Семе́н Васильович Ґору́к, або Сень Ґорук (Горук) (, або Simeon Goruk; 12 вересня 1873, Снятин — 10 липня 1920, Біле море) — український військовий, громадський і політичний діяч, журналіст. Один із найпомітніших представників покоління галицьких українців початку XX століття, що поєднали культурно-просвітницьку діяльність із військовою службою. Отаман Легіону українських січових стрільців, начальник штабу та комендант Львова в період Західноукраїнської Народної Республіки, командир 3-ї Бережанської бригади Української галицької армії, співробітник польового штабу Червоної української галицької армії.
У довоєнні роки — журналіст, останній довоєнний редактор газети «Руслан» (1907—1914), активний діяч «Молодої України» та Християнсько-суспільної партії, член Головної управи товариства «Сокіл». Виступав організатором культурного та спортивного життя Львова і Галичини, приятелював із Марком Черемшиною та Василем Стефаником.
Під час Першої світової війни брав участь у боях УСС на Маківці, Стрипі та Лисоні, потрапив у російський полон (1916—1918). У листопаді 1918 року як один із керівників Українського генерального військового комісаріату брав участь у підготовці Листопадового чину, після якого обіймав ключові командні посади в УГА. Відзначався організаторським талантом, принциповістю та високим авторитетом серед стрілецтва.
У 1920 році, після входження УГА до складу Червоної армії, обіймав посаду начальника відділу кадрів польового штабу ЧУГА. Заарештований більшовиками у квітні 1920 року в Києві, згодом переведений до Соловецького табору особливого призначення. Загинув під час транспортування арештантів у Білому морі 10 липня 1920 року. Є жертвою червоних репресій.
Вшановується як борець за незалежність України у XX столітті відповідно до чинного законодавства України. Його ім'ям названо вулиці в Снятині та Коломиї, встановлено меморіальні знаки. Образ Ґорука відтворено в живописі Осипа Куриласа й у художній літературі.
Життєпис
Ранні роки Народився в Снятині (нині — Івано-Франківська область) в родині Василя та Магдалини Ґоруків, які були українськими греко-католиками. Українець. Батько був сільським вчителем, а родина — незаможною, тому з раннього дитинства Ґорук мусив посилено допомагати батькам вести домогосподарство. До 13 років був єдиною дитиною в родині, адже молодші брати Микола та Іван померли в малолітньому віці. В 1886 році в родині народився син Іван, а в 1892 році наймолодша дитина — донька Марія. У виділовій реальній школі у Снятині сформувався як національно свідомий український підліток. Опісля виділової школи, яку закінчив з відмінними оцінками, навчався в Коломийській гімназії (1887—1895). Серед товаришів Ґорука по гімназії були Марко Черемшина та Василь Стефаник. Саме з Іваном Семанюком (справжнє ім'я письменника Черемшини) і ще з кількома гімназистами Ґорук жив в одній кімнаті в бурсі в Коломиї. З Марком Черемшиною дружба Сеня Ґорука тривала від гімназійного часу та аж до смерті отамана в 1920 році. В 1893 році Ґорук, учень шостого класу гімназії, відзначився як єдиний у своєму класі відмінник.
В юні роки був помічником дяка церкви Чуда Архистратига Михаїла в Снятині Івана Гоїва, якому допомагав писати ноти для композицій, які виконували співці хорових міщанських та церковних колективів Снятина. 18 липня 1895 року Сень Ґорук отримав посвідчення про закінчення Коломийської цісарсько-королівської гімназії.
Львівський період У першому семестрі 1895—1896 навчального року навчався на теологічному факультеті Львівського університету, який згодом покинув через повне ним розчарування і перевівся на філософський. В 1895—1903 роках Ґорук кілька семестрів навчався на філософському факультеті у Львівському університеті. Вільно володів польською та українською (русинською) мовами, а німецькою — на рівні, достатнім для офіційного вживання. У 1896 році був мобілізований до австро-угорської армії. Служив у 19-му Імператорському та Королівському ландверному піхотному полку. Там же відслужив добровольчий 1897—1898 рік. 1 січня 1899 року йому надали звання кадета резерву — офіцирсштельфертретера (заступника офіцера, ). У 1899, 1902, 1904 та 1906 роках брав участь у 28-денних навчаннях зі зброєю у 35-му Імператорському та Королівському ландверному піхотному полку, який дислокувався у Золочеві. За час служби був нагороджений бронзовою Ювілейною пам'ятною медаллю.
