Ігуанодо́н чи ігуанодо́нтЦей варіант написання наведено у Словнику іншомовних слів Мельничука та Орфографічному словнику української мови (, букв. — «зуб ігуани») — рід ігуанодонтових динозаврів групи орнітоподів, який жив протягом баремського та раннього аптського періодів ранньої Крейди на території Бельгії, Німеччини, Англії та Іспанії, приблизно 126—122 млн років тому. Хоча багато видів, знайдених у всьому світі, відносили до цього роду, таксономічний перегляд на початку 21-го століття визначив, що ігуанодон базується на одному добре обґрунтованому виді: .
Ігуанодон був великим кремезним травоїдним звіром, до 9—11 метрів завдовжки та ваги до 4,5 тонни. Вид характеризується шипами на великих пальцях, які, можливо, використовувалися для захисту від хижаків, у поєднанні з довгими хапальними п'ятими пальцями для добування їжі.
Рід був названий у 1825 році англійським геологом Гідеоном Мантеллом, але відкритий Вільямом Хардінгом Бенстедом на основі викопних зразків, знайдених в Англії, і отримав видову назву . Ігуанодон був другим типом динозаврів, офіційно названим на основі викопних зразків, після мегалозавра. Разом з мегалозавром і гілеозавром він був одним з трьох родів, які спочатку використовувалися для означення динозаврів.
Однак, на початку 21 століття стало зрозуміло, що рештки, описані Мантеллом насправді належали до 4 різних видів (включаючи ), які не були тісно пов'язані між собою. Згодом їх розділили на Mantellisaurus, Barilium і Hypselospinus. перекласифікували як nomen dubium, тобто недійсний таксон. Тим самим назва «ігуанодон» закріпилась виключно за бельгійськими зразками.
У 2015 році на основі скам'янілостей, знайдених на Піренейському півострові, було названо другий підтверджений вид — .
Опис Ігуанодони були масивними травоїдними тваринами, які могли переходити з двоногої постави на чотириногість. Єдиний добре збережений вид, , за оцінками, досягав довжини близько 9 метрів, при цьому окремі екземпляри, можливо, сягали навіть 13 метрів, хоча це, швидше за все, завищена оцінка, враховуючи, що максимальна можлива довжина тіла , за деякими даними, сягала 11 м. Хоча Грегорі С. Пол припустив, що їхня маса тіла в середньому становила 3,08 тонни, побудова 3D-математичної моделі та використання алометричних оцінок дозволяє припустити, що довжиною близько 8 м (менше середнього) важив близько 3,8 тонни. Зразки відносно великих особин були зареєстровані у 2020-х роках: екземпляр, названий , сягав 9—10 м у довжину, а новий екземпляр з верхнього барему Піренейського півострова — до 11 м у довжину. Такі великі особини важили приблизно 4,5 тонни.
У передній частині щелепи ігуанодона мали дзьоб, який складався з кератину, за ним були розміщені зуби, подібні до зубів ігуани, але великих розмірів та густіші.
Передні кінцівки були приблизно на чверть коротше задніх, три центральні пальці на них були пристосовані для опори. На великих пальцях розташовувалися шипи, які використовувалися ймовірно для захисту. На початку XIX століття ці шипи вважалися рогами, а палеонтологи поміщали їх спершу на ніс тварини. «Мізинці» на противагу всім іншим пальцях були довгими та гнучкими.
На задніх ногах, пристосованих для ходи, але не для бігу, було лише три пальці. Хребет та хвіст підтримувалися окостенілими сухожиллями.
Історія вивчення
Гідеон Мантелл, сер Річард Оуен і відкриття динозаврів Історія відкриття ігуанодона овіяна популярними легендами. Згідно з такою, дружина Гідеона Мантелла, Мері Енн, знайшла перші зуби ігуанодона в пластах Тілгейтського лісу в Уайтменс-Грін у селищі Какфілд у Сассексі у 1822 році, коли її чоловік, акушер, відвідував пацієнтку. Однак немає жодних доказів того, що Мантелл брав дружину з собою на прийом до пацієнтів. Щобільше, у 1851 році він визнав, що сам знайшов зуби, хоча раніше, у 1827 та 1833 роках, він заявляв, що місис Мантелл дійсно знайшла перший із зубів, пізніше названий ігуанодоном. Інші пізніші автори погоджуються, що ця історія не є безумовно неправдивою. Із записників Мантелла відомо, що він вперше видобув великі кістки саме з кар'єру в Уайтменс-Грін у 1820 році.
