Історія Болграду почалась від 600—700 рр. нашої ери:
Залишки давніх поселень На території сучасного міста і поблизу нього виявлені і частково досліджені залишки стародавніх поселень. У IV—III століттях до н. е. тут жили землероби епохи міді (гумельницької культури). Відомі також поселення епохи бронзи (II — початок I тисячоліття до н. е.) Перших століть н. е. і часів Київської Русі (IX—XII ст.). У XIII сторіччі землі сучасного міста захопили монголо-татари. З XVII століття тут кочували ногайці білгородської орди.
Село Табаки Після закінченню російсько-турецької війни, коли Бессарабія була включена до складу Російської імперії, почалося інтенсивне заселення краю задунайськими болгарами, що бігли від турецького гніту. У 1812 році вони заснували на березі озера Ялпуг село Тобако, яке в скоріше стане центром болгарських поселень. У рік заснування там налічувалося 78 дворів (601 житель).
У жовтні 1819 царський уряд прийняв указ «Про устрій задунайських переселенців у Бессарабії», згідно з яким кожна сім'я отримувала десятину громадської землі, болгари звільнялися від рекрутської повинності і на 7-10років (залежно від часу переходу до Росії) — від сплати податків. Цим же указом село Табаки на прохання переселенців було перейменовано в Болград (від болгарських слів «бол» — достаток і «град» — місто). Проте за пропозицією головного піклувальника Південного краю Росії генерала І. Інзова було вирішено закласти в 5-6 км від Тобако на березі озера Ялпуг нове місто. У 1821 був складений план і розгорнуто будівництво. Від сюди і веде свій початок історія міста Болграда.
Масове переселення болгар
Місто що став офіційним центром управління задунайськими болгарськими поселенцями в Бессарабії швидко забудовувався. Переважна більшість його жителів складали селяни-ремісники. Але селилася тут і частина багатої буржуазії, що не бажала залишатися під владою феодальної адміністрації та вояччини.
Перше масове переселення болгар територію Росії почалося після російсько-турецької війни 1828—1829 рр. Шлях російських військ, які йшли в 1828 році за Дунай, пролягав через Болгарію — про це нагадує обеліск, встановлений на околиці міста. У 1830 році сюди прибуло 200 сімей, кількість сімей склало 364 чоловік. Болгари з Сливена і Ямбол утворили родові громади, тому дві частини міста отримали назву Слівенська і Ямбольской. У 1839 році кількість жителів перевищило 5 тис. осіб.
У 40-их роках XIX ст. Болград став одним з промислових і торгових центрів краю. Більшість населення займалося ремеслом поєднуючи його з веденням сільського господарства. Переважали дрібні промислові підприємства кустарного типу, іменовані «заводами». У 1845 їх налічувалося 40, на кожному з яких трудилося всього 5-6 осіб. Працювало у місті так само чимало сукноробів, зброярів і срібників. Гостру конкурентну боротьбу викликали найбільш великі «заводи», де використовувалася наймана праця, а їх власники шляхом хабарів і підкупу отримували замовлення земського і волосних правителів. Швидко майорів торгівля. Вже через п'ять років після заснування міста в 1826 році кам'яних крамниць у місті налічувалося 64. На двох базарних площах по неділях влаштовувалися торги.
По закінченні російсько-турецької війни, почалося інтенсивне заселення краю жителів.
Розвиток м. Болград у 1830-40-х роках
У 30-40-х роках швидко розбагатіли па експлуатації народних мас переселилися до Болград болгарські капіталісти Каназірський, Мінко, Черкез, Топал. За підтримки Буткова, керуючого задунайськими болгарськими поселенцями, вони, обійшовши закони, отримали в оренду на пільгових умовах за 3-6 тис. десятин общинних земель у селах Аккерманського та Ізмаїльського повітів, крім того, мали по 20-30 тис. овець. Свої багатства вони наживали, використовуючи найману робочу силу, закабаляючи селян. Самим хижим і спритним експлуататором мав славу Каназірський. Комісії, які розслідували скарги селян на нього, змушені були визнати, що багач розкрадав громадські запаси зерна. Вигляд міста свідчив про різкі контрасти в соціальному та економічному становищі його мешканців.
