Ри́мське завоюва́ння Іспа́нії () — 200-літній процес підкорення Стародавнім Римом Піренейського півострова, який римляни називали Іспанією. Поділялася на декілька етапів: Друга Пунічна війна (218—201 до н.е.), Перша Кельтіберська війна (181—179), Друга Кельтіберська війна (154—151), Лузітанська війна (155—139), Нумантинська війна (143—133), Серторіанська війна (80—72), Кантабрійські війни (29—19). Завершився перемогою Риму та включенням півострова до Римської держави. Також — римське завоювання Піренейського півострова, римське завоювання Іберії.
Передмова Фінікійці (а пізніше — карфагеняни) почали відвідувати Піренейський півострів задовго до Першої Пунічної війни, між VIII і VII ст. до н. е. Їхня активність концентрувалася переважно на півдні півострова та на східному узбережжі південніше річки Ібер (сучасна Ебро). В цих прибережний регіонах вони заснували велику кількість торговельних баз з метою вивозу мінеральних та інших ресурсів дороманської Іспанії на ринки античного Середземномор'я. Ці невеликі бази рідко являли собою щось більше, ніж побудований біля причалу товарний склад, проте вони робили можливим не тільки вивіз сировини, але й впровадження ремісничих виробів зі східного Середземномор'я серед місцевих жителів, створюючи дедалі потужніший вплив античної цивілізації на культури корінного населення півострова і сприяючі запозиченню ними певних культурних рис.
Найпотужнішого культурного впливу зазнали племена іберів, які населяли схід і південь країни і, ймовірно, були нащадками давнього первісного населення Іспанії; їх мова не належала до індоєвропейської сім'ї. До V ст. до н. е. серед них вже склалося структуроване суспільство зі значною соціальною стратифікацією, і до 600 р. до н. е. вже почали виникати укріплені міські центри, які організовувалися за прикладом прибережних фінікійських та грецьких колоній. Іберійська культурна область на сході зоставалася політично роздробленою; на півдні в долині Бетісу (сучасний Гвадалквівір) подекуди виникали більші державні утворення, наприклад, згадуване Геродотом Тартесське царство (яке розпалося близько 550 р. до н. е.).
У внутрішніх районах півострова, на заході і північному заході вплив античних середземноморських цивілізацій був значно слабкішим, і місцеве населення жило переважно невеликими селами, займаючись сільським господарством і скотарством. Центр і захід країни займали кельти, які з'явилися тут з-за Піренеїв приблизно в VII ст. до н. е., північний захід — предки сучасних басків. Кельтські племена, що населяли внутрішні плато на півночі центральної частини півострова, мали тісні контакти з іберами на сході і запозичили від них багато культурних рис, зокрема використання гончарного круга, характерний стиль кам'яних статуеток кабанів та биків, а також іберський алфавіт, однак міські центри в цієї області почали виникати лише в II ст. до н е.
В VI ст. на північ Піренейського півострова почали проникати греки з Массілії (сучасній Марсель), першої грецької колонії на заході Середземного моря. Вони заснували на півночі півострова міста Емпоріон і Роде, і також почали розбудовувати мережу торговельних постів по всьому східному узбережжю Іспанії; їх головним інтересом, безперечно, була торгівля, а не колонізація. Незважаючи на грецьку активність, значна частина їх торгівлі відбувалася через фінікійських, а пізніше — карфагенських посередників, котрі торгували на півострові грецькими виробами і вивозили звідси сировину для перепродажі в Греції.
Коли Карфаген, головна торговельна держава Західного Середземномор'я, почав поширювати сферу своїх комерційних інтересів на Сицилію і південь Апеннінського півострова, це викликало незадоволення Риму, який швидко набирав силу і вплив в регіоні. Цей конфлікт мав спочатку суто економічний, а не територіальний характер — могутність Карфагенської держави базувалася на контролі торговельних шляхів його потужним флотом; Карфаген ніколи не мав ні бажання, ані достатньої військової сили для завоювання і утримання під своєю владою значних територій. Зростаючі протиріччя між двома найпотужнішими державами регіону вилилися в Пунічні війни. Перша Пунічна війна не визначила остаточного переможця, але породила смертельну ворожнечу між двома культурами, котра виплеснулася в Другу Пунічну війну, яка тривала 12 років і принесла Риму контроль над півднем та сходом Піренейського півострова. Пізніше Карфаген зазнав остаточної поразки від Риму в битві при Замі і назавжди зійшов з історичної сцени.
