Карл Деніц, також Карл ДьоніцДьоніц Карл // Світова історія XX—XXI століття. Енциклопедичний словник / за ред. Ігора Підкови і Романа Шуста. — Видання друге, доповнене. — Львів: Простір-М, 2019. — С. 345—346. (; 16 вересня 1891, Грюнау, Німецька імперія — 24 грудня 1980, Аумюле, ФРН) — німецький державний та військовий діяч часів Третього Рейху, грос-адмірал (1943), головнокомандувач Крігсмаріне в ході Другої світової війни (1943—1945), Рейхспрезидент Німеччини після самогубства Адольфа Гітлера. Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям (1943).

Стояв біля витоків створення підводного флоту Крігсмаріне, безпосередньо очолював його у період з 1935 по 1943 рік, пізніше командував усіма німецькими військово-морськими силами в останні роки Другої світової війни. Нині вважається одним із найвидатніших новаторів у сфері ведення підводної війни. Фактично же Деніц винайшов революційні методи дії підводних човнів, які з часом застосовувалися багатьма країнами світу.

30 квітня 1945 року Деніц був призначений наступником Адольфа Гітлера на посаді глави держави, обійнявши посаду Рейхспрезидента і Верховного головнокомандувача Збройних сил Німеччини. 7 травня 1945 року він наказав Альфреду Йодлю підписати в Реймсі (Франція) документи про капітуляцію Третього Рейху. Залишався главою уряду у Фленсбурзі, доки він не був розпущений союзними державами 23 травня 1945 року.

Після завершення Другої світової війни постав перед Нюрнберзьким трибуналом як один із головних воєнних злочинців, був засуджений до десяти років тюремного ув'язнення.

Раннє життя Карл Деніц народився 16 вересня 1891 року в Грюнау поблизу Берліна, будучи молодшим сином інженера-оптика Еміля Деніца, який працював у фірмі Карла Цайса, у Єні. Діти рано залишилися без матері, Анни Деніц, яка померла 6 березня 1895 року. Тому Карл і його брат Фрідріх виховувались батькомGerd Sandhofer: Dokumente zum militärischen Werdegang des Großadmirals Dönitz. In: Militärgeschichtliche Mitteilungen (MGM). Heft 1/1967, S. 59 f.; Herbert Kraus: Großadmiral Karl Dönitz. In: Gerd R. Ueberschär (Hrsg.): Hitlers militärische Elite. 68 Lebensläufe. Primus, Darmstadt 2011, ISBN 978-3-89678-727-9, S. 316..

Після закінчення гімназії Карл Деніц навчався в реальному училищі. У 1910 році юний Деніц поступив до Імперського військово-морського училища в Кілі. Стажування з квітня 1910 року по березень 1911 року проходив на важкому крейсері «Герта». Після закінчення навчання був зарахований на службу до німецького флоту (на той час Імператорські військово-морські сили) ().

У 1912 році Карл Деніц отримав призначення на легкий крейсер «» на посаду вахтового офіцера, а 27 вересня 1913 року був підвищений у лейтенанти. Під час Балканської кризи «Бреслау» брав участь у блокаді Чорногорії.

Перша світова війна Початок Першої світової війни «Бреслау» зустрів у Середземному морі. Пішовши в Туреччину, крейсер приєднався до османського флоту й воював у Чорному морі проти російської ескадри. Неодноразово корабель брав участь у рейдах на російські морські бази. У липні 1915 року «Бреслау» підірвався на російській міні біля Босфору і став на ремонт. Надалі лейтенант Деніц брав участь у бойових діях на Галліполі у ролі льотчика і повітряного розвідника. У 1916 році йому було надано звання оберлейтенанта, незабаром Деніца відкликали на батьківщину.

З 1 жовтня 1916 по січень 1917 року Деніц проходив підготовку в Німеччині. Потім його направили на Адріатичне море. Під час морських походів на підводному човні U-39 під головуванням капітан-лейтенанта Вальтера Форстмана молодий офіцер себе добре зарекомендував і був відряджений до Кіля на курси командирів підводних човнів. У січні 1918 року його призначили командувати на Середземному морі мінним загороджувачем UC-25, який можна було використовувати і як торпедоносець.

