Радя́нсько-грузи́нська війна (), або радя́нське вто́ргнення у Гру́зію () — війна між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою та Демократичною Республікою Грузії в лютому-березні 1921 року, розпочата радянським урядом з метою загарбання Грузії. Супроводжувалася низкою збройних боїв (тифлі́ська опера́ція, у пострадянській західній та сучасній грузинській літературі поширені терміни радя́нська окупа́ція Гру́зіїDebo R. (1992). Survival and Consolidation: The Foreign Policy of Soviet Russia, 1918—1921, pp. 182, 361—364. McGill-Queen’s Press. ISBN 0-7735-0828-7), у яких брали участь: з одного боку — частини 11-ї та 9-ї Кубанської армії РРФСР, з іншого — озброєні підрозділи Грузинської Демократичної Республіки.
Війна стала результатом експансіоністської політики росіян, які мали на меті контролювати якомога більше земель, що входили до складу колишньої Російської імперіїKort, M (2001), The Soviet Colossus, p. 154. M.E. Sharpe, "Russia". (2006). In Encyclopædia Britannica. Retrieved 27 October 2006, from Encyclopædia Britannica Online: до бурхливих подій Першої світової війни, а також диверсійних зусиль грузинських більшовиків (здебільшого росіян), які не мали достатньої підтримки у Грузії, щоб захопити владу без зовнішнього втручання.Sicker, M. (2001), The Middle East in the Twentieth Century, p. 124. Praeger/Greenwood,
Незалежність Грузії була визнана Росією в Московському договорі, підписаному 7 травня 1920 року, і подальше вторгнення в країну не було загальноприйнятим у Москві. Його в основному спроєктували два впливові радянсько-російські чиновники грузинського походження, Йосип Сталін і Серго Орджонікідзе, які 14 лютого 1921 року отримали згоду російського лідера Владіміра Леніна на просування у Грузію під приводом підтримки «бунту селян і робітників» у країні. Російські війська після важких боїв зайняли столицю Грузії — Тбілісі (тоді відому як Тифліс для більшості негрузинів) і проголосили Грузинську Радянську Соціалістичну Республіку 25 лютого 1921 року. Решта країни була захоплена протягом трьох тижнів, але тільки у вересні 1924 р. була остаточно встановлена Радянська влада. Майже одночасна окупація військами Туреччини значної частини південно-західної Грузії (лютий–березень 1921 р.) загрожувала переростанням у кризу між Москвою та Анкарою та призвела до значних територіальних поступок між Радянським урядом і Туреччиною в рамках Карської угоди.
Передумови Після Лютневої революції, що почалася в Російській імперії 1917 року, Грузія фактично стала незалежною. 22 квітня 1918 року вона приєдналася до Вірменії та Азербайджану, щоб утворити Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку, але через місяць вийшла і 26 травня проголосила незалежність як Демократична Республіка Грузія, а а через два дні також проголосили і Вірменія, і Азербайджан. Грузія вступала в невеликі конфлікти з сусідніми державами, намагаючись встановити свої кордони, хоча змогла зберегти незалежність і фактичне міжнародне визнання протягом Громадянської війни в Росії, включаючи визнання Радянською Росією в Московському договорі 1920 року.
Незважаючи на відносно широку підтримку суспільства та деякі успішні реформи, соціал-демократичному керівництву Грузії не вдалося створити стабільну економіку чи побудувати сильну дисципліновану армію, здатну протистояти вторгненню. Хоча була значна кількість висококваліфікованих офіцерів, які служили в імперській російській армії, армія в цілому була недогодована і погано оснащена. Паралельна військова структура, набрана з членів меншовицької партії, Народна гвардія Грузії, була краще мотивованою та дисциплінованою, але, була легкоозброєною, високо політизованою організацією, де домінували партійні функціонери, мало корисна як бойова сила.
