S 35 (, також S-35 і Somua S35) — французький середній танк 1930-х років. Був розроблений фірмою в 1934 — 1935 роках як основний танк для бронетанкових частин кавалерії, через що в літературі деколи класифікується, як «кавалерійський» або «крейсерський» танк. Перші передсерійні S 35 були випущені в 1936 р., а його масове серійне виробництво почалося з 1938 р. та тривало аж до поразки Франції в червні 1940 року. Всього було випущено 427 танків цього типу.

На момент початку Другої світової війни, S 35 був одним з найбільш сучасних та боєздатних танків французької армії та активно використовувався нею під час німецького вторгнення 1940 року. Після поразки Франції та підписання перемир'я, 297 танків S 35 були захоплені Німеччиною. В вермахті S 35 використовувалися аж до 1944 р., переважно на другорядних театрах військових дій і в ролі навчально-тренувальних машин. Крім того, незначна кількість S 35 було поставлено союзникам Німеччини. Деяка кількість танків цього типу застосовувалося також військами уряду Віші в Північній Африці, а пізніше — військами «Вільної Франції», в тому числі в 1944 — 1945 роках. Уцілілі до кінця війни S 35 були зняті з озброєння в перші повоєнні роки.

Історія створення Незабаром після закінчення Першої світової війни почалася поступова механізація французької кавалерії, однак цей процес просувався вельми повільно. Основною причиною було недостатнє фінансування, яке скорочувалася аж до другої половини 1930-х років. Лише до 1930 р. було остаточно визначено напрям механізації та почалося створення «Легких кавалерійських дивізій» (), на зміну яким згодом мали прийти «Легкі механізовані дивізії» (). Створення нових типів дивізій вимагало розробки нової, відповідної їх завданням військової техніки, в тому числі — і бронетехніки. В 1920-х роках різні фірми опрацювали низку проектів з використанням колісних, гусеничних та напівгусеничних шасі, але жоден з них успіху не мав. В 1931 році керівництвом французьких збройних сил було вирішено створити танкові сили, незалежні від піхоти (до цього танки розцінювалися виключно як засіб її підтримки). Тоді ж для даних підрозділів були визначені три необхідні типи бронетехніки: «бронемашина розвідки» (, AMR), що призначалася для ближньої розвідки, «бронемашина виявлення» (, AMD) для далекої розвідки, і «бойова бронемашина» (, AMC) призначена безпосередньо для ведення бою. оскільки в той час, формально, танки могла використовувати лише піхота, ті що розроблялися для кавалерії броньовані машини (в тому числі танки) носили умовне позначення Automitrailleuse, що в україномовній літературі перекладається, як «бронемашина» або «бронеавтомобіль». Лише з 1935 року воно було замінено на «кавалерійський танк» ().

Первісне технічне завдання на AMC (майбутній S 35), видане кавалерією в січні 1932 р., передбачало створення машини, що мала масу 7,5 тонн, озброєна 47-мм гарматою і 7,5-мм кулеметом, розвиваюча максимальну швидкість за 30 км/год. Екіпаж мав складатися з трьох або чотирьох (в разі наявності кормового водія) осіб. В 1934 р. ці тактико-технічні вимоги (ТТВ) були змінені — тепер поставленим перед кавалерією задачам відповідав вже 13-тонний танк, з товщиною вертикального бронювання 40 мм, середньою швидкістю руху 30 км/год і запасом ходу 200 км. Ця зміна застало зненацька фірму «Рено», ще в 1933 р. створила AMC 35, прототип танка по специфікації AMC — зміненим ТТВ танк вже не задовольняв, насамперед по товщині бронювання. Тому його виробництво обмежилося приблизно 100 одиницями. У пошуках виходу із ситуації кавалерійське керівництво звернулося до фірми , дочірньому підприємству компанії Schneider, контракт з якою був укладений в жовтні 1934 року. 14 квітня 1935 р. було завершено перший прототип танка, який отримав позначення AMC SOMUA Type AC 3. В основу конструкції нової машини лягли піхотні танки D1 і D2, а також елементи конструкції чехословацького LT vz.35, насамперед підвіска та коробка передач. Випробування прототипу, з баластним вантажем замість, на той момент, не виготовленої башти, тривали з 4 липня по 2 серпня 1935 і, в цілому, пройшли успішно, однак у висновку про їх підсумки відзначалася необхідність доопрацювання моторно-трансмісійної групи. разом з тим, результати цілком задовольнили військових-кавалеристів, які видали перше замовлення на виробництво танків ще до закінчення додаткових випробувань. 4 серпня прототип був повернутий на завод для доопрацювання та усунення виявлених недоліків. З 15 жовтня по 17 грудня пройшов другий етап випробувань, який виявив необхідність нових доопрацювань. Додаткові випробування та доопрацювання прототипу тривали до березня 1936 р., і лише в 1938 р. танк був остаточно «доведений» та прийнятий на озброєння під офіційним позначенням Char 1935 S.

