Васи́ль Олексі́йович Бідно́в (, Широке, нині Дніпропетровська область — 1 квітня 1935, Варшава) — український громадський і культурний діяч, професор, історик української церкви, член Української Центральної Ради. Був одним з професорів в Українській Господарській Академії в Подебрадах. Автор близько 70 наукових праць з історії Церкви, освіти в Україна та Запоріжжі.
Відповідно до українського законодавства є борцем за незалежність України у XX столітті.
Життєпис Широке, Херсон Василь Олексійович Біднов народився року в родині заможних селян Олексія Прокоповича та Мотрони Йосипівни у містечку Широке Херсонської губернії (нині селище Дніпропетровської області).
Змалку Василя оточувала українська стихія, яка формувала його національну самосвідомість. Не випадково пізніше, коли Біднов уже був знаним автором, свої псевдоніми він запозичував із дитячої батьківщини — В. Широчанський, В. Степовий.
Початкову освіту Василь Біднов здобув в однорічній земській школі в Широкому. У 1885–1889 роках він навчався в Херсонському духовному училищі.
Одеса, Миколаїв Закінчивши училище, Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. В Одесі він познайомився з відомими українськими громадськими діячами Михайлом Комаровим та Євгеном Чикаленком. Василь досить часто відвідував родину Чикаленка. За дорученням старших представників одеської громади Біднов поширював українські книги серед селян. Це була перша практична справа на користь української ідеї, перші кроки Біднова на шляху просвітянської діяльності.
У семінарії проявилися потяг Біднова до наук і надзвичайна працездатність. Однак навчання перервала тяжка хвороба: віспа ледь не позбавила юнака зору. Він одужав, але очі до кінця вилікувати так і не вдалося: наприкінці життя його зір знову погіршився.
Навесні 1896 року Біднов закінчив семінарію зі ступенем «студента». Упродовж двох років він працював учителем церковнопарафіяльної початкової школи та законоучителем п'яти земських шкіл Миколаєва. Водночас на добровільних засадах Біднов вів заняття у недільній школі для дорослих.
Київ У серпні 1898 року Біднов вступив до Київської духовної академії. Познайомившись з її випускниками Олександром Лотоцьким і Сергієм Липківським, він відразу влився до так званої «Семінарської громади».
Громада перебувала під значним впливом відомого українського громадського діяча Олександра Кониського. Біднов був особисто знайомий з ним. Це спілкування неабияк сприяло формуванню світогляду юнака. Завдяки Олександрові Яковичу Біднов став постійним дописувачем «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Першою його публікацією у цьому виданні стала рецензія на історичний нарис православ'я, католицтва та унії в Білорусі та Литві з найдавнішого до нашого часу, написаний Г. Я. Кипріяновичем. На противагу іншим рецензентам Біднов охарактеризував книгу як тенденційну та компілятивну, висловив цілу низку критичних зауважень, указав на неповне використання бібліографії проблеми.
У спогадах про Кониського, опублікованих 1925 року в «Літературно-науковому віснику», Біднов високо оцінив значення Олександра Яковича в розвитку української ідеї, у вихованні національно свідомої молоді, зокрема його самого.
Поряд із громадською діяльністю Біднов напружено працював як науковець. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польщі та Литві був високо оцінений. У червні 1902 року Біднову надали ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи .
У Києві 13 квітня 1903 року Василь Біднов одружився з Любов'ю Євгенівною/Луківною Жигмайло, яка стала його вірним другом і соратником на довгі роки спільного життя.
Астрахань Після закінчення академії Біднова 2 серпня 1902 року призначили в Астраханську духовну семінарію викладачем історії та викриття розколу й сектантства. Астрахань Біднову не сподобалася: поганий клімат, неукраїнське оточення, нелюбимі предмети, які доводилося викладати.
У липні 1903 року Василь Олексійович домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови, а з 28 квітня 1905 року — громадянську історію.
Астраханський період у науковому доробку Біднова залишив тільки дві книжки про місцеву духовну семінарію. За дорученням її керівництва він підготував також окрему промову для ювілейних урочистостей.
Катеринослав Справжня наукова праця, яка принесла Біднову визнання, почалася у Катеринославі.
Спочатку Василь Олексійович не мав змоги працювати науково — робота в семінарії поглинала весь час. До того ж на нього поклали майже всю інспекторську роботу та беззмінні чергування. Це примусило Біднова подати заяви митрополиту Київському, ректору Київської духовної академії та в Навчальний комітет із проханням перевести його на вакантне місце викладача грецької мови Київської духовної семінарії. Біднов попросив підтримати його клопотання одного зі своїх учителів в академії — професора Федора Титова. Той спробував допомогти, але вакансію вже було зайнято, тож Біднов залишився працювати в Катеринославі.
Праця у вченій архівній комісії 1903 року було створено Катеринославську вчену архівну комісію, яку фактично очолював Антін Синявський. Біднов став одним із перших і надзвичайно дійових її членів, співпрацюючи з відомими істориками Дмитром Яворницьким, Володимиром Даниловим, Дмитром Дорошенком, Яковом Новицьким, Володимиром Машуковим, Володимиром Пічетою та іншими.