У Центрі височів величний Преображенський собор, побудований в стилі російського ампера в 1833–1835 рр. Поруч розкинувся громадський сад, окрасою якого були чотири фонтани, а навколо нього розташувалися особняки багатих землевласників, купців і лихварів. У середині XIX ст. в місті налічувалося тільки 78 будинків, 553 сім'ї жили в розташованих на околицях землянках і тимчасових мазанках.
У 1835 році в Болграді було відкрито першу лікарня на 5 ліжок, де працювали лікар і фельдшер. Медична допомога надавалася за плату, тому користуватися нею могли в основному заможні жителі. Для безкоштовного лікування бідняків лікаря на ліки виділялося 100 руб. на рік.
Порівняно швидкий розвиток ремесел торгівлі, сільського господарства зумовило потреби в грамотних людях. В 1839 році в Болградської початковій школі налічувалося 212 учнів. Сюди посилали на навчання своїх дітей і найбільш заможні сім'ї з довколишніх болгарських колоній, де ще не було своїх шкіл. У 1840 році відкрито училище для мерщика і землемірів, яке існували до 1850 року. З 1847 року розпочали працювати жіноча школа. Жителі Болграда та інших Болградському колоній на початку 50х років неодноразово зверталися в опікунську комітет в управління навчальними закладами, заступаючись про відкриття гімназії. Тривалий час підшукувалися приміщення для неї, кошти на утримання, складалися навчальні програми. Але відкриття її приміщення завадила Кримська війна.
За легендою, у грудні 1821 проїздом із Кишинева у Болграді зупинявся російський письменник О. С. Пушкін.
Після Кримської війни 1853—1856 рр. за Паризьким мирним договором південна частина Буджака, а в частині та Болград, відійшли до Молдавського князівства яке перебувало під владою Туреччини. Відторгнення роду, як і всієї Південної Бессарабії, від Росії тепер позначилося на становищі місцевого населення. Уряд Молдавського князівства обіцяло зберегти подаровані їм раніше права, привілеї, проте незабаром, порушивши обіцянку, спроба поширити на них закон про рекрутської повинності 8 листопада 1861 в Болграді зібралися жителі інших навколишніх сіл, щоб заявити про свій протест пустивши позбавлення їх колоністських прав. У зіткненні з солдатами і жандармами близько двадцяти осіб отримали поранення. Боячись нових виступів, влади змушені були відступити. У Болграді положення посилювалося. Багато болгари переселилися в Таврію.
У 1858 році уряд Молдавського князівства дало дозвіл відкрити в Болграді центральне болгарське училище з навчальною програмою. Молдавська влада широко афішували цей акт, роблячи вигляд, що облагодіяли, але не виділяли на утримання навчального закладу, ніяких коштів. Агресивно налаштовані вихованці навчальних закладів Росії, активно підтримували боротьбу місцевого населення, за повернення відторгнутих земель. Російська держава незабаром перетворилося на новий осередок культурного і суспільного життя Болграда. У його бібліотеці відкритою для всіх жителів міста, було значне кількість видань. У стінах училища друкувалися перекладені на болгарську мову. Видання училищною типографії поширювалися не тільки серед колоністів, а й серед населення поневоленої Болгарії. За 18 років тут надрукована була 61 книга, в різні роки видавалося 5 журналів і 4 газети.
Центральне болгарське училище було одним з важливих ланок духовного єднання російського і болгарського народів. Багато його вихованці брали участь у збройній боротьбі за визволення Болгарії, у відродженні батьківщини. Деякі з них проявили себе як вчені, фахівці в багатьох галузях знань, стали видними громадськими діячами. Це — академік А. С. Теодоров-Балан — перший ректор Софійського університету, історик Г. Дерманчев, фольклорист Г. Т. Янков, перший хоровий диригент Н. Миколаїв, засновники болгарської опери Д. Казаков та І. Вулпе
1860-70-ті роки
60-70-ті роки XIX ст. характеризувалися новим підйомом народного руху за звільнення Болгарії від турецького ярма. У Болград неодноразово приїжджали політичні діячі Георги Стойков Раковски, Любен Каравелов, в 1871 році тут проїздом побував Христо Ботев, твори якого, які закликали болгар на боротьбу з турецькими поневолювачами, часто друкувалися в болградських газетах.
