Фе́дір Фе́дорович Раде́цький (; , Санкт-Петербург, Російська імперія — , Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія) — український військовик білоруського походження, герой Шипки, генерал-ад'ютант, георгіївський кавалер, почесний член Миколаївської академії Генерального штабу, почесний громадянин Полтави. Почесний громадянин Санкт-Петербурга (1878). Почетные граждане СПб // Офіційний сайт Законодавчих Зборів Санкт-Петербурга
Життєпис Федір Федорович Радецький народився у 1820 року в місті Санкт-Петербург, що на той час входило до складу однойменної губернії Російської імперії в сім'ї дворян Полтавської губернії — відставного полковника Федора Федоровича і Євдокії Петрівни Радецьких.
5 листопада 1834 рокуТут і надалі дати дані за старим стилем. Федір Радецький вступив на службу в кондукторської роту і 14 березня 1838 був призведений в унтер-офіцери. 13 серпня 1839 року він здав випускний іспит і отримав звання польового інженера-прапорщика «з залишенням при училищі для проходження курсу наук в інженерних офіцерських класах». 9 вересня 1841 року, по закінченні курсу, Радецький був випущений на дійсну службу в Інженерний корпус і отримав призначення у Варшавську інженерну команду, звідки у 1842 році переведений був на Кавказ — в Грузинський інженерний округ.
Військова служба на Кавказі З 1843 року майже тридцять років з невеликими перервами служив на Кавказі. Брав участь у війні Російської імперії з тубільцями Північного Кавказу, проявивши ряд бойових відзнак в боях проти горців.
У 1843 в загоні генерал-майора він брав участь у поході проти горців зі станиці Невинномиської до річок Уруп і Великий Зеленчук, відбитті станиці . З 11 травня по 7 листопада того ж року керував будівництвом оборонної вежі у верхів'ях Кубані. В червні наступного 1844 року він брав участь у походах Чеченського загону генерал-ад'ютанта і загону генерал-майора Роберта Фрейтага проти Шаміля. 1 липня 1844 за відмінність у службі Радецькому було присвоєне звання «підпоручник». У липні-вересні брав участь у низці походів, набігів, рекогносцировок та експедицій проти горців і непокірних аулів з Темір-Хан-Шури і . 15 вересня 1844 року Радецьким був спалений аул Зубуту і міст через річку Сулак.
За участь у Даргинському поході російської армії 1845 року Радецький був призведений у поручники й нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня: в загоні, зібраному в селищі Джангутай під командуванням генерал-майора князя Кудашева, Радецький брав участь у поході для упокорення непокірних селищ Акуши, Огли і Лаваши. 5 червня, під особистим керівництвом Головнокомандувача генерал-ад'ютанта князя Воронцова — у штурмі гори Анчімеер. Після будівництва низки укріплень в Мічікальській ущелині і на перевалі Кірк, поручник Радецький зі своїм підрозділом здійснив перехід для з'єднання із загоном генерал-майора Пассека. Брав участь в боях із загонами Шаміля на висотах Азам, Занак-Бака тощо.
З січня по липень 1846 року, перебував у складі Чеченського загону, який здійснив перехід до фортеці Грізної, звідки здійснював набіги на навколишні гірські аули. Після розпуску цього загону наприкінці липня Радецький був переведений в Кавказький саперний батальйон, де призначений командиром третьої саперної роти.
У липні 1847 року вступив до Миколаївської академії Генерального штабу, курс якої закінчив 19 липня 1849 року по 1-му розряду з призведенням 25 липня в штабс-капітани. Був направлений в діючу армію, в 5-й піхотний корпус, що дислокувався у місті Германштадті а діяв проти Угорських повстанців в Трансільванії. Після припинення там військових дій, 5 квітня 1850 року, Радецький разом з 5-м корпусом повернувся до Російської імперії. Після повернення до Росії Радецький знову просився на Кавказ, клопотання було задоволене — він був призначений у Окремий кавказький корпус, куди і вирушив у листопаді того ж року. 22 грудня 1850 року за відмінні успіхи в науках в Імператорській військової академії Радецький був призведений в капітани з переводом до Генерального штабу.
