«Зелений слоник» () — російський фільм у жанрі «треш», знятий на любительську відеокамеру в 1999 році режисеркою Світланою Басковою. Картину було нагороджено дипломом II ступеня у розділі повнометражних ігрових фільмів конкурсу «Любительське кіно» кінофестивалю «Любити кіно!—2000» в Москві. Критики Андрій Плахов та Олександр Павлов описують картину як «жорстку антимілітаристську притчу», підкреслюючи належність стрічки до трансгресивного кінематографу та характеризуючи її художню форму як «примітивізм та граничний натуралізм». «Зелений слоник» входить до числа фільмів, найбільш популярних у молодіжному середовищі пострадянських країн: багато діалогів розібрано на цитати, вирази з них стали мемами, а сцени використовуються в демотиваторах.
Сюжет Дія фільму відбувається у середині 1990-х років (судячи зі слів персонажів після розпаду СРСР — «Три Сімки... коли Союз був», і до скасування смертної кари в Росії в 1996 році — «на тебе розстріл чекає») на гауптвахті, куди за дисциплінарні порушення потрапляють двоє молодших офіцерів: «поєхавший», родом із села (Сергій Пахомов) та «братішка» (Володимир Єпіфанцев). Їх обох саджають у камеру, стіни якої пофарбовано в зелений колір.
Фільм починається з обговорення історичних фактів, а також армійських байок двох лейтенантів. «Поєхавший» розповідає «братішці» про те, як після вживання портвейну «три сімки» вперше зайнявся сексом, як випорожнився в Азовському морі (також після розпиття портвейну), як куштував фекалії, а також про те, як його на строковій службі ледь не зґвалтували. Спочатку «братішка» сміється над історіями офіцера, який «поїхав дахом», проте згодом вони починають його дратувати. «Братішка» безуспішно намагається змусити співрозмовника замовкнути. В результаті герой Єпіфанцева здирає погони з «поєхавшого». «Поєхавший» випрошує другого офіцера віддати йому погони за те, що він «постоїть на одній нозі як чапля». Сміючись, «братішка» погоджується на угоду, але замість того, щоб віддати погони, б'є «поєхавшого». Незважаючи на біль, той пропонує чергову ідею: здійснити акт дефекації на підлогу, щоб позбути «братішку» від буцімто набридливих мух, які повинні злетітися на фекалії. За цю ідею «братішка» знову б'є його. На крики героя Пахомова приходить охоронець (Олександр Маслаєв), котрий відправляє «братішку» чистити унітаз за допомогою виделки. Не знаючи, як це робити, герой Єпіфанцева не впоровся з поставленим завданням, і охоронець, розізлившись, відправляє засудженого назад до «поєхавшого». Той намагається розвеселити товариша й починає виконувати складену ним самим пісеньку про «зеленого слоника». Згодом обидва офіцери вкладаються спати.
Поки «братішка» спить, «поєхавший» вирішує зробити йому сюрприз. Він випорожнюється в тарілку, частину фекалій розмазує по підлозі, частину по собі, частину з'їдає. Розбудивши товариша, персонаж Пахомова пропонує йому «поїсти» з тарілки залишок фекалій, який він називає «солодким хлібом». «Братішка» обурюється шокуючим учинком сусіда по камері й кличе начальство, щоб воно ізолювало «поєхавшого». На крики до камери знову приходить охоронець, який у черговий раз відправляє «братішку» чистити туалет. Пізніше в камеру заходить начальник гауптвахти у званні капітана (Анатолій Осмоловський), який, обурившись недалекістю «поєхавшого» і назвавши його «орлом», починає читати лекцію про тихоокеанський театр воєнних дій під час Другої світової війни. Після лекції начальник питає охоронця, що б він хотів зробити з «поєхавшим». Отримавши відповідь «знищити», начальник гауптвахти дозволяє йому побити «поєхавшого».