У першому поході молодий командир потопив пароплав, потім пройшов на рейд порту Аугуста (Сицилія) і торпедував італійський вугляр. На зворотному шляху човен сів на мілину, і Деніцу довелося просити про допомогу в австрійців. Тим не менш, кайзер нагородив моряка орденом дому Гогенцоллернів. Після ремонту в липні Деніц ставив міни біля острова Корфу і торпедами атакував 4 судна, з яких одне викинулося на берег, а інші, ймовірно, потонули. Спостерігати їх загибель моряк не міг: доводилося втікати від ескорту, яким британці супроводжували конвої. У нагороду за успішне крейсерство Деніца призначили командувати більш сучасним .

До цього часу надії німецького командування на те, що за допомогою підводної війни вдасться підірвати міць британського флоту, зруйнувалися. Британці розробили надійну систему охорони конвоїв. Потужні глибинні бомби несли смерть німецьким підводникам.

4 жовтня 1918 року підводний човен, яким командував Деніц, атакував британський конвой, потопив військовий транспорт «Упек», але при зануренні через недосвідченість екіпажу човен провалився на глибину понад граничну. Деніц наказав продути цистерни, поставити рулі в горизонтальне положення й дати хід. Човен викинуло на поверхню в центрі конвою, де його атакували британські есмінці, закидавши човен глибинними бомбами. Отримавши пошкодження, човен сплив, після чого був розстріляний корабельною артилерією британців. Зануритися знову не вдалося (скінчилося стиснене повітря). Тоді оберлейтенант віддав екіпажу наказ залишити підводний човен і затопити його. Більшість екіпажу підібрали британські кораблі, які доставили німців на Мальту.

Між двома світовими війнами

Наступні 9 місяців Деніц провів у військовому полоні в Британії. Щоб швидше повернутися на батьківщину, Деніц, що перебував у таборі для офіцерів у Рідмайере у Шеффілді, симулював божевілля настільки натурально, що табірне начальство повірило й репатріювало його. У липні 1919 року оберлейтенант повернувся до Німеччини і продовжив службу на військово-морській базі в Кілі. Деніц виявився одним із небагатьох колишніх офіцерів, що залишилися в складі невеликого німецького флоту, який міг існувати у дозволених Версальським договором межах. Оскільки договір забороняв Німеччині мати підводні човни, у 1920 році Деніц став командиром міноносця Т-157 в Свінемюнде (Померанія); у 1921 році він був підвищений до капітан-лейтенанта.

Через два роки він повернувся в Кіль експертом мінно-торпедної розвідувальної інспекції, брав участь у розробці нової глибинної бомби.

Восени 1924 року, після закінчення курсів штабних офіцерів, Деніца направили до Берліну. Він брав участь у розробці нового військово-морського статуту й положення про військові злочини. У 1928 році Деніц продовжив службу штурманом крейсера «Німфе» на Балтиці, у листопаді був призначений командиром 4-ї міноносної напівфлотілії. Маючи 4 міноносці, Деніц на маневрах відпрацьовував тактичні прийоми, подібні перспективним діям підводних човнів. На осінніх маневрах він відзначився, «розгромивши» конвой умовного противника, чим привернув до себе увагу контрадмірала Вальтера Гладиша, який керував таємною підготовкою Німеччини до підводної війни.

З кінця 1930 року по 1934 рік Деніц служив у Вільгельмсгафені, де займався внутрішньою безпекою військово-морської бази. На початку 1933 року був відряджений до британських та голландських колоній, побував на Мальті, Червоному морі, в Індії, на Цейлоні, у Батавії на Яві та в Сінгапурі. У жовтні його підвищили у фрегаттен-капітани. З 1934 року Деніц вивчав англійську мову в Англії, а після повернення став командиром легкого крейсера «Емден».

Після приходу до влади Гітлера з його планом негайного початку військово-морської експансії, Деніц повернувся на підводний флот. 1 лютого 1935 року фюрер наказав почати будівництво підводних човнів, а ще через 6 тижнів відмовився дотримуватися статті Версальського договору. 8 червня Деніца було призначено «фюрером підводних човнів» — командувачем усіх субмарин Третього Рейху (). Він очолив 1-шу підводну флотилію, яка до вересня налічувала 11 малих підводних човнів. 1 жовтня 1935 року Деніца підвищили до капітана-цур-зее.

