Полярність у міжнародних відносинах — будь-який із різних способів, якими влада розподіляється у міжнародній системі. Вона описує природу міжнародної системи в будь-який даний період часу. Полярність розподіляється на три типи систем: однополярність, біполярність, та мультиполярність із чотирма або більше центрами сили. Тип системи повністю залежить від розподілу сили і впливу держав в регіоні або на глобальному рівні.

Серед теоретиків у сфері міжнародних відносин широко поширена думка, що міжнародна система після Холодної війни є однополярною: витрати США на оборону «близькі до половини глобальних військових витрат; військово-морський флот перевершує всіх інших разом узяті; шанс на потужний перший ядерний удар по колишньому ворогові, Росії; наукові дослідження і розробки оборонного бюджету становлять 80 відсотків від загального обсягу видатків на оборону найочевиднішого майбутнього конкурента, Китаю; і незафіксовані глобальні захисні можливості».

Однополярність Однополярність в міжнародній політиці це розподіл сил, в якому одна держава здійснює більшість впливу на культурну, економічну та військову сфери. Однополярність є міждержавною системою, а не імперією. Монтейро цитує Роберта Джервіса з Колумбійського університету в підтримку своєї заяви, який стверджує, що «однополярність передбачає існування багатьох юридично рівних держав, того, що заперечує імперія». Монтейро підкреслює цей момент далі через Даніеля Нексона і Томаса Райта, які стверджують, що «в імперії, міжсоцієтальна практика „розділяй і володарюй“ заміняється міждержавним балансом сил». Однополярність є анархічною. Анархія є результатом неповної переваги сили уніполюсу. Кеннет Уолц з Колумбійського університету, якого цитує Монтейро, стверджує, що велика держава не може «здійснювати позитивний контроль у всьому світі». Таким чином, відносно слабкі країни мають свободу робити свій політичний вибір, що не залежить від гегемона. Обмеження влади цього уніполюсу є відмінною рисою між однополярною системою і гегемонічною. У однополярній системі існує тільки одна велика держава, яка не має конкурентів. Якщо з'являється конкурент, то міжнародна система перестає бути однополярною. Кеннет Уолц стверджує, що Сполучені Штати є єдиним «полюсом», що мають глобальні інтереси. Вільям Уолфорт, професор управління ім. Деніела Уебстера у Дартмутському коледжі, вважає однополярність мирною системою. Він вважає, що вона «виступає за відсутність війни між великими державами, а також за порівняно низький рівень конкуренції за престиж або безпеку з двох причин: перевага влади провідної держави знімає проблему гегемоністського суперництва із світової політики, і це зменшує проблеми балансу сил серед великих держав». «Тому один полюс є кращим варіантом, і конкуренція у сфері безпеки серед великих держав має бути мінімальною». Однополярність створює мало стимулів для конкуренції у сферах безпеки і престижу між великими державами. Ця ідея заснована на теорії гегемоністської стабільності і відмови від теорії балансу сил. Теорія гегемоністської стабільності передбачає, що «потужні держави розвивають міжнародні порядки, які є стабільними доки диференціальне зростання потужності виробляє незадовільний стан з можливістю оскаржити домінуюче становище на лідерство. Чим ясніша і більша концентрація влади у провідній державі, тим більше мирний міжнародний порядок буде з ним пов'язаний». Теорія балансу сил, навпаки, передбачає, що до тих пір, поки міжнародна система залишається в рівновазі (без однополярної влади), підтримується мир.