Незважаючи на подолання свого основного суперника в регіоні, повний контроль над усім Піренейським півостровом Рим зумів встановити лише двома сторіччями пізніше, своєю захватницькою політикою збудивши ворожнечу практично всіх народів, що населяли його внутрішні області. Вважається, що зловживання самих римлян і їх пригнічення тих народів, які відразу підкорилися Риму, найбільшою мірою відповідальні за зростання антиримських почуттів серед решти населення півострова. Після років кривавих війн корінні народи Іспанії були остаточно розчавлені під валом римського воєнного тиску та культурної асиміляції і зникли з арени історичних подій, але раніше явили історії яскравий приклад шаленого і безнадійного опору перед лицем незрівнянно сильнішого ворога.
Карфагенська Іспанія
Після Першої Пунічної війни карфагенський генерал Гамількар Барка, який набув політичного впливу під час війни, разом з синами Ганнібалом і Гасдрубалом розпочали кампанію по підкоренню Піренейського півострова і зміцненню прямого карфагенського контролю над значною його частиною, зокрема півднем і східним узбережжям. Місцеві племена підкорялися за допомогою підкупу, укладення воєнних альянсів та шлюбних союзів, чи грубою військовою силою. Підкорені племена, в свою чергу, слугували важливим джерелом поповнення карфагенської армії, котра залучала до себе підрозділи союзних племен, а також набирала найманців серед місцевих жителів. Серед тубільного війська особливої слави набули підрозділи ілергетів, а також легендарних балеарських пращників. За допомогою цього війська Карфаген міг протистояти Риму і зміцняти свою владу на півночі Африки. Такий розвиток подій розцінювався Римом як загроза його владі і як достатній привід для вторгнення в Іспанію.
Сагунтська криза і Друга Пунічна війна Друга війна між Карфагеном і Римом виникла з суперечки за контроль над Сагунтом, грецьким прибережним містечком, розташованим на східному узбережжі поблизу сучасної Валенсії. Десь близько 225 року до н. е. римляни склали з Гамількаром угоду, яка обмежувала сферу карфагенського впливу територією на південь від річки Ебро, а також гарантувала незалежність Сагунту. Однак в 219 р. до н. е. Ганнібал обложив місто після того, як внаслідок політичної кризи в ньому спалахнув внутрішній конфлікт і в збройних сутичках були вбиті прихильники прокарфагенської партії. Місто звернулося за допомогою до Рима, але не отримало її. Після тривалої облоги і кривавих боїв, під час одного з яких Ганнібала було важко поранено, карфагенська армія взяла місто штурмом попри героїчний опір городян. Місто було практично повністю знищено, спочатку карфагенянами під час облоги, а потім самими його жителями. Багато з сагунтійців заподіяло собі смерть, щоб не бути проданими карфагенянами в рабство. Рим, розлючений діями карфагенян, звернувся до карфагенського уряду з вимогою видачі Ганнібала як порушника договору і виводу війська з Сагунтуму; Карфаген відмовився, і римський сенат оголосив війну.
Початок війни Морські шляхи в той час надійно контролював римський флот. Тому по завершенні Сагунтської облоги на початку літа 218 р. до н. е. Ганнібал перетнув Ебро з метою дістатися до Італії посуху, і провів літо цього року, завойовуючи іспанські області на північ від річки. Підкоривши іберійські племена, але не чіпаючи грецьких міст на узбережжі, наприкінці літа він вирушив через південну Галлію і Альпи до Італії, очолюючи армію численністю майже 100000 вояків (за іншими оцінками — близько 60000). Свого молодшого брата Гасдрубала з 15000 війська він поставив охороняти карфагенські володіння на південь від Ебро; Ганнон (імовірно, племінник Ганнібала) з 11000 війська залишився утримувати тільки-но підкорену північ Іспанії.
