Арбузи́нка (до 1812 року Гарбузинка) — селище в Україні, у Первомайському районі Миколаївської області. Центр Арбузинської селищної громади. Розташоване на річці Арбузинці, за 4 км від залізничної станції Кавуни.
Назва Восени 2021 року уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь звернувся до керівників низки органів місцевого самоврядування (зокрема, Арбузинки) з закликом привести у відповідність до законодавства назви населених пунктів, які не відповідають українському правопису і наслідують російську мовуСєвєродонецьк, Луч, Спокойствіє: Омбудсман вимагає перейменувати русифіковані топоніми // Zbruċ. — 2021. — 4 листопада..
Географія У селищі Балка Козина, Балка Кам'яна та Балка Кінська впадають у річку Арбузинку
Історія У XV столітті литовський князь Вітовт розгромив татар, збудував на Південному Бузі фортеці Соколиць (поблизу Вознесенська) та Баликлей (нижче Вознесенська). Біля цих фортець почали селитись литовці, які поселились і на місці де розташована Арбузинка, у гирлі Литовської балки, від чого й балка називається Литовською.
У 1480-х роках кримський хан Менґлі I Ґерай розбив литовців, а фортеці Соколиць та Баликлей пограбував. Литовське поселення пішло. Частина литовців залишилась. Це було видно з того, що досі в Арбузинці збереглися прізвища Литвиненко, Литвин з українським закінченням. Ще за литовців на річці Південний Буг поселились молдовські племена Будтакі. В XV столітті частина Будтаків переселилась з Костянтинівки.
Вони поселилися від литовців на південь по річці. Тепер вона називається молдаванщиною. Татари їх не чіпали і вони залишились жити на місці. З посиленням кріпацтва в Польщі, Литві, Росії, Україні та Молдові сюди почали стікатись втікачі. Частина їх поселилась біля литовців, а частина розселилась по балках.
Так, по річці Арбузинка, у бік Садового поселились Бойко та Козинець, інші, до Мар'янівки — Козинець, Петрушенко, і Кулик. По Козиній балці поселились: Пишенін, Майков, Кнут, Мошур, Перков та інші, по Осиковій — Матрієнко, Мягкий та інші. Їх нащадки володіли цими хуторами до самої революції. Тут до останнього часу збереглися сліди жителів на місці впадання Козиної балки в річку між селом і рязянщиною, нижче колишньої Сідневої греблі і біля Вергейкіної криниці.
В 1780 році тут була поселена частина гагаузького козацтва, де тепер проходить вулиця Учительська. 1782 року сюди були переселені кріпаки, відібрані в казну у Києво-Печерській Лаврі. Вони розселялись по теперішній вулиці Шевченка. Поповнилось село і втікачами з кріпацтва. В 1809-10 роках в Арбузинку прибули козаки з Полтавської губернії. Із всього цього населення в 1818 році було організоване військове поселення, жителів почали називати військовими поселянами Бугської уланської дивізії. Село до 1812 року називалось Гарбузинка, потім Арбузинка. Спочатку це було казенне село Ольвіопольского повіту Херсонської губернії, потім військовим поселенням, поселяни відносились до військового відомства і не були кріпаками.
Життя поселенців було тяжким. Ні переселенці, ні втікачі, ні козаки й гайдамаки не мали достатньо робочої худоби, інвентарю та грошей на їх купівлю. Не вистачало і посівного матеріалу.
Основною робочою худобою були воли. Інвентар був примітивним. Дерев'яний плуг з залізним лемешем, у який потрібно було запрягати три пари волів, рало — мало вигляд граблів з п'ятьма зубцями з залізними наконечниками. У нього впрягалася одна пара волів.
Ці знаряддя не орали, а тільки дряпали землю. Замість зерна виростали бур'яни, що призводило до частих неврожаїв та голодувань. На допомогу голодним в час голодувань створювались страхові фонди «Засипка». Кожний двір мав внести за кількістю осіб в родині щороку частину врожаю зі своїх посівів. Це лягало важким тягарем на родину, бо не вистачало для годування своєї родини. «Засипки» жодної допомоги не надавали, бо за «засипками» не було нагляду і вони розтринькувалися.