Нуно П. Монтейро стверджує, що теоретики міжнародних відносин вже давно обговорюють довговічність однополярності (тобто, коли вона закінчиться), але не відносну миролюбність, що приносить однополярність країнам в рамках міжнародної системи. Замість того, щоб порівнювати відносну миролюбність однополярності, мультиполярності і біполярності, він виявляє причинно-наслідкові шляхи війни, які є ендемічними для однополярної системи. Він не ставить під сумнів можливість війни великої держави в однополярному світі, що є центральним принципом Вільяма С. Уолфорта в його книзі «World Out of Balance: International Relations and the Challenge of American Primacy». Замість цього він вважає, що «однополярні системи забезпечують стимули для двох інших видів воєн: війни великої держави проти відносно слабкої, і війни, участь в якій беруть тільки слабкі держави». Гіпотеза Монтейро знаходиться під впливом середовища перших двох десятиліть після Холодної війни, того середовища, що було одночасно однополярним і рясніло війнами". Сполучені Штати були в стані війни протягом тринадцяти з двадцяти двох років з моменту закінчення Холодної війни. Іншими словами, на перші два десятиліття однополярності, які складають менше 10 відсотків історії США, припадає понад 25 відсотків часу в стані війни від загального".

Найранішим пророком однополярності був Фіхте, хоча він не використовував даний термін (використовуючи замість нього «всесвітня монархія»). Як це не парадоксально, батько німецького націоналізму і переконаний прихильник балансу сил був першовідкривачем однополярності. Ще в 1806 році, Фіхте написав «Характеристику теперішнього часу». Це був рік битви при Єні, коли Наполеон розгромив Пруссію. Завдання Наполеона відкрило йому сумнівну природу балансу сил і набагато більш глибоку і домінуючу історичну тенденцію:Існує тенденція, яка необхідна кожній створеній державі, розширити себе в цілому … Така ситуація існувала у Стародавній історії … У міру того як держави стають сильнішими і відкидають зовнішню [папську] владу, тенденція до «Універсальної Монархії» обов'язково виявиться у цілому християнському світі… Ця тенденція … показав себе успішною в декількох державах, які могли б претендувати на панування, і після падіння папства, вона стала єдиним надихаючою основою нашої історії … Зрозуміло чи ні, але ця тенденція лежить в корені започаткування багатьох держав у сучасну епоху… Хоча жодна окрема Епоха, можливо, не передбачається для цієї мети, але цей дух, який проходить через всі ці окремі Епохи і незримо закликає їх і далі.

Американське панування Перший мислитель, який передбачив як однополярний світ так і Панування Америки, британський політик Вільям Гладстон (Алексіс де Токвіль в середині дев'ятнадцятого століття, очікував біполярний світ із центром в Америці і Росії, але не просунувся далі біполярності). У 1878 році Гладстон писав:У той час як ми просувалися зі зловісної швидкістю, Америка промчала повз нас, ніби галопом. Навряд чи є сумніви, що дочка через не надто далекий час буде … безсумнівно, ще сильніше, ніж мати … Вона [Америка], ймовірно, стане тим ким ми є зараз, головою у великому господарстві світу…У 1885 році, китайський філософ, Кан Ювей опублікував свою філософію «Всесвітнього єднання», де він обґрунтовував своє бачення на політичну експансію, яка розпочалася в безпам'ятному минулому і триває в ці дні. Він приходить до висновку:Нарешті, сформовані нинішні держави світу. Цей процес [зливання і утворення меншої кількості, але більших одиниць] відбувається серед 10000 країн протягом декількох тисяч років. Перехід від дисперсії до єднання серед чоловіків, і цей принцип, коли світ [поступово] виходить з того відгородження, щоб відкритися, є спонтанними [робочими] Шляхами Неба (або природи) і людськими справами.Він вірив, що жоден фактор, в кінцевому рахунку, не зможе протистояти «законам імперії». Кан Ювей демонстрував кульмінацію триваючого світового об'єднання остаточною конфронтацією між Сполученими Штатами і Німеччиною: "В один прекрасний день Америка буде займати цілий Американський континент і Німеччина буде займати цілу Європу. Це прискорить світ на шляху до «Всесвітнього єднання».

Кан Ювей належав до цивілізації, яка зазнала тисячолітній однополярний порядок. Він знав, як в своїй цивілізації вона виникла і кілька разів відродилася. Природно, що його теорія дуже реалістична, глибока, і розвивалася  відносно західних сучасників переконаних в універсальності балансу сил або, в кращому випадку, маючи абстрактні ідеї про Парламент чоловіків і Федерацію світу.

