Орієнталізм (від  — східний) — течія переважно в західноєвропейському мистецтві (живописі, музиці, графіці та архітектурному декорі) в XIX ст. Течія ґрунтувалась на нереальних, поверхнево сприйнятих явищах неєвропейської культури як екзотика, з нелогічним використанням лише елементів арабо-мусульманської культури і архітектури наближених до Європи мусульманських країн.

Попередній період

Словом орієнталізм позначають напрям в мистецтві XIX ст., котрий найбільше відбився в мистецтві Франції. Але зображення мусульман, турків чи африканців в чалмах, з'явились в мистецтві Західної Європи набагато раніше, ще в середньовіччя. Особливо ними уславилась Венеція, постійний торговий партнер Османської імперії і такий же постійний конкурент і військовий противник. Особи в чалмі і умовно-турецькому вбранні — дійові персонажі багатьох картин Якопо Тінторетто, Паоло Веронезе, Франческо Фонтебассо. Часто один з волхвів в композиціях західноєвропейських майстрів з «Поклонінням волхвів немовляті Христу» мав мусульманські ознаки. Але тоді це ще не стало напрямком в мистецтві.

Орієнтал і Оксидент

«Орієнтал» (лат. orientalis — «східний») — представник східної культури (Азії, Близького Сходу, Північної Африки).

«Оксидент» (лат. occidens — «західний, що заходить») — західна людина, протилежність орієнталу. Оксидент стверджує, що орієнтал — ірраціональний, наділений примітивним розумом і є «іншим». Сам оксидент є представником раціональності, розуму та вищості.

Взаємини між орієнталом і оксидентом зображуються другим як втручання оксидента у світ орієнтала задля привнесення ерудованості, зрозумілості та ідентичності. Захід ідентифікує Схід як суб’єкт, якого судять, суб’єкт, якого вивчають і виправляють, а також ілюструють. У кожному з таких випадків орієнтал утримується в загальноприйнятих формах і репрезентується через ці форми.

Сучасний дискурс орієнталізму

Сьогодні дискурс орієнталізму зберігається, особливо у відносинах Заходу з «Ісламом». Світові медіа подають мусульманський світ як ірраціональне джерело конфліктів, що доповнює образ «небезпечного Іншого». Втрачається акцент на зображенні сучасного життя або технологічного прогресу. Крізь призму орієнталізму, говорячи про Іслам, для прикладу, фактор ісламської освіти як багатофункціональної системи навчання та виховання особистості враховується менше, ніж політичні або медійні втручання Заходу, який «вчить розуміти» Іслам через власну призму, зосереджуючись на традиціях (одяг, побут, релігійні ритуали), що подаються як «екзотичні» та «дивні», задля вигідної інтерпретації причин конфліктів або нестабільності.

Як дискурсивна модель, орієнталізм лежить в основі багатьох інституційних способів констроювання колоніального Іншого. Така практика залишається актуальною для функціонування імперської влади в будь-яких її формах: знати й визначати Іншого в дискурсі означає підтримувати широкий політичний контроль.

Франція

Під час військової авантюри Наполеона Бонапарта в арабському на той час Єгипті (1798—1799 роки) його супроводжували французькі науковці і художники, а військовому походу нападників надали цивілізаторську видимість. Це, однак, сприяло появі моди на єгиптоманію та, меншим чином, туркоманію. Нова хвиля зацікавленості в арабському орієнталізмі припала на роки грецької війни за незалежність від Османської імперії (1821—1829 рр.). Потім — на роки Кримської війни з Російською імперією з боку Франції, давнього військового союзника Туреччини в політичних і військових справах.

До орієнталізму в 2-й половині XIX ст. додалося захоплення Японією, котра наважилась відкрити кордони і пішла на вестернізацію. Так виникає японізм у західній кулььтурі.

Арабська тематика в творах Ежена Делакруа — наслідок перебування художника в Алжирі та Марокко разом із французькими дипломатами. Але і він видав тамтешніх євреїв (нащадків вигнанців з арабської Іспанії) за арабів-мусульман. Численні зображення алжирських жінок у Дедакруа — зовсім не арабські жінки. До жінок дійсних мусульман його ніхто не допускав, як не допускали чужинця до власного майна чи до власної худоби.

Але мода народилась і в мистецтві Франції працює ціла низка художників-орієнталістів, яких підживлюють колоніальні захоплення Франції в Північній Африці, в Алжирі, відвідини Туніса, Марокко. Серед них — Орас Верне, Альфред Деоданк (1821—1882), Леон Бонна, Ежен Фромантен, Жан-Леон ЖеромГос. Эрмитаж. Каталог «Западноевропейская живопись», т 1, Л., «Аврора», 1976., Жан Огюст Домінік Енгр, Фредерік Лейтон, Ігнас Спірідон, Фредерік Бріджмен. Деякі з них ніколи не були в мусульманських країнах і їх картини — фантазії на квазіарабську тему.

Але невелика обдарованість цих митців лише збільшила кількість посередніх чи сумнівних за мистецькими якостями картин на арабсько-мусульманську тематику.

Іспанія

Тільки дві країни, прилеглі до Європи, мали з ісламським світом надзвичайно тісні і криваві контакти та культурні запозичення — католицька Іспанія та православна Росія.