У довоєнний період був активним членом «Молодої України» та Християнсько-суспільної партії, редагував часопис «Руслан» (1907—1914). Став одним з організаторів товариства «Сокіл» у Галичині. На той час винаймав помешкання у флігелі будинку, що на вул. Оссолінських, 7 у Львові (нині — вулиця Стефаника, 7-А). 20 червня 1909 року Сень Ґорук як представник «Сокола-Батька» виголошував промову на відкриті філії товариства «Сокіл» у Зашкові поблизу Львова. Ним же було проведено лекцію про пожежну справу і були проведені за його ж керівництва гімнастичні вправи. Секретарем новоутвореної філії було обрано Євгена Коновальця. У 1912 році він також проводив стрілецькі навчання та військові вправи, який пізніше при «Соколі-Батьку» зорганізували в «Стрілецький Курінь» під його командою.
Участь у Першій світовій війні
Служба на Буковині Через початок Першої світової війни був призваний як фенрих резерву до лав австро-угорської армії в перших числах серпня 1914 року. Станом на 6 серпня 1914 року був командиром піхотного взводу, який охороняв переправу через річку Прут та залізничну станцію Неполоківці на Буковині. Бійці цього взводу попередньо проходили військовий вишкіл у філіях товариства «Січ» у Снятинському повіті.
Командир підрозділів Українських січових стрільців 5 серпня 1914 року Ґорук увійшов до складу організаційної секції Української бойової управи, підпорядкованої Головній Українській Раді як заступник голови. 7 вересня став командиром 5-ї сотні Українських січових стрільців (УСС) під командуванням другого куреня Григорія Коссака, а 10 вересня 1914 року йому надали військове звання лейтенанта ландштурму. Згідно зі списком офіцерів Українського добровольчого корпусу (УСС) від 28 вересня 1914 року, числився командиром 1-ї роти (сотні) 2-го батальйону (куреня) УСС. 22 вересня був одним із тих старшин, які не підтримали план австрійського командування розділити січові сотні на стежі (розвідувальні загони) по 20 стрільців на чолі зі старшинами. За планом командування стеж мали сформувати 50. Через провал кількома стежами УСС бойових завдань у тилу ворога, план було відхилено. Перед відхиленням плану 26—27 вересня Ґорука було обрано командиром «двадцяток», після чого вони вирушили з Волівця до залізничої станції Бескид. Після наступу військ Російської імператорської армії (РІА) на австрійські позиції частини опинилися відрізаними від основних сил, що змусило більшість підрозділів повернутися до Волівця. Лише кілька «двадцяток» вирушили далі різними маршрутами через Карпати до Галичини, зокрема частина під проводом Ґорука прямувала горами на схід до Волового.
Протягом листопада 1914 — лютого 1915 року Легіон УСС переважно утримував оборонну лінію на гірському хребті Бескиди. Одним із його основних завдань була розвідувальна служба на лінії Ужок — Лихобора — Верб'яж — Лавочне — Сенечів — Вишків. У цей період сотня під командуванням Ґорука протягом п'яти днів здійснила 108 розвідок в районі Тухольки. Сотня Ґорука також за цей період в листопаді взяла участь в боях в районі Нижнього Синьовидного. 11 листопада сотня Ґорука разом із сотнею Осипа Букшованого та Івана Чмоли перейшли до групи Плявеца, яка вела оборону панівних висот здовж шляху Воловець — Верецьки, проте незабаром відступили до околиць Сваляви. 24—25 листопада разом із першим куренем з боєм перейшов із Бескидів до Завадки. 23—31 грудня курінь під командуванням Ґорука перебував у резерві бригади в районі вершини Темнатик. Новорічну ніч сотня провела у Сваляви.