Інший вчений, який запропонував гіпотезу про майбутній однополярний світовий порядок і Панування Америки був французький демограф, Джордж Вахер де Лапуж, з його «L'Aryen: Son Role Social», яка була опублікована в 1899. Подібно Кан Ювею, він окреслив логічне зростання імперій від бронзової доби до його днів, коли «шість штатів керують … трьома чвертями земної кулі», і прийшов до висновку: «Близький той момент, коли почнеться боротьба за пануванням над світом».

Вахер де Лапуж не зробив ставку на Вашингтон і Берлін в фіналі протистояння за світове панування, як Кан Ювей. Подібно де Токвілю, він правильно вгадав суперників часів Холодної війни, але він пішов на один крок далі. Він оцінив шанси Сполучених Штатів як фаворита у фінальному протистоянні: «Царювання Європи закінчилося, це добре … Майбутнє Франції здається менш певним, але це не є необхідним, щоб бути в омані … Я не вірю, до речі, що Німеччина може розраховувати на довше майбутнє … Ми могли б … передбачити … можливість що Англія і її величезна імперія капітулює перед Сполученими Штатами. Останні … є істинними противниками Росії у великій боротьбі, що наближається… Я також вважаю, що Сполучені Штати тріумфують, в іншому випадку, всесвіт був би Російським».Через рік після того, як Вахер де Лапуж опублікував своє бачення, Герберт Уеллс в «Передбаченні» (1900) передбачив, що «великий міський район між Чикаго і Атлантикою» уніфікується в англомовну державу, і це розмовляюче англійською об'єднання "Нова Республіка домінуюча в світі, до 2000 року стане засобом, «за допомогою якого кінцевий мир у всьому світі існуватиме завжди». Це буде «новий соціальний Геркулес, який буде душити змій війни і національну неприязнь в колисці». Такий синтез "народів, які в даний час використовують англійську мову, я вважаю, не тільки можлива, але ймовірна річ.

Бачення Вахера де Лапуж і Уеллса виправдалися. Сполучені Штати є єдиною країною на початку 21-го століття, яка має здатність проектувати військову міць в глобальному масштабі, забезпечуючи його повний контроль над глобальними надбаннями. При відсутності життєздатного претендента на горизонті в короткостроковій перспективі, нинішній розподіл влади в переважній більшості випадків віддає перевагу Сполученим Штатам, що робить світовий порядок, який її автори мали намір побудувати в 1945 році, більш надійним. Питання, яке залишається для теоретиків міжнародних відносин, як довго цей «однополярний момент» триватиме. Одна з теорій світового порядку стверджує, що постійні біполярні і багатополюсні порядки пройшли свій горизонт подій, і далі однополярність буде перервана тільки дуже рідкісними «мультиполярними моментами», хоча і не обов'язково під Американським Пануванням. Шон М. Лінн-Джонс, редактор «Міжнародної безпеки», надає резюме доводів, висунутих Кеннет Уолцу, Джону Айкенберрі і Баррі Позену.

Кеннет Уолц Кеннет Уолц, засновник неореалізму, в своїй епохальної праці"Теорія міжнародної політики" (1979), відкидав можливість існування однополярності. На думку дослідника (1979: 136), число полюсів у міжнародній системі не може бути меншим ніж два. Втім, протягом дванадцяти років однополярність виникла. У двох роботах 1993 р. — «Структурний реалізм після холодної війни» та «Становлення нової структури міжнародної політики» — Уолц захищає теорію неореалізму проти шквалу критики, яка виникла після закінчення холодної війни. Перш за все, він підкреслює, що однополярність є «найменш стійкою міжнародною конфігурацією». Він провів аналіз однополярної сьогодні структури світової політики з точки зору політичного реалізму, стверджуючи, що реалізм є найкращим теоретичної підходом для розуміння міжнародної політики і близького майбутнього американського домінування.