У 1877 році почалася російсько-турецька війна, що принесла визволення Болгарії від турецького ярма. Багато болградці добровільно вступили до народного ополчення і брали участь у військових діях. Більше 150 з них загинуло в боротьбі за звільнення Болгарії.
У 1878 році Буджак, у тому числі і Болград, був повернений Росії. Болград знову почав швидко розвиватися як торговий місто. Цьому сприяло будівництво залізниці між Беідерамі і Галац, а також зручне розташування Болграда на перетині доріг між Ізмаїлом, Кагул і Кілією. Сюди приїжджали на ярмарки купці з Кишинева, Ізмаїла, Аккермана, а також з болгарських міст — Тирново, Ямбол, Варни.
Продовжувала зростати промисловість. У Болграді, як і колись, переважали дрібні підприємства, переробні місцеві сільськогосподарські продукти і сировину. За відомостями 1897 року, тут працювало п'ять гончарних, два черепичних, чотири шкіряних, чотири маслобойних та інші підприємства з числом робітників на кожному з них до десяти осіб, а також сім поліграфічних підприємств, на яких трудилося 127 робітників. У цей період почав діяти слабкий казенний пункт з переробки винограду і зберіганню вина. Малося і значна кількість ремісників-ювелірів, шкіряників, шевців, ковалів, гончарів та ін. Кількість жителів в 1897 році становило 7610 осіб, налічувалося 1109 будинків.
За містом вважалося 11 488 десятин землі, включаючи 243 десятини під городами і 960 десятин садів. 75 % орної землі належало шести місцевим багатіям. Сім'ї Абаджіевих, Анастасіева, Парушевих, Тіторових мали понад тисячу десятин кожна. Абсолютна ж більшість селян страждало від малоземелля. До того ж через низький рівень агротехніки врожайність була мізерною. Розвиток капіталізму посилило класове розшарування, загострило суперечності в середовищі колоністів. На рубежі XIX—XX ст. активізувалося робочий і селянський рух. 6 червня 1899 500 селян села Вулканешти, з'явившись в Болград, зажадали від земського комітету продовольчої позики «зважаючи спіткало їх неврожаю». До них приєдналися і деякі жителі Болграда. Поліція і солдати розправилися з учасниками виступу, заарештували 47 селян, 36 з них засудили до тюремного ув'язнення. З «поліцейських оглядів» півдня Бессарабії, які стосуються початку XX в., Випливає, що під наглядом поліції як «неблагонадійні» знаходилися декілька жителів Болграда.
Революція 1905—1907 року У липні 1905 року в Болграді виникла група РСДРП на чолі з уродженцем Софії, вихованцем Болградської гімназії А. В. Христєва, висланим з Одеси під нагляд поліції Болграда за участь у революційному русі студентів Новоросійського університету. У групу входили Н. С. Шишман з села Кубей, І. В. Христо, Н. С. Буянов, брати К. Д. і Ф. Д. Іванови, М. С. Димов, Н. А. Узунов, Г. І. Садаклієв, Ф. Д. Ярим та ін Вони організовували сходки кустарів, пекарів, візників, селян, поширювали марксистську літературу, листівки російською та болгарською мовами.
22 жовтня 1905 відбулося революційний виступ учнівської молоді Болграда під гаслами «Геть прогнилі основи держави!», «Геть прокляте самодержавний уряд і начальство!». Заняття перервалися на два дні. Зібравшись біля собору, гімназисти зажадали від священиків відслужити панахиду по студентах, убитим і закатованим жандармами в Петербурзі та Одесі. 15 грудня відбулося мітинг медичних працівників Болградського земства. У своїй резолюції вони відзначали, що прохання населення до місцевої влади і до вищих органів про поліпшення «лікарської справи» залишаються «гласом волаючого в пустелі». Учасники мітингу вимагали від земства відкрити при Болградської лікарні хірургічне відділення, виступили за необхідність збільшення оплати праці, за надання відпусток, обов'язкове страхування життя медперсоналу. Вони створили своє відділення Бессарабського медичного союзу.