Істо́рія е́тики — історія етичних теорій.
Виникнення Про виникнення етики як системи етичних норм не можна говорити в тому ж сенсі, в якому говорять про виникнення наук або філософії взагалі. Етика не створюється шляхом теоретичного інтересу до тієї чи іншої області дійсності, як більшість наук, вона обумовлюється самим фактом суспільного життя. Мораль не виникає в людському суспільстві в певний момент часу, але притаманна йому, в тій чи іншій формі, на всіх стадіях його розвитку. Скрізь і у всі часи воля людини, яка живе в суспільстві собі подібних, зв'язувалася моральними нормами найрізноманітнішого змісту, які мають вигляд звичаїв, релігійних чи державних усталень. У цьому сенсі мораль передує пізнанню і часто є навіть могутнім стимулом його розвитку: переважно в області моралі зароджується філософська думка. Моральне, яке усвідомлюється спочатку як безперечно прийнятне, вимагає з плином часу свого обґрунтування, як необхідних для досягнення розумом цілей. При цьому моральна телеологія неминуче призводить до філософської онтології: «належне» з'ясовується за допомогою філософського пізнання «сущого». Попри цей пріоритет моралі у розвитку громадської та індивідуальної людської свідомості, перші історично відомі спроби наукової етики виникають порівняно пізно, вже на ґрунті цілком ясно позначеної філософської космології. Якщо мораль як житейська мудрість громадських законодавців, слід визнати, існувала з самої глибокої давнини то мораль як філософську теорію можна констатувати тільки після Сократа.
Було б, однак, несправедливо зовсім заперечувати існування філософської етики у філософів досократівського періоду. Вона безсумнівно існувала у піфагорійців, у Геракліта й Демокрита, якщо не у вигляді закінченої системи, то як ряд узагальнень, що знаходяться в логічному зв'язку з їхнім метафізичним поглядом. У них же ми вперше знаходимо ті загальні етичні принципи, які були покладені в основу теорій пізніших моралістів.
Піфагорійці, в згоді зі своєю метафізикою чисел, ставили такими принципами гармонію, порядок і міру. На них засновували вони як фізичний, так і моральний устрій всесвіту. Відповідно до цього зло визнавалось відсутністю міри, вади — порушенням душевної симетрії. Геракліта слід визнати родоначальником етичного універсалізму. На думку Лассаля, вся етика Геракліта виражається в одній формулі: «відданість загальному». Бути моральним — значить, для Геракліта, бути причетним до єдиного Всесвітнього розуму. Морально-належне полягає у виконанні загального закону. Все індивідуальне, відірване від загального, приречене на загибель і розкладання.
У пореконаннях Демокріта виявляється спорідненість матеріалізму з евдемонізмом. Вищим благом, на думку Демокріта, є щастя. Але істинне і міцне щастя дається тільки духовними радощами. Ця думка дає підставу бачити в Демокрітові провісника пізнішого епікурейства.
Діяльність софістів дала негативні результати для розвитку етики. Виставляючи своїм девізом умовність і суб'єктивізм у сфері пізнання і практики, софісти відкинули основні етичні принципи безумовно-належного, або цінного, і перетворили моральне в придатне чи бажане для тих або інших умовних цілей. У найкращому разі, їхня мораль приймала характер тривіальної добропорядності, як, наприклад, у відомій алегорії Продіка «Геркулес на роздоріжжі».
Моральна поведінка — це здатність особистості жити в суспільстві, серед людей, встановлювати з ними взаємини в рамках етичних норм, прийнятих в даному суспільстві. Сократ Борцем проти цієї безпринципності став Сократ. Як в області теоретичного пізнання, так і в області моралі, значення Сократа полягає не стільки в утриманні та систематизації висловлених ним ідей, скільки в тому методі, яким вони вироблялися. Метод цей полягав у сходженні від конкретного до загального. Сократ володів мистецтвом утворювати в умах своїх співрозмовників загальні поняття. Для моралі це значило створювати спільні моральні цінності. На противагу софістам, які розміняли об'єктивні норми моралі на дрібну монету умовних потреб та особистого свавілля, Сократ виховував у своїх сучасників переконання в існуванні безумовного морального блага. Моральну діяльність Сократ розглядав з точки зору доцільності. Ми діємо правильно, коли наші дії досягають поставленої мети. З цього випливає, що для правильної дії необхідно знати співвідношення між цілями і засобами їхнього досягнення. Крім того, всі наші дії тільки тоді є морально цінними, коли ми маємо правильне пізнання добра. Звідси випливає, що всі добрі вчинки обумовлюються знанням або мудрістю — і навпаки, хто знає добро, на думку Сократа, неминуче до нього прагне і його осягає. Зло може відбуватися тільки від невідання блага і шляху до нього (парадокс Сократа). Це встановлення нерозривного зв'язку між знанням добра і добрими вчинками призводить Сократа до ототожнення мудрості з чеснотою, розумності — з добром, ототожнення досить характерного для всієї грецької філософії та провідності в тому чи іншому сенсі у всій історії етики до наших днів.
Визнаючи існування безумовних моральних принципів, Сократ не дав, однак, ясного і певного змісту цих принципів. Всі види морального блага, що були предметом розгляду Сократа, тяжіють, головним чином, до двох кінцевих інстанцій: користі і закону. Взагалі філософія Сократа стосувалася, скорше за все, переважно області побутових і політичних інтересів, і тому не дає основи для обґрунтування чого-небудь безумовного. У цьому відношенні Цицерон мав рацію, кажучи, що Сократ звів філософію з неба на землю. Однак реалізм Сократа мав досить умовне значення: якщо він, на противагу своїм попередникам, починаючи свою філософію з астрономічних теорій, зайнявся справами землі і звернув всю свою увагу на людську діяльність і людські стосунки, то було б помилковим думати, що в них він не знаходив нічого вищого і ціннішого, ніж користь і позитивне право.
Дуже важливим для всієї моралі Сократа є його розрізнення закону писаного або законів держави і законів неписаних або божественних. У цих останніх і слід бачити центр тяжіння його філософії, у них же знаходить пояснення його особисте життя, що зовсім не відповідало принципам утилітарної моралі. Під божественними законами Сократ розуміє, насамперед, ті універсальні вимоги моралі, що притаманні всім людям без винятку і порушення яких неминуче тягне за собою розплату. Існування таких законів (шанування Бога, покора батькам) служило для Сократа вказівкою на те, що людській свідомості притаманна якась вища і загальна розумність, велінням якої людина безумовно зобов'язана коритися. По суті, і писані закони держави є відображенням цих безумовних божественних законів, чому і повинні бути виконуваними, незалежно від того, наскільки вони справедливі.
Таким чином, і в сфері емпіричного і умовного Сократ вмів знайти непорушні вказівки на щось безумовне. В результаті етика Сократа безсумнівно мала релігійний характер. Він був переконаний в існуванні Бога як світового розуму і у впливі Бога на все живе. Більше того, Сократ не тільки був переконаний в існуванні Бога: він ясно усвідомлював у самому собі голос Божественного розуму і підкорився йому з безумовної впевненістю і спокоєм. Ця свідомість і становила сутність філософського і в той же час морального пафосу Сократа; вона ж зробила неминучою його величну смерть.
Основні положення Сократа отримали у його учнів подальший розвиток у двох напрямках: у Платона — в дусі крайнього ідеалізму, у Антісфена і Арістіппа — в дусі реалізму.
Ідеалістичний напрямок: Платон