції», який обмежував законне здійснення влади правителем, визначався владою на власний розсуд. Це також називають «абсолютизмом добробуту». Термін «держава загального добробуту» використовується у зв'язку з князівським абсолютизмом, зазвичай у поєднанні з такими атрибутами, як абсолютистська, меркантилістська або домодерна.
Німецький термін Sozialstaat («соціальна держава») використовується з 1870 року для опису програм державної підтримки, розроблених німецькими соціальними політиками і впроваджених в рамках консервативних реформ Отто фон Бісмарка (див. Соціальне законодавство).
Сьогодні цей термін використовується майже повністю для позначення «сучасної» соціальної держави, яка виникла в XIX столітті в ході соціально-економічних потрясінь, викликаних індустріалізацією, формуванням національних держав і демократизацією. У той час як відповідний англійський термін welfare state є описово нейтральним, термін «Wohlfahrtsstaat» часто використовується в німецькій мові як войовничий термін з принизливою конотацією.
Дослівний англійський еквівалент «соціальна держава» (social state) не прижився в англомовних країнах. Однак під час Другої світової війни англіканський архієпископ Вільям Темпл, автор книги «Християнство і соціальний порядок» (1942), популяризував цю концепцію, використовуючи словосполучення «держава загального добробуту» (welfare state). Використання єпископом Темплом терміна «держава загального добробуту» пов'язане з романом Бенджаміна Дізраелі 1845 року «Сибіла, або Дві нації» (іншими словами, багаті та бідні), де він пише, що «влада має лише один обов'язок — забезпечувати соціальний добробут НАРОДУ». У той час, коли він писав «Сибілу», Дізраелі (згодом прем'єр-міністр) належав до «Молодої Англії» — консервативної групи молодих торі, які були незадоволені тим, як віги вирішували питання бідності за умов індустріалізації. Члени «Молодої Англії» намагалися заручитися підтримкою привілейованих класів, щоб допомогти менш щасливим і визнати гідність праці, яка, на їхню думку, була характерною для Англії у феодальному середньовіччі.
Історія розвитку теорії держави добробуту
Давні часи
Індія Імператор Індії Ашока висунув свою ідею соціальної держави у 3 столітті до нашої ери. Він уявляв свою дхарму (релігію або шлях) не просто як набір гучних фраз. Він свідомо намагався зробити її державною політикою; він заявляв, що «всі люди — мої діти» і «які б зусилля я не докладав, я прагну лише до того, щоб віддати борг, який я винен усім живим істотам». Це був абсолютно новий ідеал царювання. Ашока відмовився від війни і завоювання насильством і заборонив вбивати багатьох тварин. Оскільки він хотів завоювати світ любов'ю і вірою, він відправив багато місій для поширення Дхарми. Такі місії були відправлені в такі місця, як Єгипет, Греція та Шрі-Ланка. Поширення Дхарми включало в себе багато заходів для забезпечення добробуту людей. В імперії та за її межами засновувалися центри лікування людей і тварин. Були закладені тінисті гаї, колодязі, сади і будинки відпочинку. Ашока також заборонив марні жертвоприношення і певні форми зібрань, які призводили до марнотратства, недисциплінованості і забобонів. Для реалізації цієї політики він набрав нову групу офіцерів, які називалися Дхармамахаматтами. Частина обов'язків цієї групи полягала в тому, щоб стежити за тим, щоб до людей різних сект ставилися справедливо. Особливо їх просили дбати про добробут ув'язнених.
Однак історичні відомості про Ашоку суперечливі. Власні написи Ашоки стверджують, що він навернувся до буддизму після ведення руйнівної війни. Однак шрі-ланкійська традиція стверджує, що він прийняв буддизм вже на 4-му році свого правління, хоча в ній не згадується про завоювання Калінги. Під час цієї війни, згідно з Основним скельним едиктом Ашоки 13, загинуло близько 100 000 чоловік і ще 150 000 було депортовано. Деякі джерела (зокрема, буддійські усні легенди) припускають, що його навернення було драматичним і що він присвятив решту свого життя прагненню до миру і загального блага. Однак ці джерела часто суперечать одне одному, а деякі джерела (наприклад, «Ашокавадана», найдавніші версії якої датуються 200-500 роками н. е.) описують Ашоку, який протягом усього свого правління займався масовими вбивствами на релігійному ґрунті, і не згадують про філантропічну діяльність, про яку говориться в більш ранніх легендах. Інтерпретація дхарми Ашоки після навернення є суперечливою, але, зокрема, тексти, які описують його особистий наказ про масові вбивства буддійських єретиків і джайнів, оскаржуються багатьма вченими, оскільки вони прямо суперечать його власним указам і носять легендарний характер.
Китай Імператор Вень (203 - 157 рр. до н.е.) з династії Хань запровадив низку заходів, схожих на сучасну соціальну політику. Вони включали пенсії у вигляді їжі та вина для всіх, кому виповнилося 80 років, а також грошову підтримку у вигляді позик або податкових пільг для вдів, сиріт і людей похилого віку, які не мали дітей, щоб утримувати їх. Імператор Вень також був відомий своєю стурбованістю марнотратним витрачанням грошей платників податків. На відміну від інших ханьських імператорів, він носив простий шовковий одяг. Щоб змусити державу краще служити простим людям, жорстокі кримінальні покарання були пом'якшені, а державна бюрократія стала більш меритократичною. Це призвело до того, що вперше в історії Китаю чиновників почали відбирати за результатами іспитів.