Керував селом сільський староста, якого призначав командир полку. Староста підпорядковувався у громадянських справах тільки командиру полку, фактично господарем села був осавул — командир ескадрону.
Село поділялось на сотні, а сотні на десятки. На чолі сотні був сотник, а десятки — десятник. Родини старости, сотників, десятників були звільнені від праці в казну. Ці родини увесь тиждень працювали на себе вдома, внаслідок чого починали збагачуватись.
Бідні позичали в них хліба, худобу, інвентар та гроші. Запозичення бідняки мали відпрацювати. Крім того, підлеглі, щоб задобрити керівництво, мали час від часу працювати на нього. Бідні люди щораз більше убожіли. Почалося посилене класове розшарування. Судів не було. Існувало тілесне покарання різками чи ланцюгами.
Шкіл зовсім не було. Населення було неписемне. В 1797 році була збудована дерев'яна церква. 1776 року військове поселення було ліквідовано, забрали з постою солдатів, але стан не змінився.
Так було до визволення селян, до 1861 року. В 1858 році було проведено перепис населення — ревізія. В книгу були записані всі господарства села з поіменним і віковим складом кожної родини.
Книга була прошнурована і скріплена полковою печаткою. Називалась вона Ревізакою (казкою) військового поселення Арбузинки. 18 лютого 1861 року селяни були звільнені від кріпацтва. Звільнили і наділили селян землею. Наділення земель в Арбузинці відбулося так: із ревізької казки посімейно вибирали все чоловіче населення, незалежно від віку і національного походження, наділили наділом, який складався з 8 десятин землі. На землю селяни розбагатіли. Родини були великі, багатодітні, до 10-12 і більше душ. Половина було чоловіків, а в деяких сім'ях і більше. На родину приходилось від 4 наділів до 12, тобто 32 десятини — 96 десятин.
Так щедро нагородили через те, що в межах села було багато землі. Після наділення селян землею залишалось багато вільної, не розданої землі. Ці землі залишались за казною. Вона одержала назву казенно-оброчної.
В Арбузинці виявилось дві ділянки. Перша ділянка від теперішнього села Садове до Любоіванівки. Вона називалася Корабельно-Арбузинською казенно-оброчною статтею № 1. Після, на ній поселилось село Садове (Романівка), назване на честь прізвища царя. Частина її була продана Чмирю, Сплавцу, Дешко, Пишеніну. Вони побудували там економії.
Другу ділянку названо Арбузинською казенно-оброчною статею № 2. Пізніше, на ній поселились села Мар'янівка та Полянка. Частину її роздали солдатам, які дослужували термін служби, але залишались жити тут, наділяли вже 5 десятин. Солдати утворили хутір Осикова Балка.
За одержану землю селяни мали платити впродовж 49 років викуп. Наділена земля залишалась в загальному користуванні, тобто землею користувалось кожне господарство, а за викуп відповідало село-община в цілому. У випадку невиплати окремими господарствами викупних, громада мала право землю у них відібрати. Передати тим, хто міг її оплатити. Селяни одержали свободу і багато землі, а жити стало ще гірше. Землю обробити було нічим. Не було робочої худоби, інвентарю та насіння.
За землю потрібно було платити викупні, від кожної десятини, податки на утримання сільського, волосного, повітового і губернського управління, страховки, вносити хліб у засипку. Земля лежала незасіяна, платити було нічим. Викупні платежі та податки отримувались найжорстокішим способом.
Сільський староста, у того, хто не сплачував, забирав все і продавав з молотка. Били різками чи взимку виводили на річку до ополонки. Роздягали догола, обливали водою і тримали мокрого на морозі. Біднякам доводилось йти в найми до куркулів.
Колишні старости, сотники, десятники та інші підлабузники при казні розбагатіли, у них було достатньо робочої худоби, інвентарю, хліба та грошей. Їм вже стало мало своєї землі та робочих рук.
Даючи в позику біднякам робочу худобу, інвентар та насіння для посіву чи гроші на виплату викупу, вони примушували бідних людей виплачувати позики та послуги не грошима, а відпрацьовувати їх чи віддавати частину землі.
Відібрана сільським судом земля у того, хто не платив, у більшості, їм же вона і наділялася, так як вони могли сплачувати за неї, підпоювати старост і писарів.