Прелюдія
З початку 1920 року місцеві більшовики активно розпалювали політичні пристрасті у Грузії, використовуючи аграрні заворушення в сільській місцевості, а також міжетнічну напруженість всередині країни. Оперативним центром радянських військово-політичних сил на Кавказі було Кавбюро (або Кавказька канцелярія) при ЦК КП(б). Створений у лютому 1920 року цей орган очолив грузинський більшовик Серго Орджонікідзе, а його заступником був Сергій Кіров. Загарбання Кавказу здавалося більшовицьким лідерам завданням, яке було б легше виконати в той час, коли союзні держави були зайняті турецькою війною за незалежність. Крім того, турецький національний уряд Мустафи Кемаля Ататюрка, що базувався в Анкарі, висловив свою повну прихильність тісній співпраці з Москвою, пообіцявши змусити «Грузію ... і Азербайджан ... вступити в союз з Радянською Росією ... і ... провести військові операції проти експансіоністської Вірменії».Kedourie, S., editor (1998), Turkey: Identity, Democracy, Politics, p. 65. Routledge (UK), Радянське керівництво успішно використало цю ситуацію і направило свою армію на окупацію Азербайджанської Демократичної Республіки.
Після захоплення Баку 28 квітня 1920 року, Орджонікідзе, ймовірно, з власної ініціативи, виступив на Грузію, підтримавши запланований більшовицький переворот у Тбілісі. Після невдачі перевороту, грузинський уряд зміг зосередити всі свої сили на успішному блокуванні радянського просування через грузино-азербайджанський кордон. Зіткнувшись із важкою війною проти Польщі, радянський лідер Володимир Ленін наказав почати переговори з Грузією. У Московському договорі, підписаному 7 травня 1920 р., Радянська Росія визнала незалежність Грузії та уклала пакт про ненапад. Договір встановив існуючі кордони між двома державами де-юре, а також зобов'язав Грузію видати всі сторонні елементи, які Москва вважала ворожими. У таємному додатку Грузія пообіцяла легалізувати місцеву більшовицьку партію.Beichman, A. (1991). The Long Pretense: Soviet Treaty Diplomacy from Lenin to Gorbachev, p. 165. Transaction Publishers. .
Незважаючи на мирну угоду, остаточне повалення уряду Грузії, де домінували меншовики, було як запланованим, так і неминучим.Erickson, J., ed. The Soviet High Command: A Military-Political History, 1918–1941 ( Routledge (UK), 2001, ), p. 123"Russian Civil War" in Encyclopædia Britannica (2006) Retrieved 27 October 2006, from Encyclopædia Britannica Online: Маючи добре налагоджені дипломатичні зв’язки з кількома європейськими державами, а також контроль над стратегічними транзитними шляхами з Чорного моря до Каспію, радянське керівництво називало Грузію як «передовий пост Антанти». Сталін обзивав свою батьківщину «утриманою жінкою західних держав».Mawdsley, Evan (2007), The Russian Civil War, p. 228. Pegasus Books, Незалежність Грузії розглядалася як пропагандистська перемога вигнаних російських меншовиків у Європі; більшовики не могли довго терпіти життєздатну меншовицьку державу на власному порозі.Kort, M (2001), The Soviet Colossus, p. 154. M.E. Sharpe, Pethybridge, RW (1990), One Step Backwards, Two Steps Forward: Soviet Society and Politics in the New Economic Policy, p. 254. Oxford University Press,
Поразка Червоної Армії у війні проти Польщі, перемога над білим російським лідером Врангелем та падіння Першої Республіки Вірменія внаслідок одночасного нападу Росії і Туреччини створили сприятливу ситуацію для придушення останньої незалежної нації на Кавказі, яка чинила опір радянському контролю.Dench, G (2002), Minorities in the Open Society, p. 87. Transaction Publishers, До того часу британський експедиційний корпус повністю евакуювався з Кавказу, і Захід не бажав втручатися на підтримку Грузії.