Тим часом римське військо численністю близько 22000 і очолене консулом Публієм Корнелієм Сципіоном було надіслано морем до Массілії в південній Галлії з наказом перехопити армію Ганнібала. Висланий з Массілії на північ вверх по Роні кавалерійський патруль зіштовхнувся з загоном нумідійської кінноти з ар'єргарду Ганнібала і розбив його, дізнавшись про те, що основні сили армії пройшли цією місцевістю три дні тому. Публій Сціпіон відплив назад до Італії для організації оборони, але більшість війська зі своїм старшим братом Гнеєм Сціпіоном на чолі натомість відіслав морем до Іспанії, щоб зв'язати карфагенські сили, які поки що залишалися там, і не дати їм підтримати італійську армію Ганнібала. Цей сміливий стратегічний маневр відіграв вирішальну роль в перемозі римлян в цієї війні, яка в перші роки складалася зовсім не на їх користь.
Римське вторгнення Місцем першої висадки римлян на Піренейському півострові стало грецьке місто Емпоріон на півночі Іспанії біля підніжжя Піренейських гір. Першою задачею римських сил вторгнення був пошук союзників серед місцевих жителів. Вони склали союзні угоди з ватажками деяких іберських племен узбережжя, але привернути на свою сторону більшість іберів римлянам, імовірно, не вдалося; наприклад, відомо про те, що плем'я ілергетів, найсильніше плем'я на північ від Ебро, залишилося вірним карфагенянам. Втім, шляхом складення угод чи з застосуванням військової сили Гней Сципіон швидко здобув контроль над всім іспанським узбережжям північніше Ебро, включаючи місто Таракон (сучасна Таррагона), в якому він влаштував свою резиденцію.
Битва при Циссі Перша важлива битва між римською і карфагенською арміями відбулася в 218 році до н. е. біля поселення Цисса на південь від Таракона. Гней Сципіон, маючи двократну перевагу над військом Ганнона, без проблем розбив його. Карфагеняни втратили в цієї битві 6000 вбитими, і ще 2000 було захоплено в полон, в тому числі сам Ганнон, а також ватажок ілергетів Індібіла (який в майбутньому створить римлянам багато проблем). Гасдрубал, який зі своєю армією поспішав на з'єднання з Ганноном, прибув запізно і не рішився атакувати головні сили римлян. Замість цього він перетнув Ебро і здійснив кавалерійський рейд в тил римлян. Після цього Гасдрубал був змушений відтягнути свої сили назад за Ебро і відступити до своєї столиці Нового Карфагена (сучасна Картахена); римляни відійшли до Таракона і зайнялися його укріпленням. Перемогою при Циссі римляни зміцнили свій престиж серед довколишніх іберських племен; позиції карфагенян значно похитнулися.
Просування на південь Навесні 217 року до н. е. біля гирла Ебро відбулася морська битва між флотами Гнея Сципіона і Гасдрубала Барки, в якій карфагеняни зазнали нищівної поразки, втративши три чверті свого флоту; завдяки цієї перемозі римський флот здобув повну гегемонію на морі, яка тривала до кінця війни. Контроль морських шляхів римлянами і морська блокада карфагенських портів на іспанському узбережжі відіграли значну роль в послабленні армії Ганнібала, яка протистояла римлянам в Італії
Після перемоги при Ебро з Італії прибуло підкріплення, очолене Публієм Сципіоном (в чині проконсула Іспанії), яке зробило можливим римське просування на південь в напрямку Сагунта.
Брати Сципіони сильно укріпили місто Таракон і влаштували тут воєнну гавань. Фортечна стіна, імовірно, була побудована на фундаменті циклопічної споруди давніх часів; позначки іберійських каменярів на кам'яних брилах, з яких вона була складена, дозволяють зробити висновок, що на будівництві широко використовувалася місцева робоча сила.