1—2 лютого 1915 року сотня Ґорука перебувала в районі вершини Станеще, після чого разом з іншими сотнями першого куреня рушила в обхід ворога в напрямі Тарнавки, що на північ від Лавочного. Тоді Ґорук як командувач куреня успішно виконав завдання зі взяття Лавочного. Протягом лютого та березня 1915 року курінь Ґорука стояв у резерві 130-ї бригади. Чисельність його куреня до якого входило чотири сотні за лютий через військові втрати налічувало 242 стрільців. З 9 лютого курінь Ґорука з 129-ю бригадою перебував на лінії Лавочне — Славсько — Тухлі — Либохори — Магура — Нижня Рожанка. Також за цей період сотні Осипа Букшованого та Зенона Носковського перебували у розпорядженні 131-ї бригади. 10 березня, він та його сотня перебувала у селищі Славсько. 14 березня 1915 року згідно з наказом Начальної команди (штабу) Південної армії було скасовано всю командну структуру УСС, унаслідок чого курінь (батальйон) Ґорука підпорядкували 130-й австрійській бригаді 55-ї піхотної дивізії ЗС Австро-Угорщини. Наказом відділу ближньої розвідки штабу Південної армії від 20 березня 1915 року Ґорука призначили офіцером легіону IX класу (легіон-гауптман) та доручили командування 2-м батальйоном (куренем за січовою термінологією). Разом з цим Ґорук в цьому ж місяці став курінним отаманом УСС. 1 травня 1916 року призначений оберлейтенантом ландштурму. Станом на травень 1916 року командував 2-м куренем полку УСС. Влітку 1916 року ініціював ведення штабами сотень УСС чіткого документообігу та полегшеного адміністрування штабів в цілому.
За час 1915—1916 років Ґорук лише з кількома перервами, спричиненими перебуванням у лікарнях Лавочного та Мукачева через хворобу, брав участь у всіх битвах Легіону УСС. Згідно із клопотанням про нагородження від 6 листопада 1915 року, він особливо відзначився під Семиківцями в ніч з 1 на 2 листопада 1915 року. Тоді після прориву РІА фронту на відкритій місцевості він із куренем зайняв відсічну позицію та обійшовши ворога з флангу, зупинив його подальше просування до прибуття підкріплення. Цими діями Ґорук запобіг оточенню куреня. На чолі свого куреня він потім провів ще три атаки проти військ РІА, що прорвалися, і при цьому завдав їм значних втрат. За це через рік, у квітні, він отримав Хрест «За військові заслуги» 3-го класу з військовою відзнакою. Стрілецькі підрозділи під командуванням Ґорука відзначилися в боях на Маківці, над Стрипою і на Лисоні.
Битва за Лисоню (1916) Початок серпня 1916 року 2-й курінь УСС під командуванням Сеня Ґорука зустрів в районі гори Лисоня поблизу Бережан. Бої за Лисоню, панівну висоту біля Бережан, яка перепиняла вступ військ РІА у місто, стали найбільшою і трагічною битвою легіону. Битва розпочалась вранці 14 серпня 1916 року з російської артилерійської підготовки. Особливо зосереджено били по австро-угорських позиціях біля річки Ценівки і на пагорбах на схід від Потуторів, зайнятих двома батальйонами 35-го ландверного піхотного полку і куренями полку УСС. На той час ця ділянка оборони не була захищена дротяними загородженнями й це відкривало військам РІА вільний шлях для атаки. Вони цим скористалися і з настанням темряви частини російської 113-ї піхотної дивізії пішли на штурм, доки українці ще перебували під щільним артилерійським вогнем. В момент атаки РІА дві сотні 1-го куреня саме очікували заміну ротами 35-го піхотного полку, але заміна не відбулася, а на стрільців навалилися штурмові лави РІА. Під їхнім натиском січовики були вимушені поспіхом відступити. Тоді Ґорук як командувач 2-го куреня, дізнавшись про прорив на лівому крилі стрілецької лінії, наказав розгорнути свій резерв і відправити його на північний захід від Потутор. Проте відділам 2-го куреня тоді участь в бою на горі не довелось взяти, бо перший курінь за допомогою сотень 81-го піхотного полку вибили війська РІА зі своїх становищ.