Так, в Арбузинці розбагатіли Пишеніни, Дешко, Чмир; потім, ті, хто купив Корабельно-Арбузинську казенно-оброчну землю і побудували економії. Козинці, Жовтобрюхи, Каздоби, Андрієнки, Литвиненко, Соколов, Матвієнко та інші. Більшість з них закупили землі у поміщиків і утворили хутори: Новий Ставок, Новий Фонтан, Метелички, інші брали землю в оренду у поміщиків і виселялись в селі Олейникові. Деякі скупили по багато землі у бідних і осіли в Арбузинці. В 1890-х роках селяни одержали право продавати свої наділи. Бідні люди почали продавати землю куркулям і йшли в міста на заробітки і почали наймитувати у поміщиків та куркулів чи йшли в Сибір на вільні землі, шукати щастя.
За даними 1859 року Гарбузинка налічувала 465 дворів, населення становило 2951 осіб (чоловіки — 1492, жінки — 1459), існувала православна церква. Село зазначене як «село южных поселенцев».Херсонская губерния. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург, 1868
Село розширювалося. В 1890-х роках за енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона в Арбузинці налічувалося 840 дворів, 4882 душі населення обох статей, церква православна, одна школа, винний склад і 8 крамниць«Арбузинка — село Херсонской губ., Елисаветградского у., при р. Арбузе (системы Ю. Буга), в 60 верст. на З. Ю. З. от Бобринца. Дворов 840, ч. ж. 4882 об. п., население состоит из малороссиян и молдаван, церковь православная, школа, винный склад и 8 лавок.» .
У 1896 році Гарбузинка належала до Костянтинівської волості Лисаветградського повіту Херсонської губернії.
До 1905 року вже з'явились цілком безземельні селяни. У революцію 1905 року бідняки почали відбирати свої землі у куркулів. Куркулі-поміщики Пишенін та інші викликали козаків. Вони розмістились в економії Пишеніна в кількості одного ескадрону. По наказу куркулів козаки ловили бунтарів і били їх нагайками. Бідняки виступали неорганізовано, стихійно. Не було керівників і точної мети. Реакція збільшилась, у селі з'явилась організація чорносотенців «Союз російського народу». Після поразки революції 1905 року класове розшарування збільшилося ще більше.
З'явились столипінські відрубними. Куркулі щораз більше скуповували землю у бідноти та багатіїв. Незаможні ж, позбавлені землі, пролетаризувались. Під виглядом випивок організовували політичні кружки. Під час однієї випивки Ікленко Омельян виколов на портреті очі царю Миколі ІІ. Шпик, дружина Погуци Максима, донесла поліції. Ікленка судили і вислали.
З 1909 року по 1914 рік будувалась залізниця. На її будування прибуло багато робітників з різних міст Російської імперії. Прийшло багато на роботу і сільської бідноти. Тут вони у робітників дізнались багато, багато чому навчились. Виникло багато нових «кружків» вже більш ідейних.
Війна 1914—1918 рр. призвела до ще більшого розшарування. На війну забирали всіх працездатних чоловіків. Вдома залишались старі люди, жінки та діти. Працювати було нікому. Земля залишалась незасіяною, а податки на війну збільшувалися. Багато чоловіків на війні загинуло. Біднота банкрутувала. Це було на руку спекулянтам. Вони за безцінь скуповували землю, худобу та інше майно. На воєнних постачаннях вони дуже наживались.
Повернувшись з фронту, солдати приносили зброю, організованість та революційні ідеї.
1917 року село входить до складу Української Народної Республіки.
У січні 1918 року бідняки, які прибули з фронту, організували революційний комітет. На чолі нього став фронтовик Петро Седин. При комітеті із фронтовиків організували збройний загін з 100 чоловік.
Комітет почав відбирати у куркулів худобу, інвентар, землю та роздавати бідним. Комітет проіснував до квітня 1918 року. У квітні до Арбузинки почали підходити німецькі та гетьманські війська. Седин із загоном приєднався до тих, хто проходив через село. У бою з німецькими та гетьманськими військами на станції Цибулівка весь загін загинув. Що сталось із Сединим, невідомо.