Лавров Петро Олексійович (6 вересня 1856, м. Ярославль, Російська імперія — 24 листопада 1929, м. Ленінград, РСФРР, СРСР) — російський та радянський історик, філолог-славіст, лінгвіст. Спеціалізувався на середньовіччі південних слов'янських народів. Професор Новоросійського (1898), Санкт — Петербургського (1900), Пермського (1916) університетів. Член-кореспондент Санкт-Петербургської академії наук (з 1902), Сербської та Чеської академій наук, Академії Наук СРСР, Академік Сербської академії наук, Академік АН СРСР (з 1923).
Життєпис Народився 6 вересня 1856 року в місті Ярославль в родині викладача Демидівського юридичного ліцею.
Здобув середню освіту в Ярославській гімназії (1875), яку закінчив з золотою медаллю. У 1875–1879 роках навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету. Вчителем Лаврова був відомий славіст професор О. Дювернуа. Також вагомий вплив на його погляди мали професори: Ф. Буслаєв, Н. Попов, М. Тихонравов. У 1879 році закінчив університет, написавши кандидатську роботу щодо історичного огляду пісень про битву на Косовому Полі. У 1879–1883 роках здійснював підготовку до професорського звання. Після захисту магістерської дисертації присвяченої чорногорському князю Петру II Петровичу-Негошу в 1887 отримав звання приват-доцент Московського університету. У 1892–1898 роках був найактивнішим з діячів слов'янській комісії при Московському товаристві історії та старожитностей. У 1893 році захистив докторську дисертацію, присвячену болгарській мові. Важливим значенням, для розгортання наукових студій історика були його подорожі на Балкани в 1894, 1900, 1909 роках. В 1898–1900 роках викладав на посаді екстраординарного професора кафедри слов'янознавства Імператорського Новоросійського університету. Разом зі своїми студентами головну увагу приділяв вивченню документів із зібрання В. Григоровича. Брав активну участь в роботі слов'яно-візантійського відділення історико-філологічного товариства при Імператорському Новоросійському університеті. З 1900 працював в С.-Петербурзькому університеті та на Бестужевських курсах. У 1902 обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, а з 1923 — її дійсним членом. Був членом-кореспондентом Сербської та Чеської Академії Наук, мав широкі контакти в слов'янському науковому світі, чому сприяло його лояльне ставлення до слов'янських культур. На відміну від деяких російських слов'янофілів не заперечував факт існування української мови та культури, підтримував контакти з Всеукраїнською академією наук. Деякі його праці публікувалися українською мовою.
Помер 24 листопада 1929 року в Ленінграді. Похований на Смоленському православному цвинтарі.
Науковий доробок Творча спадщина його доробок налічує близько 200 праць. Здебільшого суто мовознавчі праці, однак ці праці мали велике значення для розгортання історичної славістики. Для історичної науки важливою є його палеографічна діяльність. Як славіст, він знайшов, видав та проаналізував важливі пам'ятки слов'янської писемності. Частина робіт мала суто історичне та історико-літературне спрямування. Він ґрунтовно дослідив діяльність чорногорського володаря Петра II Негоша, вплив Пушкіна на слов'янські літератури. Найважливіше значення для славістики мали узагальнюючі дослідження про життя Кирила та Мефодія і їх добу. Підсумком його багатолітньої праці була своєрідна кирило-мефодіївська енциклопедія, яка була видана в Києві у 1928 році. Важливе місце в його спадщині посідають дослідження з історії славістики. Здебільшого вчений застосовував біографічний жанр. Він розглядав не лише факти приватної та творчої біографії видатних славістів, але і вплив деяких з них на національне відродження своїх народів.
Наукові публікації Петр II Нягош. — М., 1887; Об учено-литературной и политической деятельности чешского историографа Франца Палацкого // ЛИФО при ИНУ.- Т. 7. — Одесса, 1899; Дамаскин Студит и сборники его имени в югославянской письменности. — Одесса, 1899; К вопросу о Синодике царя Бориса. — Одесса, 1899; Гильфердинг А. Ф. // Русский биографический словарь. — Герберский — Гогенлоэ; Пушкин и славяне // Записки ИНУ. — Т. 81. — 1900; Рец. на Погодин А. Л. Из истории славянских передвижений. — СПБ, 1901 // ЖМНП. — 1901. — В. 8; Кирило та Методій у давньослов'янському письменстві. — К., 1928.
Література Ляпунов Б. Краткий обзор жизни и научной деятельности П. А. Лаврова // Известия АН СССР. — 7 серия. Отделение гуманитарных наук. — 1930. — В. 8. — С. 547—557; Славяноведение в дореволюционной России. Изучение южных и западных славян. — М., 1988. — С. 199, 273—274; Цейтлин Г. М. Лавров П. А. // Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. — М., 1979. — С. 209—211. УРЕ
Примітки