Велика Бурімка — село у Чорнобаївському районі Черкаської області. Розташоване на високій терасі правого берега річки Сула.

Давня історія Поблизу села знайдено знаряддя праці з кременю часів палеоліту та кераміка доби бронзи.

Часи Київської Русі Поселення відоме з 1185 року. Михайло Максимович у праці «О десяти городах и некоторых селах древней Украины», говорячи про давні міста-фортеці по річці Сулі згадує:

А інший дослідник «Истории Переяславской земли с древнейших времен до пол. XIII в.» Василь Ляскоронський зазначає:.

Багато вчених-істориківНаприклад, Ю. Ю. Моргунов та К. В. Кудряшов вважають назви Римів та Бурімка тотожними, інші ж, навпаки, вбачають у цих назвах два різних містечка. На східній окраїні села виявлено і обстежено комплекс городищ, які датуютьсяЗа І. І. Ляпушкіним 10-13 століттями. 1947 року городища були обстежені групою АН УРСР, які підтвердили зроблені раніше спостереження. 1979 року Ю. Ю. Моргунов, після власних досліджень, вніс деякі істотні уточнення. Давньоруське поселення на території села мало економічні зв'язки з іншими землями, про що свідчить знайдена тут ще в 1873 року Д. Я. Самоквасовим велика срібна монета Марка Аврелія. Проте наприкінці 12 століття, після невдалого походу князя Ігора Святославовича на половців, на посулянські укріплення напав Кончак і зруйнував їх. 1239 року полчища татаро-монгол остаточно зруйнували і поневолили Посулля.

15-17 століття З кінця 15 століття місцевість починає відроджуватись і залюднюватись. У кінці 16 століття на лівому березі Дніпра уже були 3 полки: Переяславський, Полтавський та Миргородський. Тоді, ймовірно, була й Бурімка, як козацьке поселення. У середині 17 століття Бурімка (Буромля) вже широко згадується у різних документах:.

1648 року Бурімка — сотенне містечко Іркліївського полку. Вона позначена і як фортеця на карті французького військового інженера Боплана 1650 року. Після Зборівської угоди 1649 року, коли Іркліївський полк перестав існувати, козаки Бурімської (Боромльської) сотні влилися Городищенської, Яблунівської та Оржицької сотень Кропивнянського полку. Пізніше, сотня існувала нетривалий час у 1663—1667 роках після відновлення Іваном Брюховецьким, перебувала цього разу у складі Переяславського полку. У роки національно-визвольної війни середини 17 століття бурімські козаки підтримали повстанців Лисенка та Вовгуру, поповнили загони Максима Кривоноса. За переказами через містечко проїжджав сам Богдан Хмельницький. У Великобурімському парку і досі є пам'ять про цю неординарну подію — майже 900-літній дуб з відбитками мідної печатки гетьмана. Через Бурімку у листопаді того ж року лежав шлях російського посланника Неронова до Богдана Хмельницького у Чигирин. Через Бурімку у травні 1666 року відбувся похід українсько-татарського війська Петра Дорошенка на Лівобережжя:.

Того ж 1666 року за спеціальним наказом царя стольник О. Ізмайлов мав доручення «переписать всяких чинов, желецких, промышленных и тяглых людей в селах и деревнях крестьян и бобылей» для збирання податків. Так з'явилися Переписні книги, в яких значилось:

У 2 половині 17 століття Бурімка — рангове володіння пана полковника Лубенського Івана Івановича Кулябки. Крім занять землеробством та скотарством у Бурімці розвивалось виробництво селітри (залишки селітрового виробництва виявлені під час археологічних досліджень). Тоді ж діяла православна Дмитрівська церква. Велику роль у житті поселення відігравала і громадаІ. Лучицький про земельні відносини того часу:

18-19 століття

У 18 столітті Бурімка перебувала у ранговому володінні полковників Лубенського полку. З 1781 року Бурімка спочатку перебувала у складі Лубенського та Городиського, а з 1797 року Золотоніського повітів. За гетьмана Кирила Розумовського відбулася спроба зміцнити полково-сотенний устрій. Тоді сотенними містами Лубенського полку стали Бурімка, Вереміївка, Жовнин, Оржиця. Але вже 1781 року Бурімка входить до Горошинської сотні Лубенського полку. У містечку числилось: 1 хата різночинців, 3 духовенства, І священослужителів, 34 козацьких, 29 козацьких підпомічників, 293 посполитих коронних і рангових, 3 посполитих власницьких, а всього 359 хат. 1782 року полково-сотенний устрій остаточно скасовано і Бурімка Городиського повіту нараховує 1065 жителів «разного звания казенные люди и казаки». У 1797–1801 роках у Бурімці Золотоніського повіту проживало 934 особи. З 1802 і до 1920 років Бурімка перебувала у складі Золотоніського повіту Полтавської губернії.