По прибутті 9 січня 1851 року в Тифліс був призначений в загін генерал-майора Павла Слєпцова. Брав участь у роботах по заселенню Нижньої Сунжі, створенню в цій області нових станиць біля колишнього аулу Алхан-Юрт і у аулу Самашки. Ці заходи були важливі для прикриття лінії комунікацій по Тереку і для повного контролю над краєм, який з цією метою заселявся козаками та піхотними резервами. У липні 1851 року відряджений Головнокомандувачем Кавказьким корпусом князем Воронцовим в Кубу для збору відомостей про діяльність Шаміля і Хаджі-Мурата та про рівень їх підтримки з боку місцевого населення.
Протягом 1852 року перебуав у Лучекському загоні під командуванням генерал-майора Волкова, брав участь у поході з Самурського округу до і розгромі . Після повернення загону Волкова в Прикаспійський край Радецький перевівся в Дагестанський загін який здійснив у серпні — листопаді рейд тилами горців і 19 листопада повернувся в Темір-Хан-Шуру. Призначений виконуючим посаду старшого ад'ютанта у штабі командувача військами Прикаспійського краю в частині що стосується Генерального штабу, Радецький, за відзнаку у справах з горцями на Лезгінській лінії, 16 грудня отримав орден Святої Анни 3-го ступеня, а 16 червня 1853 року — іменне Монарше благовоління в Височайшому наказі. За відзнаку в кампанії 1853 року Федір Федорович Радецький був нагороджений орденом Святої Анни 2-го ступеня (18 серпня 1855 року). Призведений 11 квітня 1854 року в підполковники, Радецький за відзнаку у справах був нагороджений 4 жовтня 1855 року орденом Святого Володимира 4-го ступеня.
26 квітня 1855 року Радецький отримав призначення завідувачем штабом командувача військами в Прикаспійському краї. Залишаючись на цій посаді протягом року, Радецький взяв участь у низці походів і експедицій на табасаранів. 16 серпня призначений начальником штабу 21-ї піхотної дивізії та військ в Прикаспійському краї. За відзнаку у справах проти горців 1855 року і за захоплення в полон у Табасарані головних заколотників Радецький був призведений 10 жовтня 1857 року в полковники, а в кампанію 1857 року, за командування загоном у битві з горцями при урочищі Джантай-Гол і за справи в Салатавії, йому двічі оголошено Монарше благовоління та вручена імператорська корона до ордена Святої Анни 2-го ступеня.
Призначений 1 грудня 1858 року командиром 82-го Дагестанського піхотного полку, Радецький зі своїм полком у лютому — квітні 1859 року разом з загоном генерала здійснив експедицію в Аух і Ічкерію. Брав участь у штурмі аулу Гуніб та полоніннї Шаміля. Відзначений орденом Святого Георгія 4-го ступеня (1 серпня 1859 року) а також золотою шашкою «За хоробрість» (10 травня 1860).
У кампанію 1860 року Радецький 27 вересня штурмував аул Беной. 18 листопада призначений виконуючим справами начальника штабу військ Терської області і 1 лютого 1861 року вступив на посаду. За відзнаку в кампанії 1860 року 15 липня 1861 Радецькому було присвоєне звання генерал-майор із зарахуванням по Генеральному штабу.
26 квітня 1862 року він призначений помічником начальника Кавказької гренадерської дивізії. У кампанії 1862 року брав участь у бойових діях за Кубанню і в Черкесії по обидві сторони Кавказького хребта. 1863 року перебував у Закатальському окрузі для придушення повстання аварців, за що 5 вересня був нагороджений орденом Святого Володимира 3-го ступеня з мечами.