Спираючись на власний досвід, а також на праці закордонних фахівців, у першу чергу американського контрадмірала Альфреда Мегена зі стратегії застосування підводного флоту, Деніц, по суті, створив німецьку унікальну теорію ведення підводної війни. Він особисто керував конструюванням підводних човнів, дбав про вдосконалення двигунів, писав посібник з навчання моряків-підводників. У нього були дві основні військові концепції. По-перше, Деніц переконував вище військове керівництво, що головною метою підводних човнів повинні бути не військові, а торгові судна, щоб порушувати постачання противника. Друга концепція, яка зіграла особливо значну роль у веденні підводної війни, зводилася до того, що підводники повинні діяти стійкими групами, які Деніц називав «вовчі зграї». За його наполяганням почалося будівництво підводних човнів 7-ї серії, придатних для дій в океані. Діяльність Деніца підтримував командувач флотом Рольф Карльс. Однак адмірал Еріх Редер, прихильник класичної теорії ведення крейсерської війни проти Великої Британії, писав негативні резолюції на записках Деніца, стверджуючи, що підводні човни здатні виграти війну.

Друга світова війна

1939—1943 роки

Деніц поставив за мету створити могутній підводний флот із 300 човнів, але цю роботу сповільнював брак сталі, на яку претендували також звичайний флот і армія. До початку Другої світової війни у Карла було всього 56 човнів, з яких менше половини були здатні вести бойові дії в Атлантичному океані. Тим не менше, вже до кінця вересня втрати союзного тоннажу досягли 175 тисяч тонн, а U-47 Пріна за планом Деніца в ніч на 14 жовтня потопила лінкор «Ройал Оук» в гавані Скапа-Флоу. Грос-адмірал Редер, що зустрічав підводний човен з походу, прямо на пірсі справив Деніца в контрадмірали.

Німецькі верфі випускали лише 2 підводних човни на місяць. Ситуація була дуже складною; виявилося, що субмарини, котрі поверталися з походу не було чим заміняти. У жовтні сукупний потоплений тоннаж становив 125 тисяч тонн, у листопаді — 80 тисяч тонн і в грудні — 125 тисяч тонн. До 31 березня 1940 року загальні втрати суден союзників становили 343 610 тонн, проте Велика Британія, що мала у своєму розпорядженні колосальний флот із сукупним тоннажем у 24 млн тонн, і де щомісяця на воду спускалося суден загальною водотоннажністю 200 тисяч тонн, могла це витримати. Застосування підводних човнів у норвезькій операції через неполадки з підривниками торпед зменшили у квітні потоплений тоннаж до 80 тисяч тонн. Тільки після падіння Франції, коли підводні човни Деніца стали виходити з французьких портів, час їх бойового патрулювання збільшився і різко зросла тоннажність, яка знищувалася, досягши за 7 місяців 343 судна водотоннажністю 1 млн 754 тис. 501 тонну, що вже почало загрожувати безпеці Великої Британії, яка не встигала компенсувати втрати.У серпні 1940 року віцеадмірал Деніц переніс штаб-квартиру до Парижу, звідки було зручніше керувати підводниками. Він вів скромне, розмірене життя, піклувався про побут моряків, зустрічав їх після походів, давав можливість відпочити і зняти нервову напругу, за що його любили і називали «Папа Карл» або «Лев».

Лише до кінця 1940 року чисельність підводних човнів, що випускалася щомісяця, зросла з 2 до 6. На 1 вересня 1941 року Крігсмаріне налічували тільки 57 підводних човнів. Британці ж, організовуючи охорону конвоїв, почали використовувати протичовнові літаки дальньої дії, і втрати німецьких підводників стали зростати.

Деніц вважав, що війну можна виграти, якщо топити судна більшим тоннажем, ніж противник буде здатний будувати. Він завзято пручався пропозиції Гітлера перевести частину підводних човнів у Середземне море, бо знав, що вони не зможуть повернутися через сильні західні течії в Гібралтарській протоці. Коли все ж довелося 10 субмарин направити в Середземне море, це погіршило можливість проведення операцій у Атлантиці. Тим не менш, підводники та інші військові сили топили суден більше, ніж канадські і британські верфі встигали будувати.