Серійне виробництво Перше замовлення на 50 одиниць S 35 було видане SOMUA влітку 1935 р., ще до завершення випробувань першого прототипу. За винятком перших чотирьох машин, серійні танки відрізнялися від прототипу збільшеним діаметром погона башти, що забезпечувало більшу стійкість до потраплянням снарядів та давало необхідний внутрішній простір для радиста, коли він діяв в ролі заряджаючого. Виробництво цієї серії було завершено до 26 березня 1936 р., але військова експлуатація виявила численні проблеми з надійністю танків, для усунення яких було потрібно вносити зміни в конструкцію. Першочерговим доопрацюванням піддалися система охолодження двигуна, трансмісія й ходова частина.

Плани закупівлі озброєнь на 1936 передбачали закупівлю ще 600 нових танків, що дозволило б укомплектувати три легких механізованих дивізії. Однак через високу ціну танка S 35 замовлення довелося скоротити вдвічі — до 300 одиниць. До 1 вересня 1939 року було випущено 270 танків, але з початком Другої світової війни пішли нові термінові замовлення, і темпи виробництва різко прискорилися. З метою замінити H35 в легких механізованих дивізіях, було видане додаткове замовлення на 100 танків, яке до кінця року збільшилося до 324 машин, включаючи 50 танків з довоєнного замовлення. Також планувалося з 451-го серійного танка перейти на виробництво поліпшеної модифікації, що отримала позначення S 40, але цієї цифри так і не вдалося досягти, навіть незважаючи на те, що з січня 1940 р. випуск танків вівся з випередженням графіка в середньому на третину. Чим гірше ставало положення французьких військ на фронті, тим більш широкий спектр заходів приймався для забезпечення збільшення випуску танків. Була навіть послана комісія в США з пропозицією про розміщення замовлення на 2000 S 40 на американських підприємствах, однак відчутних результатів переговори не дали. Всього до часу капітуляції Франції 22 червня 1940 було випущено 427 серійних S 35. Є також дані про виробництво деякої кількості S 35 вже для німців, швидше за все, із залишків на заводах комплектуючих.

S 40 S 40 мав стати подальшим розвитком конструкції S 35, частина недоліків якого була б усунута на новому танку. У першу чергу, S 40 припускав принципово іншу технологію виробництва та збирання броньового корпусу та башти — замість скріплення литих деталей болтами вводилася зварювання корпусу та башти переважно з вальцованих бронеплит, що було нововведенням для французького танкобудування. Крім цього, на танк повинен був встановлюватися новий дизельний двигун з робочим об'ємом 13 700 см ³ і потужністю 219 к. с. при 2000 об./хв. Ходова частина також зазнавала ряд змін — зокрема, лінивець для підвищення прохідності виносився вперед і вище порівняно з S 35. Також додавався ще один опорний коток, який працював лише при подоланні танком перешкод. проблема функціональної перевантаженості екіпажу танка залишалася невирішеною. Спочатку планувалося, що S 40 замінить S 35 на складальних лініях в 1941 році. З початком війни та прискоренням темпів виробництва, було вирішено перейти на S 40 вже з 451-й серійної машини, однак і цього зробити не вдалося, оскільки до моменту капітуляції Франції були зібрані лише 427 танків S 35.