Після повернення з Кавказу, з 17 лютого 1865 року Радецький командував 38-ю піхотною дивізією і за відмінність по службі був нагороджений 16 квітня 1867 року орденом Святого Станіслава 1-го ступеня з мечами. 6 березня 1868 року отримав у командування 21-шу піхотну дивізію. За відмінність по службі 20 травня 1868 року призведений в генерал-лейтенанти, а 30 серпня 1870 року нагороджений орденом Святої Анни 1-го ступеня з мечами. З 7 квітня 1871 року командував 9-ю піхотною дивізією. 30 серпня 1875 року отримав орден Святого Володимира 2-го ступеня. І, врешті, 1 листопада 1876 року він був призначений командиром 8-го армійського корпусу.
Російсько-турецька війна Під час російсько-турецької війни 1877—1878 років командував корпусом і отримав гучну славу захистом Шипкинського перевалу.
З оголошенням Росією 12 квітня 1877 року війни Туреччині, Радецький на чолі 8-го армійського корпусу виступив з Кишинева. 19 квітня переправившись біля Леови через Прут, перейшов румунський кордон, і рушив в напрямку Бухаресту. 15 червня війська Південного загону під загальним керівництвом Радецького форсували Дунай і «за особистої участі його імператорської високості Головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича та принца Олександра Баттенберга» захопили Свіштов. Свіштов став першим звільненим від турків болгарським містом. «У нагороду за відмінні мужність та хоробрість, проявлені при переході військ через Дунай у Сістова 15 червня 1877 року» генерал-лейтенант Радецький отримав орден Святого Георгія 3-го ступеня.
Після переправи через Дунай 8-му корпусу було наказано прямувати за передовим загоном генерал-майора Йосипа Гурка як резерву. 30 червня головні частини корпусу прибули до Тирнова. Після оволодіння 7 липня загонами генерал-ад'ютанта Миколи Святополк-Мирського та генерал-майора Йосипа Гурко Шипкинським перевалом (який мав стратегічне значення, адже Шипка забезпечувала найкоротший шлях до Стамбулу), 19 липня Радецькому була поставлена задача утримувати південний вхід на перевал.
Незабаром сюди підійшов перекинутий з Албанії турецький 20-тисячний корпус Сулейман-паші. Радецький мав серйозні причини побоюватися переходу армії Сулейман-паші в північну Болгарію одним зі східних проходів, і наступу її на Тирнов. Тому коли були отримані тривожні звістки, які згодом виявилися перебільшенням, про посилення ворожих військ проти російських загонів біля міст Єлена та Златариця — 8 серпня загальний резерв був направлений до цих пунктів і, таким чином, віддалився від Шипки на відстань 3-4 великих переходів. Тим часом Сулейман, після відступу генерала Гурко, перейнявся метою опанувати Шипкою і до 8 серпня зосередив проти неї 28-тисячне військо при 36 гарматах. У росіян в цей час перебували на перевалі лише Орловський 36-й піхотний полк та п'ять болгарських дружин з 27 гарматами, до яких, вже під час бою наступного дня, прибув з міста Сельві Брянський полк, який збільшив число захисників Шипки до 6 тисяч.
7 серпня армія Сулейман-паші наблизилася до села Шипка. 9 серпня турки штурмували в лоб найсильнішу частину російських позицій на Шипкінському перевалі. Відчайдушні атаки тривали шість днів. До 11 серпня російські війська на Шипці зазнали настільки великих втрат, що положення захисників до полудня цього дня стало критичним, оскільки і бойові запаси підходили до кінця. Але 14 серпня Сулейман-паша припинив активний наступ і відвів війська.
У шестиденному бою на Шипці втрати росіян склали до 3350 осіб, у тому числі два генерали (Драгомиров поранений, Дерожинський убитий) та 108 офіцерів. Турки втратили більш ніж удвічі більше. Ніяких значних результатів бій цей не мав — обидві сторони залишилися на своїх позиціях, але російські війська, охоплені ворогом з трьох сторін, як і раніше перебували в дуже скрутному становищі, яке незабаром ще значно погіршилося з настанням осіннього негоди, а потім зимових холодів і завірюх.