Розібравшись з «поєхавшим», охоронець відводить його у темний підвал («яму»), куди раніше був відправлений «братішка». Тут капітан починає всіляко знущатися над своїми в'язнями, змушуючи їх танцювати і співати «Яблучко». Після знущань охоронець відправляється поїсти до себе і роздумує, як стане полковником і помститься капітану (судячи з плакату на стіні, де зазначений 1986, охоронець довгі роки терпів таке ставлення до себе і в чорно-білій сцені представлений флешбек) а у підвалі залишаються лише двоє молодших офіцерів і начальник гауптвахти, який продовжує знущання. Капітан змушує «поєхавшого» зробити йому мінет. «Братішка», який спостерігає за цим, остаточно втрачає розум. Він хапає шматок арматури, б'є капітана, перегризає йому горло, гвалтує і випотрошує. Після цього «братішка» починає знущатися над «поєхавшим», розмазуючи по його обличчю кров, і, засунувши йому трахею в рота, змушує «трубити». Усвідомивши, що вбив людину, герой Єпіфанцева накладає на себе руки. В живих залишається лише «поєхавший», котрий без успіху намагається врятувати мертвого «братішку». Зрозумівши, що товариша не врятувати, «поєхавший» кричить від безвиході. До залитого кров'ю підвалу повертається наглядач й у морі крові знаходить живим лише «поєхавшого». Герой Маслаєва починає повторювати, що він — полковник (форма і погони полковника в охоронця дійсно були при собі) і переконує «поєхавшого» піти з ним на якийсь парад. Згодом наглядач вилазить на стілець та накидає на шию петлю. Герой Пахомова за допомогою трахеї капітана вибиває стілець із-під повішеника. Він знущається з трупа, співаючи про «зеленого слоника» та імітуючи секс, після чого засинає серед мертвих тіл.
У ролях
Історія створення
Фільм було знято в 1999 році за дві доби у двох місцях. Одне — підвал у будинку, який належав фотографу Сергію Родкевичу й знаходився в районі станції метро «Курська», пізніше цей будинок знесли. Друге — підвал покинутого заводського приміщення у Фалєєвському провулку Москви, який було названо «Фабрикою кардинального мистецтва» (будівля за адресою Софійська набережна, 26/1, в якій зараз знаходиться штаб-квартира «Роснафти»). Останнє приміщення знайшли музиканти Олексій Тєгін і Святослав Пономарьов, пізніше до них приєднався Володимир Єпіфанцев, який зайняв праву частину «Фабрики» й обладнав її під власний «Прок-театр», у підвалі якого і проходили зйомки. На території «Фабрики» були знайдені шинелі, в яких грали герої фільму, і тарілка, використана в якості реквізиту, частина костюмів була надана Олександром Малишевим. Ніяких внесків на обладнання знімального майданчика не вимагалось. За словами Сергія Пахомова, фільм міг бути знятий «лише в тій дешевій стилістиці».
Олег Мавроматті, продюсер фільму, в одному інтерв'ю зізнався, що для переконання акторів «зіграти як треба» він використав «щось на зразок промивання мізків у секті». За його словами, «люди не хотіли ризикувати життям (Маслаєв не хотів вішатися) і здоров'ям (Осмоловський боявся заразитися від крові і кишок) або репутацією (Єпіфанцев і Пахомов боялись слави… "нетрадиційної секс-орієнтації") і доводилося хитрувати… діяв й особистий приклад… якщо хтось не хотів, наприклад, пити кров, то я робив це першим».
Завдання Світлани Баскової, як режисерки, на думку Пахомова, «полягало у коректуванні імпровізаційних потоків» через дуже високий ступінь імпровізації у картині, та й сам фільм «диктував процес виробництва». Актори не проводили репетицій — за словами Олексія Тєгіна, «будучи у цьому підвалі, такі діалоги — це природно… там повна відсебятина була, що й добре».
Кров, використана в останніх сценах, була привезена зі скотобійні. «Кров справжня, з бійні, лайно справжнє, кінські яблука, слонові, точніше», — говорив Мавроматті, який розповідав, що Маслаєв намагався насправді повіситися і його ледве повернули до життя. Щоправда, хоча б фекалії були не справжніми, а лише імітацією.
Фільм був знятий на любительську (S-VHS, DV-cam) відеокамеру. За однією з версій, назва фільму взята з однойменної пісні Пахомова, написаної спеціально для фільму, проте Мавроматті стверджує, що назва фільму пішла від іншої картини — «Рожеві фламінго», під впливом якої певною мірою і був знятий «Зелений слоник».
У програмі «Культ кіно» на телеканалі «Культура» Баскова зазначила, що фільм певною мірою був задуманий, як протест проти Чеченської війни. Сама Баскова згодом говорила :
Прем'єра фільму відбулася 7 грудня 1999 року в московському Музеї кіно.