Офіційна Іспанія неохоче визнає значний культурний вплив мавританської (арабської) культури на культуру князівств Іспанії в добу середньовіччя. Але про них свідчать численні історичні джерела, як іспанські, так і закордонні.

Арабські завойовники Південної Іспанії (на відміну від інших) виявилися добрими учнями та талановитими спадкоємцями технічних досягнень стародавніх римлян, що колонізували Іберійський півострів задовго до них. Кмітливо використовуючи талі води гірських снігів, застосовуючи гідротехнічні навички римлян та роками вдосконалюючи їх, маври (араби) Іспанії перетворили посушливий край в край садів, великих арабських міст та відомих ремісничих центрів. Унікальною в арабомовних крїнах була і підтримка середньовічних науковців та перекладачів античних філософів, вчених, медиків. Йшло активне засвоєння видобутих знань та їх творче продовження, чим маври Іспанії суттєво відрізнялися від монгольських завойовників та арабів інших країн. Завдяки перекладам іспанських маврів, середньовічні науковці Європи отримали змогу наново пізнати свою стародавню історію, коріння власної, європейської культури, наново стати спадкоємцями досягнень античності, тепер вже в перекладах з арабської на латину. В Кордову почалося паломництво студентів з Франції, Німеччини, навіть середньовічної Британії. Налагодження паперових млинів дало дешевий матеріал для рукописів. В Кордові — ціла низка фахівців жила за рахунок перепису, перекладання та торгівлі книжками. Кордовський халіфат ставав найбільш розвиненою та культурною країною середньовічної Іспанії та Західної Європи того часу. Сформувалася дивна, унікальна цивілізація, арабська за мовою, але всмоктавша, увібравша в себе декілька неарабських культурних впливів — від античних Греції та Риму до Африки та Юдеї. Мали свої досягнення маври Іспанії і в архітектурі. Католикам Іспанії дістануться як військові трофеї кам'яна забудова міст, будівельні технології, готові кам'яні мости через річки, арабські замки (Калаорра) та уславлена Соборна мечеть в Кордові — величний прямокутник 200 на 144 метри, перетворений іспанцями на католицький собор.

Культурний та сільськогосподарський розвиток Півдня Іспанії був насильницькі обірваний католицькою Реконкістою, що викликала вигнання чи масову еміграцію арабів з Іспанії в Північну Африку. Ще 1501 року в країни Магрибу (все західніше арабського Єгипту) емігрували тисячі іспанських мусульман. З Гранади в період 1609-1610 рр. було виселено близько 500 000 морисків до Північної АфрикиКаптерева Т. П., «Искусство Испании», М, «Искусство», 1989, с. 161

Край став занедбаною провінцією королівства, а мистецькі та ремісничі центри перемістилися у Візантію, південну та центральну Італію, в південну Францію.

Після захоплення міста іспанцями, життя арабського населення штучно ускладнили. Їх насиллям хрестили, обклали тяжкими податками, мечеті перетворювали на католицькі собори. У 1498 р. за наказом кардинала де Сіснероса конфіскували арабські рукописи і після розсортування — спалили. Тільки близько 300 рукописів (медичної чи історичної тематики) були конфісковані та збережені. Руйнаціїям віддали і історичні арабські споруди. Багато чого було знищено, зникло безслідно.

В XIX столітті на хвилі моди з Франції виникає і іспанський орієнталізм. На хвилі повернення зацікавленості до власної історії для іспанців та Європи вперше почала відкриватися сплюндрована, напівзруйнована краса культури арабської Кордови, арабського Толедо, Гранади, Севільї, Сарагоси, Генераліфе, Альгамбри.

Альгамбру рестарують понині. Частка речей перенесена в музеї, серед них і в музеї закордонні. Різьблену дерев'яну капітель з палацу в Альгамбрі, мавританську кераміку та арабські монети можна бачити, наприклад, в музеї Ермітаж, в Національному музеї Швеції. Назва Альгамбра ще в XIX столітті стала штампом невисокої культури — балаганів, кінотеатрів, дрібних ресторанчиків, павільйонів, дешевих закладів розважальної індустрії тощо.

Італія

Російська імперія

Поверхнево сприйнятому орієнталізму на початку XIX ст. надала данину низка російських діячів мистецтва. Подібний орієнталізм (з полоненими красунями в гаремах, ревнощами і еротизмом) присутній в творах Олександра Пушкіна («Бахчисарайський фонтан»), арабо-мусульманські мотиви присутні в російській поезії Василя Жуковського, у Михайла Лермонтова, у Миколи Гумільова. Салонний оріенталізм — тема низки картин і малюнків Карла Брюллова і низки його послідовників (Гагарін Григорій Григорович «Турок під деревом»,) або наступників (Ковалевський Павло Осипович «Турок з рушницею»). Серед російських митців XX ст. до тем оріенталістики з реалістичних позицій звернулись Серебрякова Зінаїда Євгенівна (пастелі, створені в Марокко), Яковлев Олександр Євгенович (Картини і малюнки з тематикою арабської Африки, Близького Сходу, Афганістану, Китаю).

Російський художник Верещагін Василь Васильович не належав до найбільш обдарованих митців 19 ст., були і більш обдаровані. Але швидко сформована гуманістична і антивоєнна свідомість художника поставила Верещагіна вище генерації російських митців, а його творчість посіла виняткове місце в мистецтві цілого століття.