1783 року містечко Бурімка (тепер паралельно вживається і Велика Бурімка на відміну від сусіднього села Мала Бурімка) із рангового переходить у власність Олександра Андрійовича Безбородька (1747–1799) — дійсного таємного радника, графа, найяснішого князя, канцлера, вихідця з козацької старшини Переяславського полку. Всі справи в маєтку вершив управляючий, а ним був дід (по матері Гликерії Федорівні) Михайла Максимовича — Федір Назарович Тимківський, а після його смерті 1790 року — брат Іван Назарович. Тоді у селі працювали 2 найбільших у повіті кінних заводи. Після смерті Олександра Безбородька його маєток дістався меншому братові Іллі Андрійовичу Безбородьку (1756–1815) — військовому, генерал-майору, таємному раднику імператора, сенатору. За часи управління Безбродьками біля села на площі 100 десятин закладено великий парк, що переходить у лісовий масив з тополевими та каштановими алеями, дубовими, березовими та кленовими насадженнями.

Село є на мапі 1800 року.

Після смерті Іллі Безбородька маєток перейшов у спадок дочці Клеопатрі Іллівні, одруженій з генерал-майором Олександром Яковичем Лобановим-Ростовським (1783–1866) — князем, письменником. Безбородьки у Великій Бурімці мали 69 дворових і 1253 різних селян, їх володіння були і в навколишніх селах: Лящівці, Малій Бурімці, Матвіївці, Малій Чевельчі та ще інших 5 селах Золотоніського повіту. Більшість з них, зокрема і Велика Бурімка 1828 року після смерті Клеопатри Лобанової-Ростовської придбав граф Михайло Михайлович Сперанський (1772–1839) — визначний державний діяч, член Державної ради, упорядник «Зводу законів» 1833 року для своєї єдиної дочки Єлизавети Михайлівни, у шлюбі Фролової-Багреєвої (1799–1857)"Под рукой отца, получив солидное образование, объехала всю Европу, совершила путешествие на Восток. В своем полтавском имении она устроила несколько детских приютов. По уму и воззрению была одной из выдающихся русских женщин. Занималась литературной деятельностью. Была знакома с многими литературными знаменитостями. Писала на французском и немецком языках. Среди них «Чтения для милейших детей». Єлизавета Михайлівна вступила безпосередньо у володіння маєтком після смерті графа Михайла Сперанського.

1822 року Єлизавета Михайлівна одружилась, її чоловік Олександр Фролов-Багрєєв (1785–1845) — учасник російсько-французької війни 1812 року, служив при Барклаї де Толлі, чернігівський губернатор, член ради міністра фінансів, управляючий Державним займовим банком, сенатор, дійсний таємний радник. Бабуся по матері Олександра Олексійовича — Уляна Андріївна Кочубей — старша сестра Олександра Андрійовича Безбородька та Іллі Андрійовича Безбородька, колишніх власників села. Отож попередня власниця Клеопатра Іллівна доводилася Фролову-Багреєву двоюрідною тіткою. Згодом маєтність перейшла до дочки Єлизавети Михайлівни графині Марії Олександрівни (1826–1887), одруженої 1845 року з князем Родіоном Миколайовичем Кантакузіним (1812–1880). У них 1847 року народився син Михайло Родіонович. 1872 року за проханням княгині Марії Олександрівни у день 100-річчя з дня народження графа імператор Олександр ІІ дозволив до прізвища її повнолітнього сина князя Михайла Родіоновича Кантакузіна додати титул і прізвище графа Сперанського, якби прізвище прославленого графа продовжилося в його нащадках. Так з того часу офіційно власників Великої Бурімки стали іменувати князь Кантакузін граф Сперанський. Декілька поколінь цієї відомої династії володіли Великою Бурімкою.