Рим Римська республіка періодично втручалася, щоб розподіляти безкоштовне або субсидоване зерно серед свого населення в рамках програми, відомої під назвою Cura Annonae. Місто Рим швидко зростало за часів Римської республіки та імперії, досягнувши чисельності населення, що наближалася до мільйона у другому столітті нашої ери. Населення міста зростало за межами можливостей прилеглих сільських районів задовольнити продовольчі потреби міста.
Регулярний розподіл зерна розпочався у 123 році до н.е. з прийняттям закону про зерно, запропонованого Гаєм Гракхом і схваленого римською плебейською радою (народними зборами). Кількість тих, хто отримував безкоштовне або субсидоване зерно, в певний момент зросла до 320 000 осіб У 3 столітті нашої ери зерно було замінено хлібом, ймовірно, за часів правління Септимія Севера (193-211 рр. н.е.). Север також почав забезпечувати жителів Риму оливковою олією, а пізніше імператор Авреліан (270-275 рр.) наказав роздавати вино і свинину. Хліб, оливкова олія, вино і свинина, очевидно, видавалися майже до кінця Західної Римської імперії в 476 р. За оцінками, в ранній Римській імперії на частку хліба припадало від 15 до 33 відсотків всього зерна, що імпортувалося і споживалося в Римі.
На додаток до їжі, Римська республіка також забезпечувала безкоштовні розваги через луді (публічні ігри). На проведення лудіїв виділялися державні гроші, але головуючий на них чиновник все частіше намагався збільшити пишність своїх ігор за рахунок особистих коштів, що було формою піару. Спонсор міг завоювати прихильність римлян.
Ісламські халіфати Концепція держави, що стягує податки до бюджету загального добробуту, була запроваджена серед арабів на початку 7-го століття халіфом Омаром, найімовірніше, адаптована з нових римських територій. Закят також є одним з п'яти стовпів ісламу і є обов'язковою формою 2,5% податку на багатство, який сплачується всіма особами, що володіють майном, вищим за базовий поріг (нісаб), з метою надання допомоги нужденним раз на рік після Рамадану. Умар (584-644), лідер Рашидунського халіфату (імперії), створив соціальну державу за допомогою Байт аль-мал (скарбниці), яка, наприклад, використовувалася для зберігання продовольства в кожному регіоні Ісламської імперії, зарезервованому для арабів на півострові.
Сучасність Отто фон Бісмарк створив першу соціальну державу в сучасному індустріальному суспільстві із законодавством про соціальний захист у 1880-х роках в імперській Німеччині. Бісмарк поширив привілеї соціального класу юнкерів на пересічних німців. Його імператорське послання до Рейхстагу від 17 листопада 1881 року використовувало термін «практичне християнство» для опису його програми. Німецькі закони тієї епохи також страхували робітників від промислових ризиків, притаманних робочому місцю.
У Швейцарії Швейцарський фабричний закон 1877 року обмежив робочий час для всіх і надав допомогу по вагітності та пологах. Швейцарська соціальна держава також виникла наприкінці 19 століття; її існування та глибина варіювалися залежно від кантону. Деякі з перших прийнятих програм включали допомогу в надзвичайних ситуаціях, початкові школи та будинки для людей похилого віку та дітей.
В Австро-Угорській імперії свою версію створив граф Едуард фон Тааффе через кілька років після Бісмарка в Німеччині. Законодавство на допомогу робітничому класу в Австрії з'явилося завдяки католицьким консерваторам. Фон Тааффе використав швейцарські та німецькі моделі соціальних реформ, зокрема Швейцарський фабричний закон 1877 р. Німецькі закони, які страхували робітників від промислових ризиків, притаманних робочому місцю, для створення поправки до Торгового кодексу 1885 р..
Зміна ставлення у відповідь на світову Велику депресію 1930-х років, яка принесла мільйонам людей безробіття та злидні, відіграла важливу роль у переході до держави загального добробуту в багатьох країнах. Під час Великої депресії соціальна держава розглядалася як «середній шлях» між крайнощами комунізму зліва і нерегульованим капіталізмом laissez-faire справа. У період після Другої світової війни деякі країни Західної Європи перейшли від часткового або вибіркового надання соціальних послуг до відносно повного охоплення населення «від колиски до могили». Інші західноєвропейські держави, такі як Велика Британія, Ірландія, Іспанія та Франція, цього не зробили. Політолог Ейлін МакДонах стверджує, що основним фактором, який визначає, де виникла держава загального добробуту, є те, чи була в країні історична монархія з сімейними засадами (риса, яку Макс Вебер називав патримоніалізмом); там, де монархічна держава розглядалася як батьківський опікун населення, було легше перейти до менталітету, в якому індустріальна держава також могла б слугувати батьківським опікуном населення.