Коментарі акторів і знімальної групи Виконавець ролі «Братішки» Володимир Єпіфанцев на телеканалі A-ONE сказав, що фільм «викликає почуття сорому після перегляду». За його словами, «це навіть не кіно, а психоделіка… це якийсь протест у кіно проти бруду», однак «крім бруду» він відзначає наявність безсумнівної сюжетної лінії й розвитку образу персонажа. В іншому інтерв'ю Єпіфанцев сказав, що, знявшись у цій картині, він просто допоміг своїй подрузі Світлані Басковій, у котрої не було артиста на цю роль.
Сергій Пахомов, котрий виконав роль «поєхавшого», навпаки, відзначив, що фільм «з розряду того дива, яке відбувається один раз у житті». За його словами, «абсурдизм „Зеленого слоника“ дуже добре ліг зараз на абсурдизм реальності та її безглуздість… Запам'ятайте: світ закінчився, культура закінчилась, книга закінчилась, слово закінчилося, кіно закінчилось, все закінчилось. І всередині цієї спустошеності „Зелений слоник“ якраз і став віддзеркаленням цього прекрасного стану».
Режисерка фільму Світлана Баскова в інтерв'ю сайту «Сіб.фм» назвала «Зелений слоник» фільмом «про людську гідність й офіцерську честь», відзначивши, що він став реакцією на розклад армії у період, який передував чеченській війні й «брехні, за яку так ніхто і не взяв на себе відповідальність».
Продюсер Олег Мавроматті пояснив, що «Зелений слоник» оповідає «про виживання слабкого» та «силу слабкості»; за його словами, фільм представляє собою соціальну критику і соціальну метафору.
Відгуки критиків На момент виходу кінофільм був дуже холодно сприйнятим як критиками, так і публікою, проте з часом картина здобула статус, оцінюваний багатьма джерелами як культовий.
На думку критиків, у вузьких колах «Зелений слоник» здобув реноме найогиднішого фільму в історії, проте на думку Валерія Кічіна, «забороняти його безглуздо вже тому, що через блювотні пориви нікому не вдалося додивитися його до половини». Кінокритик та кінознавець Андрій Плахов характеризує фільм Баскової як «жорстку антимілітаристську притчу».
Художник Володимир Сальніков у «Художньому журналі» писав, що сюжет фільму настільки дурний і жорстокий, що «не вміщується в рамки якої-небудь утилітарності чи політичної демагогії». На його думку, якби би не той гумористичний ефект, який створюють діалоги та ситуації, що відбуваються у фільмі, «після перегляду стрічки варто було б покінчити з життям». Тим не менш, художник описує фільм, як першу ластівку «якогось іншого мистецтва», яке відійде від напрацьованих у кіноіндустрії прийомів. Сальніков проводить межу між концептуалістами, які завоювали популярність у 1990-ті роки, з числа традиційних радянських інтелігентів, і знайомими з грубим виворотом життя ситуаціоністами (до яких крім Мавроматті і Баскової прираховує Альону Мартинову й Імператора Ваву), відкинутих суспільством діячів мистецтва: на його думку, концептуалісти, незважаючи на спроби створити «нове» мистецтво, виявилися другорядними, тоді як шокуюче мистецтво ситуаціоністів нове настільки, що публікою не «вважається». Фільм Баскової, на його погляд, переріс рамки пародії на армійське життя, ставши метафорою безглуздості людського життя у цілому.
«Зелений слоник» характеризується як жест московських ситуаціоністів у бік естетського відеоарту. За словами кінознавця Мілени Мусіної, «фільм Світлани Баскової органічний настільки, наскільки органічні людські випорожнення», а «„природа фільму“ виявляється слизькою на дотик, вона смердить сумішшю сечі і блювотиння, у неї вляпаєшся ненароком, але обов'язково… жреш її з копрофагівською пристрастю разом з персонажем „Зеленого слоника“, жадібно запихаючи екскременти у розідраний болем рот».
Критики також підкреслюють належність стрічки до трансгресивного кінематографу, відзначаючи, що її художня форма представляє собою «примітивізм і граничний натуралізм», через це створюється ефект документування подій, які реально відбуваються.