На початок 1820-х ще жоден динозавр не був офіційного описаний. Спершу Мантелл інтерпретував ці кістки, які намагався з'єднати у частковий скелет, як кістки гігантського крокодила. У 1821 році Мантелл згадав про опубліковану раніше знахідку зубів травоїдних викопних тварин і почав розглядати можливість того, що в пластах Уайтменс-Грін була присутня велика травоїдна рептилія. Однак у своїй публікації 1822 року «Скам'янілості Південного Даунса» він ще не наважився припустити зв'язок між зубами й дуже неповним скелетом, припускаючи, що його знахідки були від двох великих істот, одна м'ясоїдна («тварина з племені ящірів величезних розмірів»), а інша — травоїдна.
У травні 1822 року він вперше представив винайдені зуби Лондонському королівському товариству, але його члени, серед яких був Вільям Бакленд, відкинули їх як риб'ячі зуби або різці носорога з третинного періоду. 23 червня 1823 року Чарльз Лаєлл показав деякі з них Жоржу Кюв'є під час вечірки в Парижі, але знаменитий французький натураліст одразу ж відкинув їх як сучасні носорогові. Хоча наступного дня Кюв'є відмовився від своїх слів, Лаєлл розповів Мантеллу лише про його відмову, від чого Мантелл почав почуватися дуже невпевнено стосовно свого відкриття.
У 1824 році Бакленд описав мегалозавра і з цієї нагоди був запрошений відвідати колекцію Мантелла. Побачивши кістки 6 березня, він погодився, що вони належали якомусь гігантському «завру», хоча й заперечував, що це була травоїдна тварина. Підбадьорений, Мантелл знову надіслав кілька зубів Кюв'є, який 22 червня 1824 року відповів, що визначив, що вони належать рептилії та, цілком можливо, гігантській травоїдній тварині. У новому виданні своєї праці «Recherches sur les Ossemens Fossiles» Кюв'є визнав свою попередню помилку, після чого Мантелла і його нового «завра» нарешті визнали у наукових колах.
Мантелл спробував закріпити свою теорію, та спробував винайти паралелі із сучасними рептиліями, що збереглися до наших днів. У вересні 1824 року він відвідав Королівський коледж хірургів у Лондоні, проте спершу подібних зубів знайти не зміг. Однак помічник куратора Семюел Статчбері відзначив, що вони нагадують зуби ігуани, яку він нещодавно препарував, хоча й у двадцять разів довшіGlut, Donald F. (1997). «Iguanodon», Dinosaurs: The Encyclopedia. Jefferson, North Carolina: McFarland & Co, 490—500. ISBN 0-89950-917-7.. З огляду на схожість їхніх зубів, Мантелл вирішив назвати свою нову тварину «ігуанодон» або «ігуанозуб», від ігуани та грецького слова «ὀδών» («одон», «одонтос» — «зуб»). Початкова ідея назви була «ігуанозавр» («iguana-saurus», «ящір-ігуана»), але його друг Вільям Деніел Конібер зауважив, що ця назва більше підходить для самої ігуани, тож кращою назвою буде «ігуаноідес» («iguanoides», «схожий на ігуану») або «ігуанодон». Він забув додати видову назву, щоб сформувати правильний біномен, але її додав Фрідріх Голл у 1829 році — . Пізніше вона була змінена на .
На основі ізометричного масштабування Мантелл підрахував, що його істота могла б бути до 18 метрів завдовжки, більше 12-метрового мегалозавра. Він надіслав листа з детальним описом свого відкриття до місцевого Філософського товариства Портсмута в грудні 1824 року, через кілька тижнів після того, як визначився з назвою для викопної істоти. Лист був зачитаним членам Товариства на засіданні 17 грудня, а наступного понеділка, 20 грудня, в газеті «Гемпшир Телеграф» було опубліковано повідомлення про назву нового роду, написану з помилкою як «ігуанадон». Нарешті Мантелл офіційно опублікував свою знахідку 10 лютого 1825 року, коли представив доповідь про скам'янілості Лондонському королівському товариству.