Після реформи 1861 року була утворена Великобурімська волость Золотоніського повіту. 1900 року волосним старшиною був селянин Омелян Феодосійович Клочко. Великобурімська волость разом з Іркліївською і Мойсинською входила до 3-ї земської дільниці, 10-ї лікувальної дільниці, де лікарем був лікар Василь Федорович Лукашов, фельдшери Яків Юхимович Савченко, Федір Федорович Мірошниченко. У маєтку Кантакузіних-Сперанських у 19 столітті діяла лікарня. 2 лютого 1897 року відкрито безкоштовну читальню, яка мала фонд із 400 книг, завідуючим став селянин Павло Семенович Трюхан. У 1908–1909 роках вона нараховувала вже 646 книг. У Великій Бурімці ще з 1845 року працювало народне училище, а з 1860-х — міністерська школа. Крім того при Дмитрівській церкві працювала церковно-парафіяльна, а згодом ще й недільна школи. Тут (за даними на 17 травня 1846 року) була навіть приватна єврейська школа Іцька Студенецького, яку утримував міщанин Хадаримов Меламдах.

1892 року була освячена Дмитрівська церква, збудована коштом князів Кантакузіних графів Сперанських. Будівля мала висоту 8 метрів, великий та 12 малих куполів. Збудована на місці земляного валу. Священиком працював Никанор Григорович Соколовський — батько майбутнього відомого академіка та ґрунтознавця Олексія Соколовського. Після Никанора Соколовського священиками приходу працювали Іполит Гаврилович Прокопенко та Микола Федоренко. Церква була зруйнована 1928 року.

Початок 20 століття Неспокійними видалися для жителів Великої Бурімки роки першої російської революції (1905–1907). У Великій Бурімці 1904 року була створена «Спілка» (УСДС), в роки революції вона діяла дуже активно. 9 грудня 1905 року інспектор Полтавської губернії Краузе доповідав: «В Буромке Золотоношского уезда крестьяне, игнорируя установленные сельские власти, назначили зависимых лишь от них старшин. Масса ждет выборов в Государственную думу и положительных законов относительно наделения землей». В іншому документі йдеться про те, що в економії почали палити будівлі, але козаки припинили рух. У селі діяв волосний комітет селянської «Спілки», голова якого, сільський фельдшер Лісовський, був арештований, а разом з ним і вчителі Р. М. Панченко, Р. І. Голуб. За Третім земським переписом 1910 року у селі зареєстровано 736 господарств, з них козацьких — 10, селянських — 708, єврейських — 5, інших — 13. Населенням становило 4671 осіб, що мали 13737 десятин землі, в тому числі орної 8926 десятин. На все село була 371 голова ВРХ, у Кантакузіних-Сперанських — 408 голів та 144 коней. 70 господарів мали невеликі фруктові садки (загальна площа 5 десятин), а сад Кантакузіних-Сперанських — 20 десятин. За період 1889–1914 років селянами викуплено у князів Кантакузених 2837,5 десятин землі. Зароджувався міцний прошарок селян-власників, у володінні яких вже було 30 вітряків.

В маєтку Кантакузін-Сперанських працювало 2 парових млини, олійня, винокурня, цегляний завод, навколо — велике лісове господарство, продовжував працювати конезавод. На цій основі Кантакузіни-Сперанські мали ділові стосунки із сусіднім староковрайським кінним заводом, що був у власності Павло Ланге і В. В. Цимбалистової, та при хуторі Веселому (власниця Н. Л. Мусман). Розведення чистокровних коней було надзвичайно прибутковою справою. На всю округу був відомий великобурімський хор, організований за велінням княгині Є. К. Кантакузін графині Сперанської, яка любила слухати церковні та українські пісні. Тут бував композитор Гордій Гладкий, де записав пісні, які виконував великобурімський хор. Його пісні на слова Тараса Шевченка видані у Києві окремою книжечкою, на титульній сторінці якої написано: «Буромские зимние досуги. Воспоминания о Г. П. Гладком…». Гості маєтку захоплювались великою бібліотекою графа Михайла Сперанського (згоріла разом із маєтком 1918 року), прекрасним художнім оздобленням маєтку, роботами вишивальниць. Тут ще з середини 19 століття була відома далеко за межами повіту вишивальна майстерня, де працювали шовком, бісером, оздоблювали речі панського побуту: подушки, одяг, гаманці, чохли на меблі тощо.