Опис конструкції Танк S 35 мав класичну компоновку, з розташуванням моторно-трансмісійного відділення в кормовій, а відділення управління та бойового відділення  — у лобовій частині корпусу. Екіпаж танка складався з трьох осіб: механіка-водія та радиста, розміщувалися у відділенні управління, і знаходився в одномісній башті — командира танка, що виконував також функції стрільця. Радист також міг виконувати функції заряджаючого, переходячи зі свого робочого місця в бойове відділення.

Броньовий корпус та башта

S 35 мав диференційований протиснарядний броньовий захист. Корпус танка виконувався методом лиття з гомогенної броньової сталі та складався з чотирьох частин: «ванни» корпусу (до рівня надгусеничних полиць), зібраної з двох що з'єднуються по поздовжній осі частин, і двох верхніх частин  — кормової, що закриває моторно-трансмісійне відділення, і лобової, що закриває відділення управління та бойове. З'єднання частин здійснювалося за допомогою болтів. Товщина бронювання «ванни» корпусу становила 36 мм в округленій лобовій частині (мала кут нахилу не більше 30 ° до вертикалі), 25 мм в бортах (додатково прикритих 10-мм екранами над ходовою частиною), а в кормі — 25 мм під нахилом в 30 ° в нижній частині, і 35 мм у вертикальній верхній частині. Лоб верхньої половини корпусу мав товщину 36 мм і складався з округленої нижньої частини (в основному мала кути нахилу 45 ° і більше), і розташованої під кутом 22 ° похилої верхньої частини. Борти верхньої половини мали товщину в 35 мм (при куті нахилу 22 °), а корма — 25 мм (при нахилі в 30 °). Товщина днища корпусу становила 20 мм, даху корпусу — від 12 до 20 мм (при куті нахилу в 82 ° над моторним відділенням). Вимірювання трофейного S 35, що проводилися в СРСР на полігоні в Кубинці, давали великі результати: 45 мм для лобової частини і 40 — 45 мм для бортів.

На перших чотирьох серійних S 35 встановлювалася башта моделі APX 1, раніше випробувана на танках B1 і D2. На всі такі машини встановлювалася башта моделі APX 1 CE (), що відрізнялася збільшеним діаметром баштового погона. Як і корпус, башта виконувалася суцільнолитою. Товщина лобу башти становила 56 мм у вертикальній частині, бортів та корми — 46 мм (при нахилі в 21 ° до вертикалі). Литі маски гармати та кулемета мали товщину до 56 мм. Товщина даху башти становила 30 мм (при нахилі від 72 до 90 °). Орієнтовний поворот башти здійснювався за допомогою електроприводу. Точне ж наведення в горизонтальній площині здійснювалося вручну за допомогою гвинтового механізму. Для зручності роботи, командир танка мав обертове сидіння, закріплене на підлозі бойового відділення.

Посадка та висадка екіпажу здійснювалися через люк в лівому борту корпусу та додатковий люк в кормовій частині башти. Також в підлозі бойового відділення був люк для екстреної евакуації. Доступ до агрегатів двигуна та трансмісії міг здійснюватися через люки в даху моторно-трансмісійного відділення, а також бортах та кормі корпусу. Для повного технічного обслуговування або заміни цих агрегатів вимагалося повне зняття всієї кормової верхньої частини корпусу. Вентиляція моторно-трансмісійного відділення здійснювалася через решітки в його даху. Танки першої серії мали також броньовані решітки в бортах кормової частини корпусу, ліквідовані на наступних машинах для підвищення снарядостійкості.

Озброєння