Повніший зразок подібної тварини був знайдений в кар'єрі в 1834, в Мейдстоуні, графство Кент (формація Нижнього Грінсанду), який Мантелл незабаром придбав. Він ідентифікував його як ще одного ігуанодона на основі характерних зубів. Мейдстоунський зразок був використаний в перших реконструкціях скелета та художніх зображеннях ігуанодона, але через його неповність Мантелл припустився кількох помилок, найвідомішою з яких було розміщення того, що він вважав рогом на носі звіра. Відкриття набагато кращих зразків у наступні роки засвідчило, що ріг насправді був видозміненим великим пальцем. Мейдстоунський зразок, з офіційним маркуванням NHMUK 3741, згодом був виключений з роду ігуанодона. Він класифікується як за Макдональдом (2012); як за Норманом (2012); і як голотип окремого виду за Полом (2012) і загалом його вважають зразком роду мантелізавра. На сьогодні мейдстоунський скелет, досі замурований у скелі, виставлений у Музеї природничої історії в Лондоні. Боро Мейдстоуну вшанувало цю знахідку, додавши ігуанодона до свого герба у 1949 році.
У 1830-х між Мантеллом і Річардом Оуеном, амбітним вченим з набагато кращим фінансуванням і зв'язками в суспільстві, почала наростати напруженість у бурхливому світі британської політики й науки часів Виборчої реформи. Оуен, переконаний креаціоніст, виступав проти ранніх версій еволюційної науки («трансмутаціонізму»), які тоді обговорювалися, і використовував те, що він незабаром назве динозаврами, як зброю в цьому конфлікті.
У 1849 році, за кілька років до своєї смерті, Мантелл збагнув, що ігуанодони не були важкими, схожими на товстошкірих ссавців тваринами, як стверджував Оуен, а мали стрункі передні кінцівки. Разом з Бенджаміном Уотерхаусом Хокінсом він створив майже два десятки скульптур різних доісторичних тварин у натуральну величину з бетону, виліплених на сталевому та цегляному каркасі; серед них були два ігуанодони (на основі мейдстоунського зразка), один з яких стояв, а інший лежав на череві. Перед тим, як скульптура стоячого ігуанодонта була завершена, він влаштував всередині неї бенкет на двадцять персон.
Відкриття шахти Берніссар і нова реконструкція Долло
Найбільша на сьогодні знахідка решток ігуанодона сталася 28 лютого 1878 року у вугільній шахті комуни Берніссар в Бельгії, на глибині 322 м, коли двоє шахтарів, Жуль Кретьє та Альфонс Бланшар, випадково виявили скелет, який вони спочатку прийняли за скам'янілу деревину. За сприяння Альфонса Бріара, наглядача шахт у сусідньому Морланвельці, Луї де По 15 травня 1878 року розпочав розкопки скелетів, а в 1882 році Луї Долло реконструював їх. Було виявлено щонайменше 38 особин ігуанодона, більшість з яких були дорослими.
У 1882 році голотипний зразок став одним з перших в історії скелетів динозаврів, виставлених для експонування для публіки. Він був зібраний в каплиці палацу Карла Лотаринзького за допомогою серії регульованих мотузок, прикріплених до риштувань, щоб під час монтажу можна було досягти реалістичної пози. Цей екземпляр, разом з кількома іншими, вперше відкрили для публічного відвідування у внутрішньому дворику палацу в липні 1883 року. У 1891 році їх перевезли до Королівського музею природознавства у Брюсселі, де вони й досі експонуються. Дев'ять з них виставлені у вигляді стендів, а ще дев'ятнадцять — у підвалі музею. Копія одного з них виставлена в Музеї природознавства Оксфордського університету та в Седжвікському музеї в Кембриджі.
Більшість решток було віднесено до нового виду, , більшої та набагато кремезнішої тварини, ніж та, що була виявлена в Англії. Скелети були одними з перших відомих повних скелетів динозаврів. Разом зі скелетами динозаврів були знайдені рештки рослин, риб та інших рептилій, в тому числі крокодилоподібного Bernissartia.