5 грудня 1906 року Біднова обрали секретарем комісії. Він виконував ці обов'язки три роки (до 14 лютого 1909 року). В цей час комісія збагатила свою колекцію рукописів, стародруків, музейних експонатів, відбулося чимало її засідань, де зачитували й обговорювали реферати, наукові повідомлення.
Комісія видавала періодичний друкований орган — «Летопись ЕУАК». Там Біднов умістив близько 30 своїх праць, деякий час був редактором «Летописи». Комісії він передав частину своєї бібліотеки.
Дослідження історії запорозького козацтва Поряд з іншими членами комісії Біднов розшукував і досліджував старі архівні збірки, розбирав та упорядковував їх, складав описи. Наслідком цих занять стала публікація багатьох нових документів, особливо з церковних архівів — Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. Завдяки цим матеріалам, як правило, доти невідомим, наукові розвідки вченого і сьогодні не втратили свого значення. Дмитро Дорошенко вважав Біднова «одним із найкращих архівістів щодо запорізької старовини».
Біднов написав низку статей з історії запорізького козацтва. Це біографічні нариси про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського, Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Івана Шиянів. Учений опублікував комплекс документів Січоного архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запоріжжі.
На засіданні архівної комісії 15 березня 1914 року дослідник прочитав доповідь «Декілька слів про запорожців, котрі втекли до Туреччини після скасування Січі 1775 року».
На підставі архівних матеріалів Біднов усебічно розкрив внутрішнє життя запорізького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запоріжжі земельної власності, промислів, торгівлі — економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорізького козацтва.
Вивчаючи церковну історію Запоріжжя, Біднов подавав обширний матеріал про освіту, культуру та церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Наталія Полонська-Василенко писала у спогадах: «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Особливо цінною з цього погляду є його стаття «Запоріжський зимівник».
Праці з історії церкви У Катеринославі Біднов здобув визнання і як серйозний історик церкви. Крім численних публікацій документів, йому належить фундаментальні описи історії Катеринославської духовної семінарії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря, Катеринославської єпархії та її церковних діячів — єпископа Феодосія (Макаревського), протоієрея Карпа Павловського, архієпископа Никифора Феотокі, архієпископа Платона (Любавського), архієпископа Амвросія (Серебреннікова), архімандрита Якова Вечеркова, архієпископа Гавриїла (Розанова), архімандрита Макарія Глухарьова. Низку видань Біднов присвятив столітньому ювілеєві Катеринославської духовної семінарії.
На XIII Археологічному з'їзді, що відбувся 1905 року в Катеринославі, Біднов виступив із двома доповідями: «Про архів Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря» та «Про архів Катеринославської духовної консисторії». На підставі цих доповідей з'їзд, визнавши, що дослідження архівів духовних консисторій має велике значення, звернувся до Синоду з проханням відкрити доступ до них для світських дослідників, а також порушив питання про необхідність прискорити реформу архівної справи в Росії .
Монографія «Православна церква в Польщі та Литві» Найбільшою і найважливішою аналітичною працею Біднова, створеною в Катеринославі, була книга «Православна церква в Польщі та Литві» (1908), захищена як магістерська дисертація.
Монографію було опрацьовано на підставі курсового твору, написаного в Київській духовній академії під керівництвом історика церкви та літературознавця Миколи Петрова. Біднов не раз згадував, як багато допомагав йому професор порадами та книгами з власної бібліотеки. В одному з листів до нього Біднов писав: «Ваші поради, поради вченого, всебічно ознайомленого з предметом мого дослідження, принесли мені багато користі, а книги з Вашої бібліотеки рятували мене неодноразово у критичній ситуації. Тому я з сердечною вдячністю згадую Вас щоразу, як дивлюся на свою книгу».
Робота над твором йшла дуже важко. У Катеринославі майже не було необхідної літератури. Її доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, Миколи Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 року підготовку книги до видання, Біднов зауважив, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє.
Автор дуже критично оцінював свою працю. В листі до Миколи Петрова він писав: «На жаль, відчуваю, що немає підстав тішити себе надіями, робота моя погана…», книга «вийшла не такою, як мені хотілося. Другу половину її друкував лише для того, щоб позбавитися врешті її — вимучила вона мене». Авторові дошкуляла також друкарня, яка то не мала латинського та польського шрифтів, то просто затягувала складання.
У листопаді 1908 року книгу було офіційно представлено Раді Київської духовної академії. «На ознаку безмежної поваги… і найглибшої вдячності» перший примірник монографії отримав учитель і керівник автора Микола Петров.
У своєму фундаментальному дослідженні Біднов поставив завдання з'ясувати юридичний статус православної церкви у польсько-литовській державі упродовж чотирьох століть. Він виділив п'ять основних періодів історії православної церкви в Україні вказаної доби: із середини XIV століття до 1587 року; королювання Сигізмунда III (1587–1632 роки); 1632–1686 роки; 1686–1787 роки; після 1787 року.
Біднов ретельно проаналізував державну документацію та законодавство польсько-литовської доби щодо православ'я на тлі урядової політики щодо католицтва, протестантизму та інших релігійних конфесій, а також у зв'язку із загальним політичним і суспільним розвитком держави, її зовнішніх стосунків тощо. Вчений залучив до аналізу не лише «Volumina Legum», а й попередні акти, різноманітні привілеї, документи провінційних сеймиків, інші актові матеріали, які так чи інакше відбивали церковне життя.