Радянська військова інтервенція не була загальноприйнятою в Москві, і серед більшовицьких лідерів існували значні розбіжності щодо того, як поводитися зі своїм південним сусідом. Нарком у справах національностей Йосип Сталін, який до кінця Громадянської війни набув значної бюрократичної влади, зайняв особливо жорстку позицію щодо своєї рідної Грузії. Він рішуче підтримував військове повалення грузинського уряду і постійно закликав Леніна дати свою згоду на наступ на Грузію. Народний комісар війни Лев Троцький категорично не погодився з тим, що він назвав «передчасною інтервенцією», пояснюючи, що населення має мати можливість здійснити революцію. Відповідно до своєї національної політики щодо права націй на самовизначення, Ленін спочатку відкидав застосування сили, закликаючи до надзвичайної обережності, щоб гарантувати, що підтримка Росії допоможе, а не домінуватиме в грузинській революції; проте в міру наближення перемоги у Громадянській війні дії Москви ставали менш стриманими. Для багатьох більшовиків самовизначення дедалі більше розглядалося як «дипломатична гра, в яку треба грати в певних випадках».Kowalski, RI (1997), The Russian Revolution, p. 175. Routledge (UK),
За словами Москви, відносини з Грузією погіршилися через імовірні порушення мирного договору, повторний арешт Грузією грузинських більшовиків, перешкоджання проходженню конвоїв до Вірменії та підозру в тому, що Грузія допомагає озброєним повстанцям на Північному Кавказі.
Чекати якихось вказівок Сергій Кіров, однак, не став, і вже 15 грудня Кавказьке бюро ВКП(б) наказало 11-ій армії перейти кордон Грузії. Однак через два дні, 17 грудня, пленум ЦК ВКП(б) підтвердив «рішення ЦК про мирний напрям політики РРФСР на Кавказі» й операцію скасували. Проте Орджонікідзе і Кіров від імені Кавбюро знову звернулися до Москви з пропозицією захопити Грузію.
12 січня 1921 Пленум ЦК знову відхилив пропозицію Кавбюро. Ленін, як і раніше, виступав проти операції, вважаючи її не на часі та сумніваючись у її перспективи, тоді як Сталіна і Троцького її організаторам вдалося схилити на свій бік.
6 лютого наказом командувача Кавказьким фронтом Володимра Гіттіса створена група військ Тифлісського напряму під командуванням Михайла Веліканова у складі кількох стрілецьких і кавалерійських дивізій і танкового загону.
Проте Політбюро за пропозицією Леніна і цього разу вирішило продовжувати мирні переговори з меншовицьким урядом Грузії. На це Орджонікідзе відповів організацією повстання, яке відбулось силами місцевих комуністів в ніч на 12 лютого 1921 в Борчалінському і Ахалкалакському повітах Грузії і заздалегідь скоординоване з командуванням 11-ї армії. Більшовики зайняли Горі, Душеті і весь Борчалінський повіт. Бачачи цей успіх, 15 лютого Ленін віддав штабу Кавказького фронту розпорядження:
Хронологія
Тактика, яка використовувалася Радами, щоб отримати контроль над Грузією, була подібна до тієї, яку застосували в Азербайджані та Вірменії в 1920 році, тобто відправити Червону Армію, заохочуючи місцевих більшовиків до заворушень; проте цю політику було важко реалізувати у Грузії,Phillips, S (2000), Lenin and the Russian Revolution, p. 49. ca-print-harcourt_heinemann, де більшовики не користувалися народною підтримкою і залишалися ізольованою політичною силою.
У ніч з 11 на 12 лютого 1921 року за ініціативою Орджонікідзе більшовики напали на місцеві грузинські військові пости в переважно етнічному вірменському районі Лорі та сусідньому селі Шулавері, неподалік від вірменського та азербайджанського кордонів. Грузія заволоділа «нейтральною зоною» Лорі на спірному вірменсько-грузинському кордоні під приводом захисту району та підступів до Тифлісу в жовтні 1920 року в ході геноциду вірмен, який здійснила Туреччина. Вірменський уряд протестував, але не зміг протистояти.